§ 2. Особливості філософсько-правової думки в епоху середньовіччя.

Метафізичні передумови християнського світорозуміння. Римське трактування природно-правових норм знаходить відгук у ранніх ідеологів християнства. Воно застосовується до морально-релігійного закону. Християнська інтерпретація ідеї природного права відбилася на уявленні про сутність цієї ідеї. На місце загального морального закону, проповідуючого філософією стоїків, християнство джерелом морального закону ставить премудрість і волю Божу. Відповідно до цього і природне право розглядається тепер як відображення божої справедливості відповідно до пердбачень Творця.

У середні століття праву, що залежить від людської волі (воле встановленому) протиставляються незмінні встановлення божого і природного права. Природне право ототожнюється з діючим правом. Сумніви стосувалися лише питання чи зливається воно з поняттям божого права чи зіставляється з ним. Безперечним було визнання природного права обов'язковим і існуючим вище усякого іншого законодавства.

Система природного права середньовіччя утворилася зі сполучення римського права і право положень священного писання. Ідея природного права носила теократичний характер.

Найвідоміший християнський мислитель періоду патристики, один з видатних «батьків церкви» - Аврелій Августин (354 – 430 р.). Головні його трактати «Сповідь» і «Про град божий». Основна ідея його релігійної філософії – пізнання Бога і Божої любові – от мета і єдиний зміст людського духу. Бог – це єдине, зроблене, абсолютне буття, все інше – існує лише завдяки божій волі. В усій природі нічого не може відбутися без долі надприродних сил.

У згоді з елліністичною філософією Августин думав: мету і зміст людського життя – щастя, що досягається в Богу. Головна теза вчення – першість віри над розумом. Найвище авторитетне джерело віри – церква, як єдина непогрішна, остання інстанція всякої істини.

Ідея нерівності відстоюється їм як вічний і незмінний принцип громадського життя. Нерівність є стороною ієрархічної структури суспільного організму, створеного Богом. Земна ієрархія – відображення ієрархії небесної, «монархом» якої є Бог. Намагаючись запобігти звертанню народних мас до єретичних вчень, Августин посилається і на християнську ідею рівності всіх людей перед богом – усі люди походять від одного пращура.

Августин висуває думку про єдність людської і божої історії, що течуть у протилежних, але взаємно нероздільних сферах. Змістом їх є бій двох царств (міст) – божого і земного. Дуалізм богів і природи переноситься, таким чином, і на суспільний розвиток. Божий град представляє меншу частину людства. Це ті, хто своєю морально-релігійною поведінкою заслужили в Бога порятунок і милосердя. У земному граді, навпроти, залишаються самолюбні, жадібні, егоїсти, люди, що забувають про бога. Божий град постійно підсилюється в суспільно-історичному розвитку, особливо після приходу Ісуса. Головна передумова приналежності до граду божого – смиренність і покірність перед Богом і церквою.

Земний правопорядок світських держав піддається впливу злих, демонічних сил. Щоб зберегти людей від цього впливу, необхідно соціальне життя освятити ідеями вищої божої справедливості.

Правопорядок на землі сама людина встановити не здатна. Її створив Бог після гріхопадіння перших людей, щоб уберегти наступні покоління від загибелі в безодні зла і незліченних злочинів. Підстава правопорядку – це страх божий. Бог, погрожуючи людині покаранням, тим самим допомагає їй утриматися на краю безодні зла.

Мислителем, що почав спробу систематизувати християнські ідеї, звести їх у єдине, несуперечливе ціле став Фома Аквінський (Аквінат) (1226-1274 р.). Головна його праця «Сума теології». Поряд з філософською проблематикою вона містить вчення про державу і право.

Якщо Арістотель розумів державу як природну форму людського гуртожитку, то для Аквіната, що полемізує з античним філософом, вона є вищим утворенням мистецтва, творінням людського генія. Процес керування державою аналогічний тому, як Бог править світом, а душу керує тілом. Головна об'єднуюча сила, без якої розпалася б державність – це воля правителя. Початок, що консолідує всі зусилля держави, повинний бути єдиним. Тому найкраща форма правління – монархія. Вона – вищий тип держави, тому що влада монарха похідна від божої влади.

Суть держави Аквінат пояснює аналогією з біблійною картиною існування світу. Государ для нього – творець соціального світу. Його воля надає руху соціальному життю. Якщо головна задача государя – бути керманичем, то головна чеснота народу – покора волі керманича.

Людина, за Аквінатом, - істота розумна, що володіє вільною волею. Розум (інтелектуальні здібності) – корінь усякої волі. Вільна ж воля – це добра воля. Воля – поведінка людини відповідно до розумно пізнаної необхідності, що випливає з божого статусу, характеру і цілей порядку світобудови й обумовлених цим законів.

Ці положення він конкретизує у своєму вченні про закон і право. Закон у нього виступає як загальне правило. Він повинний виражати загальне благо всіх членів суспільства і повинний установлюватися всім суспільством чи тими, кому воно довірило піклування про себе. Важлива характеристика закону – його обнародування. Без обнародування він не може бути ні правилом, ні мірилом людської поведінки.

Аквінат класифікує закони на вічні, природні, людські і божі.

Вічний закон – це загальний закон світопорядку, що виражає божий розум як верховний загальносвітовий початок, абсолютне правило і принцип, керуючий загальним зв'язком явищ світобудови. Він джерело всіх інших законів.

Безпосередній прояв цього закону – закон природний: природа і всі істоти (і людина) рухаються до мети, визначеної законами природи.

Людський закон визначається Фомою Аквінським як позитивний, закон, що забезпечений примусовою санкцією проти його порушень. Людським же (позитивним) законом вважає він лише встановлення, що відповідають природному закону (веління фізичної і моральної природи людини). В іншому випадку такі встановлення не закон, а перекручування його. З цим зв'язуються розрізнення їм справедливого і несправедливого людського (позитивного) закону. Ціль людського закону – загальне благо людей. Позитивний закон повинний установлювати правила посильні для виконання звичайними, недосконалими у своїй більшості людьми. З цим зв'язана однаковість (рівність) вимог, що виставлються позитивним законом до всіх людей в ім'я загального блага.

Божий закон – закон (правила сповідання), даний людям у божому одкровенні (Старому і Новому завіті). Він необхідний як доповнення людських правил божими: для вказівки на кінцеві цілі людського буття; як вищий і безумовний критерій для керівництва в суперечках про належне і справедливе, про людські закони; спрямування внутрішніх (щиросердечних) рухів людини; для викорінювання всього злого і гріховного, у тому числі і того, що не забороняється людським законом.

Трактування законів доповнюється Аквінатом вченням про право. Право – це дія справедливості в божому порядку людського гуртожитку. Справедливість же припускає відношення людини до інших людей, а не до себе і складається у віддачі кожному свого. Він розділяє уявлення Аристотеля про зрівняння і розподіл справедливості.

Право (праведне, справедливе) визначається як відома дія, зрівняна у відношенні до іншої людини в силу визначеного способу рівняння. При рівнянні по природі речей мова йде про природне право, при рівнянні по людському волевстановленню – про цивільне, позитивне право. Право, установлюване людською волею (людським законом) Аквінат називає також людським правом. Закон тут виступає як джерело права. Але людська воля (і волевиявлення) може зробити правом лише те, що відповідає (не суперечить) природному праву.

Природне право – загальне для всіх живих істот (тварин і людей). Право ж стосовне тільки до людей Хома Аквінський називає правом народів.

Боже право поділяється на природне боже (безпосередні висновки з природного закону) і позитивне боже (право, дане богом єврейському народу).

Таким чином, головна особливість філософських вчень християнського середньовіччя в їх теоцентричному характері. Принцип теоцентризму, послідовно проведений і Августином, і Аквінським затверджував Бога як центр світобудови і головного хоронителя світового і соціального порядку. Бог виступав як законодавча першооснова, з якої виходять усі релігійні, моральні і правові норми. Завдяки божому заступництву соціальне життя людей не перетворювалося в хаос, а сама людина успішно боролася з диявольськими спокусами, що штовхали її до пороків і злочинів.

Слід зазначити:

1. За Августином Блаженним – Бог – творець вічного закону. Він – джерело норм моралі і права.

2. Фома Аквінський систематизував християнські ідеї своїх попередників, доповнивши вчення про закон вченням про право – природне, позитивне, людське і боже.

Підводячи підсумок розглянутим у лекції питанням, відзначимо наступне:

1. Філософське осмислення права пройшло тривалий шлях у своєму розвитку від змішування проблем моралі і права в вченнях античних натурфілософів до появи положень про загальність моральних і правових норм, про природне право, політичний характер права, політичну природу людини і т.д.

Природно-правова доктрина античності знайшла свій подальший розвиток в епоху середньовіччя і Нового часу: договірний характер права, проблема свободи, правової рівності й ін. Важлива вона і для сучасних інтерпретаторів теорії природного права.