§ 1. Етико-правові ідеї у філософії Іммануїла Канта

Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант (1724-1804).

Найбільш плідно розробкою державно-правових питань Кант займався в останні десятиліття свого життя. В опублікованій у 1793 році статті «Про приказку - може бути, це і вірно в теорії, але не годить для практики», Кант значне місце приділяє розгляду правових питань. У 1795 році Кантом був опублікований широко відомий трактат «До вічного світу», де, зокрема, їм були розвинені загальні погляди на право і державу. Найбільш повно кантівська філософія права представлена в його роботі «Метафізика вдач» (1797), що складається з двох частин – «Метафізичні початки вчення про право» (частина перша) і «Метафізичні початки вчення про чесноту» (частина друга). Цей період літературної діяльності Канта збігається з розвитком подій Великої французької революції. Кант відгукнувся на неї розробкою проблем права і держави, рішення яких давалося на основі вже створеного їм філософського вчення, і, насамперед, моральної філософії.

Який безпосередньо внесок  Канта в розвиток філософії права?

Заслуга Канта складалася насамперед у тому, що йому вдалося відповісти на питання про чинники декларативності просвітницьких концепцій права, чому індивід, як він описаний у попередніх договірних теоріях, настільки жагуче вимагає законності і настільки мало здатний її цінити.

Кант розвиває гуманістичний пафос теорій природного права, пропонуючи свій, більш обґрунтований погляд на право. Це стало можливим завдяки тому, що він поклав в основу, як пізнання, так і поведінки принцип особистості чи принцип суб'єктивності. Похідним пунктом кантівської теорії стало уявлення про людського індивіда, як про істоту, принципово здатну стати «паном собі самому» і тому не потребуючий зовнішньої опіки при здійсненні ціннісного і нормативного вибору. Лише в тій мірі, у який індивіду вдається усвідомити ці розпорядження, підкорити їм свої безпосередні бажання та мотиви і дати закон самому собі, він стає суб'єктом, здатним протистояти експансії будь-якої чужої волі, зведеної до закону.

Вчення Канта про право і державу спирається на трансцендентальну філософію і безпосередньо зв'язано з різким протиставленням області теоретичного і практичного розуму, розривом між мисленням і волею. Теоретичний розум, вважає Кант, - область людського пізнання. Тут усі явища, дані нам у досвіді, у тому числі і вчинки людей, підлеглі причинності, тут немає місця для волі. Теоретичний розум може вірогідно відповісти лише на питання: «Що людина може знати?», але не на питання «Що людина повинна робити і на що людина може сподіватися?». Ці два останніх питання, недоступні власне пізнанню, теоретичному розуму, виявляються в Канта проблемами практичного розуму – сферою належного, де трансцендентальні ідеї розуму грають лише регулятивну, а не власне пізнавальну роль. Практичний розум – це область моральних повинностей. Тому усе кантівське вчення про право і мораль з'являється як вчення про соціальні регулятори, про належне і неналежне у соціальних відносинах і взагалі людських діях.

Сфері теоретичного відповідає природний закон, сфері ж практичного – закон волі. Практична філософія Канта відкидає значення зовнішнього для суб'єкта об'єктивного світу як підставу для істини, а, отже, і згоду розуму з зовнішнім світом як критерій моральності. Цей критерій укладається в згоді розуму (як теоретичного, так і практичного) зі своїми власними законами, тобто носить характер самозаконності. Таким чином, джерела ідеї належного (як моральні, так і правові), за Кантом, варто шукати не в зовнішньому світі, не в сфері досвіду, а у внутрішньому світі суб'єкта. У цьому й укладалася основна вимога принципу суб'єктивності стосовно до сфери моральності і права.

Дослідженню й обґрунтуванню принципів моральності присвячена робота Канта «Критика практичного розуму». Основною трансцендентальною ідеєю і першим постулатом кантівської етики є воля людини, її вільна воля, її здатність і право самій встановлювати правила належного і виконувати їх без зовнішнього примусу і тиску.

Людина, за Кантом, з однієї сторони емпіричне явище (феномен), з іншого боку - трансцендентальна сутність (ноумен). Як емпірична істота людина (як частина природи чи світу явищ) і уся її поведінка підлегла загальній каузальності і зовнішній необхідності. Уся поведінка людини – це сукупність необхідних причинно-наслідкових зв'язків, а стало бути, її вчинки теж не вільні. Але з іншого боку, людина – це трансцендентальна сутність (ноумен), яка має волю, її вчинок є актом свободної волі, незалежної від зовнішніх детермінацій. Отже, свободна воля одночасно є і моральним законодавцем (установленням) і добровільним виконавцем моральних правил (максим розуму).¹ Ця думка чітко присутня у вченні Канта про категоричний імператив.

Імператив у його розумінні – це правило, що містить об'єктивний примус до вчинку визначеного виду. Категоричний імператив – це безумовне моральне розпорядження про належну поведінку людини як розумної істоти, що володіє свободною волею. Виконання цього розпорядження є зовсім необхідним, незалежно від того, чи здобуває в результаті цього людина для себе , користь чи ні. Всі імперативи Кант розділяє на дві групи – гіпотетичні і категоричні, котрі характеризують різні сторони людського духу:

Під першими він мав на увазі вимоги, яких варто дотримуватись як необхідні умови, щоб досягти поставлених цілей. Так, людина, що займається торгівлею і бажає мати постійних покупців повинна бути з ними чесною. Вимога «будь чесний» виступає для неї як гіпотетичний імператив, тому що чесність не є в її очах самоціллю і самоцінністю, а є усього лише кошт для ведення успішної торгівлі.

Вчинки, здійснювані під впливом гіпотетичних імперативів, Кант кваліфікує не як моральні, а легальні, тобто цілком прийнятні і навіть схвалювані суспільством, не суперечним його інтересам і задачам розвитку цивілізованих відносин.

Стосовно до правової тематики принцип гіпотетичної імперативності досить точно міг би характеризувати регулятивну природу норм позитивного права. Легальні вчинки, які відповідають нормам позитивного права, - це вчинки, що представляють собою дії, що формально збігаються з чинностями закону. При цьому мотиви їх можуть бути самими різними, у тому числі імморальними.

Інакше із соціальними вимогами, які Кант зводить до поняття категоричного імператива. Під ним він розуміє наступне:

1) «…дій тільки відповідно до такої максими, керуючись якої ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом»^;

2) «…дій так, щоб ти завжди відносився до людства й у своїй особі, і в особі всякого іншого так само як до мети, і ніколи не відносився б до нього тільки як до кошту».^

Перше формулювання категоричного імперативу має на увазі вимогу того, щоб людина , як розумна істота , діяла відповідно до його вимог з поваги до самого закону, зі свідомості свого боргу.

Друга – має на увазі вимогу того, щоб кожна людина відносилася до іншої завжди безкорисливо, бачучи в ній не засіб для досягнення своїх цілей, тільки самостійну, абсолютну самоцінність. Це формулювання – вихідний постулат кантівської філософії про цінність особистості, ідеї про людину, як мети самої по собі, як вищої цінності.

Для Канта категоричний імператив – це моральний закон. Він не нав'язаний людині ззовні, знаходиться в ній самій. Як закон він, має наступні якості: об'єктивність, абсолютність, необхідність, універсальність. У якості такого він забороняє робити людям те, що, ставши загальним правилом поведінки, призвело б до руйнування основ цивілізованого гуртожитку.

Методологічне опрацювання Кантом проблеми категоричного імперативу має величезну цінність для обґрунтування сутності природного права. Ідея категоричної імперативності природно-правових норм дозволяє обґрунтувати їх безумовну владність для суспільної й індивідуальної правосвідомості. Вона доводить, що їх адресатом є всі, без винятку, суб'єкти правовідносин. Перед фактом безумовної категоричності природно-правових вимог усі рівні, оскільки ці вимоги доводять до людей зміст загального морального закону.

Важливим питанням для розуміння етико-правових ідей Канта є його розуміння поняття права.

Саме поняття права Кант вважає апріорним, однак це не означає, що його суть є безпосередньо доступною пізнанню. «Поняття, дані a priori, - пише Кант, - наприклад, субстанція, причина, право, справедливість і т.д., точно кажучи, також не піддаються дефініції», саме тому «юристи і дотепер шукають дефініцію для свого поняття права».^

У той же час Кант усвідомлював, як важлива проблема праворозуміння наскільки необхідно вірно її поставити, належним образом сформулювати. «Питання про те, - писав він, - що таке право, являє для юриста такі ж труднощі, які для логіка являє питання, що таке істина».^

Розуміння Кантом права тісно пов'язано з його розумінням волі, як єдиного природженого права. «Воля, - відзначав він, - …єдине первісне право, властиве кожній людині в силу її належності до людського роду».¹ У той же час Кант припускає, що, не дивлячись на наявність у свідомості кожного розумного індивіда морального закону, людина може поводитись всупереч йому. Тобто, свобода волі, що розуміється лише в негативному змісті – як здатність особи надходити по власному розсуді, зводиться до свавілля особи. Право, отже, має на увазі волю індивідів (свободу їхньої волі) і зв'язану з цією волею можливість і необхідність свавілля, зіткнення і колізію різних довільних дій.

І отут важливо підкреслити, що по Кантівське рішення складної проблеми, зв'язаної з волею й антагонізмами серед людей, складається у визначенні і збереженні меж волі. Тому необхідно, щоб свавілля кожної особи було поставлено в суспільстві у визначені границі для того, щоб ніхто не міг порушити волю інших. Лише при цій умові воля погодиться сама із собою. Це завдання, з погляду Канта, і виконує право. Зміст і призначення права в тому, щоб увести волю і свавілля індивідів у розумні і загальнозначущі рамки. Право стосується лише дій і позначає тільки зовнішні границі загальноприпустимої поведінки, тобто, інакше кажучи, виступає у виді заборон, припускаючи дозвіл не забороненого. Як пише Кант, тільки право визначає «для усіх, що їм по праву повинне бути дозволене чи не дозволене».²

У зв'язку з цим Кант дає наступне визначення права: «Право - це сукупність умов, за яких свавілля одного /особи/ сполучимо зі свавіллям іншого з погляду загального закону волі».² В іншому місці тієї ж роботи ми читаємо: «Воля - незалежність від примусового свавілля інших». Інакше кажучи, завданням права є допускати лише таку діяльність окремих осіб, що зовні об'єктивно була б сумісною з вимогою морального закону. Розум виражає це як постулат, подальший доказ якого неможливий. Тому правомірним є будь-який вчинок, при якому прояв вільної свавілля кожного може співіснувати з волею всіх інших людей. Навпаки, відповідно до загального правового закону усе, що перешкоджає здійсненню волі, є неправомірною дією.

Для здійснення зазначених вимог загального правового закону необхідно, щоб існували якісь реальні гарантії його дійсної реалізації. Це, у свою чергу, має на увазі, що право повинне володіти визначеною примусовою силою, щоб воно могло змусити виконувати свої вимоги, перешкоджати їх порушенню і відновлювати порушене. Без цього право було б безсилим, а категоричний імператив у формі загального закону права не мав би безумовного значення і не перешкоджав правопорушенням. От чому всяке право повинне виступати як примусове право.

Кант поділяє право на природне і позитивне. Природне право, вважає він, за своїм походженням апріорно, існуючи до всякого досвіду і базуючись на вимогах розуму. Іншими словами за Кантом природне право - це право, яким воно повинно бути, відповідно до вимог практичного розуму.

Позитивне ж право - лише історично існуюче право, яке необхідно перетворити відповідно до вимог права природного. Звідси можна зробити висновок, що правова теорія Канта - це теорія природного права, яка акцентує увагу на належному в праві, до якого потрібно прагнути відповідно до вимог розуму.

Кант також розрізняє право в широкому змісті і право в строгому, вузькому змісті. Право в першому змісті має місце тоді, коли обов'язок і примус не встановлені законом і засновані, у силу цього, на справедливості і на крайній необхідності; у другому змісті - коли обов'язковість здійснення права заснована на законі (у державному змісті).

Важливим поняттям кантівської філософії права є також поняття правопорядку. Правопорядок, за Кантом, це «порядок волі». Він є умовою надійності правовідносин. Це свідчить, що для того, щоб стихійні правовідносини підкорили собі практичне життя суспільства, суб'єкти правовідносин повинні бути особисто вільними людьми і наділені правами людини й елементарними політичними правами.

Відповідно до Канта, правопорядок ґрунтується на наступних апріорних принципах:

1. волі кожного члена суспільства як людини;

2. рівності його з кожним іншим як підданого;

3. самостійності кожного члена суспільства як громадянина.¹

В основі цих принципів лежить поняття автономії особистості, що диференціюється на види:

1. моральна автономія, що припускає, що людина сама здатна розуміти, що є добро і зло. Отже, вона не має потреби в державі, що повинна бути виведена з моральної сфери. У цьому випадку моральна сфера стає справою цивільного суспільства;

в) утилітарна автономія, що припускає, що людина сама знає, що для неї добре і що погано, що вигідно а що ні. Отже, держава не повинна примусово ощасливлювати людей;

с) цивільна автономія, що передбачає, що людина погоджується жити тільки за такими законами, у складанні яких вона брала участь.

Такий, коротко говорячи, основний зміст кантівського морального обґрунтування права. Суть справи, як ми бачимо, складається не в тому, що Кант намагається дедукувати правові норми з моральних. Тенденція кантівського морального обґрунтування права зовсім інша. У правовій законності він бачить саме гарантію невтручання держави в процес індивідуального «самовиховання». Моральне обґрунтування права Кант, таким чином, здійснює за допомогою розведення і наступної кореляції моральних і правових норм.

Таким чином, критична філософія права Канта переборює традиційно слабкі місця теорії природного права. Тому вона виявляється принциповою основою багатьох «теорій справедливості», зокрема, концепцій Джона Роулза, Юргена Хабермаса, Отфрида Хеффе. Однак при всій оригінальності і фундаментальності цієї теорії вона містить ряд спірних питань, що викликають критику і дискусії. Серед них: абсолютизація безумовних моральних вимог для обґрунтування права і неврахування мотивів доцільності і вигоди при виправданні правових вимог; чисто трансцендентальний характер його підходу, слабко враховуючий емпіричні моменти права; пріоритет апріорних вимог перед апостеріорними; настоювання на універсальному характері права, єдиного для всіх культур і т.д.

Подальший розвиток (і завершення) класична традиція праворозуміння знаходить у творчості Георга Гегеля.