§ 2. Філософія права Георга Гегеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) є геніальним мислителем-діалектиком, який доклав видатний внесок у прогрес людського пізнання. Значне місце у творчості Гегеля займали проблеми держави і права, тому він ввійшов в історію не тільки як класик філософії, але і як класик філософії права.

Проблеми права знаходилися в центрі уваги Гегеля на всіх етапах його творчості. Ця тематика докладно висвітлюється в багатьох його здобутках, у тому числі таких, як Конституція Німеччини (1798-1802), «Про наукові способи дослідження природного права, його місце в практичній філософії і його відношення до науки про позитивне право» (1802-1803), «Феноменологія духу», «Звіт станових зборів королівства Вюртемберг», «Філософія історії», «Англійський біль про реформу 1831р.» і ряді ін. У найбільше цільному і систематизованому виді філософсько-правове вчення Гегеля викладено в його роботі «Філософії права» (1820).

Це одна з найбільш відомих робіт у всій історії правової, політичної і соціальної думки. У «Філософії права» у концептуально-концентрованій формі відбиті досягнення гегелівської філософії в області соціальних, політичних і правових проблем.

Яка ж сутність філософії права Гегеля, у чому її методологічні основи?

У самому загальному виді філософія права Гегеля являє собою ще один варіант природно-правового мислення, що ґрунтується на ідеалістичному світогляді. Продовжуючи багато в чому лінію Канта, він прагне реалізувати принцип суб'єктивності. Це свідчить, що джерела права і його критерій він шукає в людській свідомості. Так, порівнюючи закони природи і закони права, він відзначає, що мірило перших знаходиться поза нами, другі ж – «це закони, що йдуть від людей».^ Людина, вважає Гегель, «усередині себе має мірило правого», «її внутрішня сутність завжди говорить їй, як повинно бути, і вона у собі самій знаходить підтвердження чи не підтвердження того, що має силу закону».¹ З принципу суб'єктивності Гегель виводить і нормативну силу права: «У законах права розпорядження має силу не тому, що воно існує, а кожна людина вимагає, щоб воно відповідало її власному критерію».²

Джерела права, затверджував Гегель, у сфері духу. А ця сфера відрізняється поділом на протилежності і боротьбою між ними. Насамперед, для нього характерна колізія між тим часом, що є, і тим, що повинно бути. Однак, ця ж обставина, з його погляду, є перевага духу. Саме це протиріччя обумовлює необхідність філософського осмислення права, розгляд розумності права.

Однак у пошуках легітимації ідеї права він відкидає спроби звертання до природи як зразку для себе, тим самим відкидає спроби натуралістичної легітимації, характерної для філософії епохи Освіти. Відкидає він і підхід Канта до конструювання ідеалу, вважаючи, що філософія повинна бути далекою від того, щоб конструювати право і державу такими, якими вони повинні бути.¹ Він відкидає також романтичний суб'єктивізм тих, хто вважає, що підставою права і держави повинні служити внутрішнє почуття і серце,² що веде до знищення як внутрішнього морального і правового порядку у відносинах між людьми, так і публічного порядку і державних законів.

Тому основи легітимації права Гегель шукає в самому праві, у його іманентній розумності. Його природне право і розумне, і дійсне. Розумне тому, що відноситься до сфери справжньої реальності, до того, що є, а те, що є, є розум. Дійсне тому, що як сутність прилучається до існування (позитивному праву). Воно є розум у стані світового здійснення. І саме в цьому діалектичному змісті варто розуміти вираз Гегеля про те, що «філософська наука про право має своїм предметом ідею права – поняття права і його здійснення».^ Право, як і все інше у світі є єдність розумного й емпірично-ірраціонального. Розумне – це є «чисте поняття» (у собі несуще право) і його здійснення (для себе суще право) у конкретному правопорядку, тобто дійсне. Тому для нього право і природне право – є те ж саме. Усе, що не розумно, не має дійсність, а, отже, не є і правом.

Специфічний зміст філософії права Гегеля, як відзначалося Владиком Нерсесянцем, розкривається в його розбіжності з природно-правовою концепцією Канта. Основна мета філософії права по Гегелю вбачається в очищенні її від ідей природного права XVII  XVIII ст. Гегель заперечував протиставлення природного права позитивному. На його думку, природне (чи філософське) право - це найбільш розумна основа позитивного права, але з одним важливим уточненням: природне право не повинно ототожнюватися з доктринами Гуго Гроція і його послідовників, що трактують природне право як щось від століття дане і застигле. Таке розуміння права далеке від гегелівської ідеї загального розвитку. Можна сказати, що на відміну від Канта, що розглядав «ідею» у стані спокою, Гегель предметом свого аналізу зробив ідею в розвитку.

Такі світоглядно-методологічні основи філософії права Гегеля.

Для з'ясування філософського і політико-правового змісту гегелівської філософії права важливо встановити, яке місце займає вона в системі усієї філософії Гегеля.

Відомо, що Гегель поставив перед собою завдання побудувати закінчену теорію Всесвіту. З цією метою він створює всеосяжну систему мислення, початковою ступінню якої виступає Абсолютна ідея, що є одночасно і Розумом, і Духом.

Ця Абсолютна ідея знаходиться в процесі беззупинного розгортання, що проходить через стадії-тріади: тезу, антитезу і синтез. Будь-яке поняття (теза), доводив Гегель, містить свою власну протилежність (антитеза), а процес переходу від одного до іншого відбувається через категорію синтезу. Наприклад, поняття "буття" (теза) містить своє заперечення "ніщо" (антитеза) і проходить через "становлення" (синтез). Чи поняття "сутність" (теза) і "явище" (антитеза) знаходять свій синтез у понятті "дійсність". Синтез у свою чергу стає початковим пунктом нової тріади. Таким чином, весь Всесвіт розвивається у всіх аспектах.

Цей процес, як вважав Гегель, є логічним процесом. Кожна частина з логічною необхідністю з'єднується з будь-якою іншою частиною. Любий аспект реальності ґрунтується_, таким чином, на розумі. Завдання філософії - показати, що все розумне є дійсним, а все дійсне розумним. Отже, не існує розриву між досвідом і ідеєю чи між розумом і дійсністю. Важливо тільки бачити іманентну і вічну сутність у тимчасовій і мінливій видимості.

У своєму діалектичному розвитку ідея, відповідно до Гегеля, проходить ряд послідовно висхідних сходин завдяки рушійній силі ведучого вперед протиріччя. Ідея в логіці (тобто на першій сходинці філософської системи) перетворюється в абсолютну ідею (тезу). На другій сходинці розвитку абсолютного початку ідея виявляє себе зовні, тобто в природі. Це - інобуття ідеї (антитеза). На третій сходинці ідея знову повертається до себе, в область духу (синтез).

Трьома основними сходинами діалектично розвиваємого духу є: суб'єктивний дух (тобто до категорії почуття, мислення і свідомості), антропологія, феноменологія, психологія містить свою антитезу в об'єктивному дусі (тобто право, мораль, моральність), а їх синтезом стає абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Таким чином, у рамках гегелівської філософії, філософія права являє собою філософію об'єктивного духу. Діалектична тріада об'єктивного духу являє собою: 1) абстрактне право (теза), 2) мораль (антитеза) і 3) соціальна етика (синтез).

Для нас, насамперед, істотно відзначити два моменти: 1) об'єктивний дух – це, за Гегелем, та ступінь розвитку духу (і всесвітньої історії), коли воля вперше здобуває форму реальності, тобто наявного буття у виді державно-правових формоутворень (право, держава, суспільство). Дух виходить зі своєї суб'єктивності, пізнає і здобуває зовнішню реальність своєї волі, тобто "об'єктивність духу входить у свої права".^ Таким чином, у «Філософії права» Гегеля розвиток об'єктивного духу дається через розкриття діалектичного руху поняття права: від його абстрактних форм до конкретних, тобто від абстрактного права до моралі, а потім до моральності (родині, цивільному суспільству і державі).

Як же розглядаються в гегелівському вченні ці три головних рівні розвитку поняття права?

Абстрактне право в Гегеля містить у собі ті права й обов'язки, що належать людським істотам не тому, що вони є громадянами, а просто тому, що вони являють собою людські особистості. Ці права поділяються на три групи, а саме: власність, контракт і збиток (делікт і злочин). Право власності є результатом вільної волі, оскільки яка-небудь річ може бути привласнена визначеною особою як кошт задоволення його потреби. Присвоєння є вираженням верховенства волі особи у відношенні речей, шляхом демонстрації того, що вони не мають якого-небудь власного призначення. Однак для Гегеля наслідки права власності, що є результатом дії вільної волі, укладаються не в тому, щоб власність була поділена рівно серед людей, а скоріше в тому, що вона повинна бути розділена нерівно, у залежності від різних здібностей і талантів. Антитезою власності є договір, за допомогою якого людина може відмовитися від власності за допомогою акта свободної волі. Збиток є результатом протиставлення індивідом себе загальній волі. Злочин являє собою заперечення права. Метою покарання є відновлення права, чи, іншими словами, відновлення щирої волі злочинця, тобто тієї, котра знаходиться в згоді з загальною волею.

Мораль є антитезою абстрактного права. Мораль, за Гегелем, це раціональний фактор, а не суб'єктивне почуття. Вона є результатом збитку, нанесеного індивідуальною волею, коли вона стає відмінної від загальної волі. Мораль полягає в тому, щоб відповідати загальному, коли воля виявляється за допомогою діалектичного процесу, що будь-яка воля, що протиставляє себе універсальній волі є аморальною.

Соціальна етика (моральність) у Гегеля є синтезом абстрактного права і моралі. У свою чергу вона розгортається в тріаді: 1) родини, 2) цивільного суспільства, 3) держави. Вони є інститутами, у яких воля індивіда виявляє себе в згоді із загальною волею. Розглянемо коротко погляди Гегеля на ці інститути.

Родина є інститутом, заснованим на почуттях. Однак у шлюбі дві незалежні особистості втрачають себе для того, щоб злитися в одну особистість, так шлюб стає інститутом, заснованим на розумі, до якого закоханість не має відносини.

Цивільне суспільство виникає тоді, коли члени родини здобувають незалежний статус і більше не є частиною родини. Таким чином, суспільство задумане як суспільство окремих індивідів, що переслідують свої специфічні, егоїстичні інтереси, розділене на стани. Таких станів три: сільськогосподарські класи, що залежить від природи, промисловий і комерційний клас, що залежить від своєї роботи і мислення, і універсальний чи правлячий клас, що залежить від розуму. Цивільне суспільство має потребу в правосудді, що регулює взаємини між людьми за допомогою опублікованих законів і судів, захисту їх права на добробут за допомогою поліції і формування груп людей в асоціації, що сприяють здійсненню загальних цілей суспільства, оскільки їх мета більш універсальна, ніж мета індивіда.

Держава є синтезом родини і цивільного суспільства. Вона розгортається в тріаді: 1) відносин держави до своїх громадян (внутрішня політика чи конституція), 2) відносин держави з іншими державами і 3) переходу держави у світову історію.

У своїй внутрішній політиці держава є втіленням як індивідуальної волі, так і загальної. Тому в її діяльності є три аспекти: загальний (закони), особливий (застосування законів до конкретних справ) і одиничний (монарх). Таким чином, держава не є зовнішньою владою нав'язаною особистості, але вона є результатом реалізації універсального характеру самої особистості. Держава, таким чином, вважає Гегель є втіленням волі. Вона є вираженням раціональної волі, але не загальної (чи волі більшості).

У відносинах держави з іншими державами немає об'єктивної сфери загального права. Проблеми в їх відносинах, які постійно змінюються, у кінцевому рахунку, зважуються за допомогою воєн.

У синтезі переходу держави у світ історії дійсна свідомість якої-небудь нації, що актуалізує себе через взаємини визначених раціональних розумів, виступає як загальна свідомість у процесі світової історії. Право універсального всесвітнього розуму є верховним правом,

Таким чином, під правом Гегель розуміє не просто цивільне законодавство, але також і мораль, етичне життя і світову історію. Саме тому, що ця концепція права поєднує знання в те, що він назвав щирою системою, досліджувавши діалектичні стадії, він укладає, що держава стоїть вище попередніх стадій і є втіленням волі в самій конкретній формі, що підкоряється тільки вищій абсолютній істині світового розуму.

Гегелівське філософське вчення про право було піком в історії об'єктивно-ідеалістичної думки. Весь наступний розвиток філософії права в XIX ст. йшло за спадною, поступаючись місцем соціології права. Однак невірно думати, що розвиток філософії і науки збігається з розвитком ідеологічних і політичних поглядів, що існують у суспільстві. Крах філософсько-спекулятивних систем під напором науково-технічного прогресу й у зв'язку з затвердженням у науковому співтоваристві методів об'єктивних оцінок навколишнього людини світу не означає, що ці системи вичерпали свій світоглядний потенціал і стали архівним надбанням минулого.

Одним з різновидів правового об'єктивізму зазначеного періоду є історична школа. Розгляду цієї школи, а також вченню про право марксизму присвячене наступне питання теми.