§ 3. Історична школа і марксизм як форми правового об'єктивізму.

У самому кінці XVIII ст. у Німеччині зародився й у першій  половині XIX ст. зробився дуже впливовим у вивченні права особливий напрямок дослідницької думки. У центрі своїх теоретико-пізнавальних інтересів він поставив питання не про те, у чому укладається сутність права і чим воно повинно бути, а про те, як право виникає і яка його історія.

Засновником цього напрямку в юриспруденції, що отримав найменування історичної школи права, є Густав Гуго (1768-1844) – професор Геттингенского університету. Найвизначнішими представниками цієї школи були також німецькі юристи Фрідріх Карл фон Савін’ї (1779-1861) і Георг Фрідріх Пухта (1798-1866).

Цей напрямок виник як протест проти двох факторів: 1) проти раціоналізму XVIII ст., що не звертав уваги на історичні особливості розвитку права і відстоював віру в природне природне право; 2) проти установлень Великої французької революції, що проголошували перевагу людської волі над традиціями й обставинами.

Головною ціллю своєї критики представники історичної школи обрали природно-правову доктрину. Так, на відміну від теорій природного права історична школа права визначала право не як результат природної необхідності і не як довільне встановлення людей, а як закономірний історичний продукт громадського життя. Її прихильники намагалися розтлумачити становлення і життя юридичних норм та інститутів як визначений об'єктивний хід речей. Еволюція права, думав Густав Гуго, відбувається мимоволі, пристосовуючись сама собою до потреб і запитів часу, тому людям найкраще не втручатися в неї, триматися здавна заведених і освячених досвідом сторіч порядків. Діюче в державі право зовсім не зводиться лише до сукупності тих розпоряджень, що нав'язуються суспільству як би ззовні, тобто даються "зверху" людьми, убраними на те спеціальними повноваженнями. Право (і приватне, і публічне) виникає спонтанно. За висловлюваннями представників цієї школи, право є «сукупність установлень, повсякденних звичаїв і принципів справедливості, дотримуваних членами суспільства, а не корпус наказів і норм, що виходять від суверенної влади». ^

Гуго уподібнює розвиток права розвитку мови. Подібно тому, як мова не встановлюється договором, не вводиться по вказівці і не дана від Бога, так і право створюється не тільки і не стільки завдяки законодавчій діяльності, скільки шляхом самостійного розвитку, через стихійне утворення відповідних норм спілкування, добровільно прийнятих народом у силу їх адекватності обставинам їх життя. Акти влади доповнюють позитивне право, але "зробити" його цілком вони не можуть. Позитивне право похідне від права звичаєвого, а це останнє виростає з надр «національного духу», глибин «народної свідомості» і т.п.

Подібні погляди одержали розвиток також у працях Фрідріха Карла фон Савін’ї, хто з повною на те підставою вважається головою історичної школи права.

Савін’ї доводив, що право не встановлюється волею визначеної особи. Право - це продукт народного духу, що виявляється у всіх членах суспільства і приводюючий усіх до тієї самої правосвідомості. Іншими словами, право кожного народу росте разом з ним. Чи, як писав Савин`ї, усяке право виникає тим способом, що пануюче слововживання називає звичаєвим правом, тобто створюється, насамперед, народними вдачами і віруваннями і вже потім юриспруденцією.

Георг Фрідріх Пухта - найближчий послідовник і учень Савін’ї - зазнав впливу Шеллінга, внаслідок чого спробував об'єктивувати поняття народного духу, іншими словами, зробити його об'єктом філософсько-правового аналізу. На його думку, народний дух - це сила, що діє в організмі народного життя й існує незалежно від свідомості окремих представників народу. Народний дух усе робить із себе, у тому числі і право. Отже, окрема особистість не бере участь у створенні права.

Підняти авторитет звичаєвого права, показати його зв'язок з народним: духом, і, як наслідок, його практичну силу - такі керівні ідеї поглядів Пухти. Якщо Савін’ї говорить про утворення права як про загальну /загальнонародну/ справу, то в Пухти мова йде про природний саморозвиток права, що розвивається як рослина з зерна, з народного духу. Вся історія народного розвитку розумілася їм лише як розкриття того, що вже споконвічно закладено в народному дусі. Однак у цьому вченні залишалося нез'ясованим питання про те, яким чином утворюється сам народний дух.

Таким чином, з погляду історичної школи право є продукт народного духу, народного правового переконання. Розвиток права укладається в тому, що народний дух поступово виявляє норми, які об'єктивно містяться в праві. Тому право існує не у вигляді формальних прав, а у вигляді живого уявлення правових інститутів у їх органічному взаємозв'язку. Юристи ж лише витягують правило з норми шляхом аналізу і вивчення досвіду існуючого права.

Представники історичної школи, критикуючи доктрину природного права, вказали на наступні вразливі місця останньої, а саме: 1) вчення про довільне встановлення права; 2) існування системи норм, однаково придатних для всіх часів і народів; 3) прагнення додати суб'єктивним правовим ідеалам безпосереднє юридичне звучання.

У свою чергу, історична школа мала свої недоліки. Консерватизм і обмеженість історичної школи виявилися в запереченні ролі суб'єктивної правотворчості і значення нового законодавства в прогресивній зміні громадського життя. Історична школа також надмірно перебільшувала місце звичаїв у системі нормативного регулювання суспільних відносин, ставлячи їх над законом, і заперечувала можливість законодавчим шляхом змінити реально існуюче право. Представники історичної школи права бачили призначення діючих у державі юридичних інститутів у тому, щоб служити опорою існуючого порядку, яким би консервативним він не був (Г. Гуго). На їх думку позитивні закони неспроможні боротися зі злом, що зустрічається в житті. У кращому випадку вони здатні допомогти упорядкуванню звичайного права і політичної структури, що формуються історично під впливом непояснених перетворень, що відбуваються в народному дусі, (Савін’ї). Законодавець повинен намагатися максимально виражати «загальне переконання нації», при такій умові правові норми будуть мати сакральне значення і тому придбають самодостатню цінність (Пухта).

У ції частині філософії права з особливою наочністю представлена істотна риса всіх об'єктивістських теорій: у їх побудовах відсутній суб'єкт, хоча очевидно, що правопорядок – це «справа» рук людини. У них правопорядок виростає із суспільних відносин, з чим не можна погодитися. Роль суб'єкта тут зводиться до простого «похідного» буття існуючих суспільних відносин. Тому правопорядок є дзеркальним відображенням цих умов у свідомості пасивного суб'єкта.

Ще одну форму правовий об'єктивізм придбав під впливом ідеалу науковості, розробленого К. Марксом і його послідовниками в першій половині XIX сторіччя.

Марксистська філософія права. Відношення до філософсько-правової спадщини Карла Маркса (1818-1883) і Фрідріха  Єнгельса (1820-1895) у наші дні неоднозначне. Діапазон оцінок їх теорії самий різний: від проголошення марксистських положень вершиною наукового знання до повного критичного його неприйняття. Ця обставина обумовлює необхідність розібратися з його дійсною суттю.

За своїми вихідними підставами марксистська теорія права – це онтологічна об'єктивістська концепція. Вона виходить з того, що не можна розривати і протиставляти суще і належне, факт і норму, фактичні відносини і правові відносини, що надбудовуються над ними.

У цьому плані марксизм протилежний юридичному позитивізму з його ототожненням права з правопорядком (законом), нормативним наказом суверена і, у кінцевому рахунку, ототожненням права зі свавіллям. Концепція Маркса і Єнгельса у своєму теоретичному, в тому числі філософському, трактуванні права аж ніяк не заперечує його зв'язку із соціальними ідеалами, моральними нормами, культурою, так само як і необхідність ціннісного підходу до права, а також не вважає право лише функцією економічного процесу.

На противагу юридичному позитивізму, що визнає реальність лише позитивного права, марксизм вважає позитивне право лише вторинною реальністю, відображенням стану справ, що виражається у визначених суспільних відносинах. З марксистської точки зору право як міра волі визначається економічними відносинами, у яких корениться "правова природа речей", тобто соціальна норма, що володіє в силу своєї об'єктивної природи загальобов'язковістю і потребуюча законодавчого закріплення.

В основі марксистської філософії права лежить теза про те, що право є вираження і закріплення волі економічно пануючого класу. Як і держава, воно є продуктом класового суспільства. Його зміст носить класово-вольовий характер. «Крім того, - писали К.Маркс і Ф.Єнгельс, - що пануючі індивіди при цих відносинах повинні конструювати свою силу у виді держави, вони повинні додати своїй волі, обумовленій цими визначеними відносинами, загальне вираження у вигляді державної волі, у виді закону».^

Таким чином, виникнення й існування права розуміється ними необхідністю нормативного регулювання суспільних відносин в інтересах економічно пануючого класу.

Згодом положення марксизму про класово-вольовий зміст права було перенесено радянською юридичною наукою на вітчизняне право. Стверджувалося, що в суспільстві, у якому відсутні антагоністичні класи, у праві виражається воля всіх дружніх класів і шарів суспільства, керованих робітничим класом. Тим самим підтверджувалася ідея, що класовість права є його постійна й об'єктивна ознака.

Таким чином, відповідно до марксистсько-ленінської концепції в основі виникнення права, його функціонування і неминучого відмирання лежать класово-економічні причини.

Світова наука і практика державно-правового життя суспільства не заперечує визначальної ролі соціальних і економічних факторів у виникненні і розвитку права, однак розглядається ця проблема з інших позицій. Якщо марксизм-ленінізм бачить у праві засіб закріплення волі й охорони інтересів економічно пануючих класів, то представники інших наукових концепцій зосереджують увагу на співвідношенні права і держави, права й особистості. У їх розумінні права, правового регулювання головне місце займає людина з її різноманітними інтересами і потребами, а не тільки протилежні інтереси класів.

Класово-економічна теорія вважає, що право - історично минуче явище, яке необхідно суспільству лише на визначеному етапі його розвитку. Зі зникненням класів воно втратить цілком свою соціальну сутність.

Марксистсько-ленінська теорія стверджує, що право - явище, похідне від держави і повною мірою визначається його волею. Проголошуючи примат держави над правом, марксизм вступає в протиріччя з теорією правової держави, що не заперечує ведучої ролі держави в правотворчості, однак вважає, що сама держава повинна підкорятися законам, а не стояти над ними.

Висновки:

I. Методологічне розроблення Кантом проблеми категоричного імператива має величезну цінність для обґрунтування сутності природного права. Це свідчить, що принципи права і моралі ті самі. Вони лише здобувають різну форму свого вираження, оскільки мораль є сфера внутрішніх мотивів індивіда, а право - область практичних дій відповідно до зовнішнього стандарту, встановленого законом. Однак змістом цих принципів виявляється тим самим автономна особистість. Тому розходження права і моралі може бути зведене до розходження змісту дозвільної і заборонної версій одного і тою же категоричного імператива. Залишаючись на позиції суб'єкта, кантівський раціоналістичний суб'єктивізм здійснював моральне, деонтологічне обґрунтування ідеї права.

2.Філософія права Гегеля являє собою інший варіант природно-правового мислення, що ґрунтується на ідеалістичному світогляді. Продовжуючи по багатьом моментам лінію Канта, він прагне реалізувати принцип суб'єктивності, шукаючи джерела права і його критерій у людській свідомості - у сфері духу. Він створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права. Будь-яка ступінь розвитку Духа як волі носить у нього поняття права: абстрактне право, мораль, моральність.

4. Перехід від ідеалізму до об'єктивізму намічається в історичній школі права /Г.Гуго, К.Савін’ї, Г.Пухта/. Відповідно до історичної школи право виникає спонтанно з надр народного духу, будучи невід'ємною частиною цілісної культури народу. Воно не може викликатися до життя довільними бажаннями окремих індивідів чи груп осіб /навіть якщо ці люди - законодавці/. Отже, у їхніх побудовах відсутній суб'єкт, а правопорядок виростає із суспільних відносин.

5. У філософії права К.Маркса і Ф.Энгельса вплив соціальних умов на суб'єкта, що констатуював правопорядок, придбало причинно-детермінований характер. Вони недостатньо враховують роль суб'єкта /особистості/ у формуванні права в якості його першореальності, розчиняючи суб'єкт у суспільних відносинах /умовах/. Вірно вказуючи на глибоку обумовленість суспільних, і, насамперед, економічних відносин, марксистська теорія не порушує питання про наявність особливої сутності права, зводиться до його соціально-економічної сутності.

 Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т.3. - С.322.

---