§ 3. Справедливість як основна правова цінність.

Слово «справедливість» походить від слова «право» (правий, правда), а в латинській мові означає justitia (справедливість) – від jus (право). Від своїх джерел, від Вед і Упанішад, від Гесіода і Гомера справедливість трактувалася як «сущий світоустрій», духовна основа історії. Помітимо, що в даному випадку справедливість тлумачилась як деяка матриця природних процесів і людських здійснень. У понятті справедливості, взятої в її світоглядному відношенні, як би укладене питання: чи можуть світ і суспільство бути зробленими, чи можлива в них належна пропорція, домірність і упорядкованість? Справедливість в очах давніх виступала як міра, закон і принцип. Богиня Діке покладається як початок і носій права, правди і справедливості.

Протилежністю справедливості виступає несправедливість, руйнування порядку, деструкція існуючого. Коли ж справедливість виражає досягнуту для даного історичного періоду гармонійність, оптимальність людських відносин, свідомість її не фіксує. І в цьому плані вона співзвучна свободі. І справедливість, і свобода, коли вони наявні, стають подібними повітрю. Без них не можливо гідно жити.

Право є міра реалізації свободи й у той же час є норма політичної справедливості. Іншими словами право є нормативно закріплена справедливість. Право ґрунтується на ідеї справедливості. За думкою Гегеля право не є добро без блага. Справедливо те, що виражає право, відповідає праву і випливає з духу права.

З часів Аристотеля виділяють два види справедливості: розподільна і що врівноважує. Розподільна справедливість як принцип означає розподіл загальних благ за гідністю, відповідно до пропорційного внеску і внеску того чи іншого члена суспільства. Тут можливе як рівне, так і нерівне наділення відповідними благами (владою, почестями, грошима). Критерієм справедливості, що врівноважує, є арифметична рівність. Сфера застосування цього принципу – область цивільно-правових угод, відшкодування збитку, покарання і т.п. Принцип справедливості говорить: не всім те саме, а кожному своє (за гідністю), тому що для нерівних рівне стало б нерівним.

Співіснування людей на ґрунті взаємного визнання прав і свобод являє собою такий порядок їхнього співіснування, що може бути названий справедливим, чи «справедливістю». Саме справедливість виступає основою ідеї права, виражає його сутність, а особливий акт визнання визначає як справедливість, так і феномен права в цілому.

Справедливість виступає і мірою відносно гідності цінностей, мірою їх рівноваги і субординації. Справедливість виступає особливим механізмом, що підтримує міру рівноваги правових цінностей і одночасно є визначальним моментом домінування при конфліктному зіткненні цих цінностей.

Сучасна епоха з її процесами глобалізації особливо вимагає міжкультурного діалогу по обґрунтуванню справедливості і, отже, розробці принципів універсальної справедливості. У зміст універсальної справедливості включаються: а) вимога рівності («діяти однаково в однакових умовах»), що формулюється як вимога неупередженості і заборона сваволі; б) ідея взаємозв'язку вчиненого і розплати за це, що знайшло втілення в «золотому правилі»; в) вимога рівноваги між втратою і придбанням («справедливого обміну»), що має сенс не тільки для господарської діяльності.

Універсальну справедливість характеризує, насамперед, визнання таких правових цінностей, як життя, власність, добре ім'я («честь»), що втілюються у визнанні прав людини, насамперед, її права на свободу, які можна знайти вже в давньому карному праві.

Загальний принцип, який можна виявити, аналізуючи різні втілення ідеї справедливості, полягає в тому, що по відношенню один до одного люди мають право на визначений відносний стан рівності чи нерівності, відповідно до якого розподіляються труднощі чи блага. Призначенням справедливості традиційно вважається підтримка і відтворення рівноваги чи рівної міри. Вона застосовується як для критичної оцінки поведінки людини з позиції визначених правил, так і для критики самих цих правил і їх застосування.

Два аспекти справедливості (змістовний і формальний) відбивають дві сторони проблеми справедливості у праві, що стосуються критерію оцінки справедливості чи несправедливості закону, з одного боку, і його застосування в конкретних справах – з іншої. Але незалежно від того, схвалюємо ми чи ні змістовну концепцію справедливості, на якій базується закон, ми можемо і повинні розглядати правову систему з погляду формальної справедливості. Суть формальної справедливості полягає в послідовному (тобто безсторонньому, об'єктивному) застосуванні правил. І саме на ній як безумовних мінімальних вимогах моралі стосовно права робить акцент правовий позитивізм.

Загальним і безумовним моментом усіх сучасних концепцій справедливості є ідея прав людини, тобто визнання однакового поводження з людьми і відмовлення від привілеїв та імунітету, зв'язаних з національними і релігійними ознаками.

Відповідно до двох вимірів соціального буття – персональним і інституціональним – існують і два поняття справедливості: а) справедливість як характерна риса особистості, що відноситься до чотирьох головних ознак людини поряд з розважливістю, мужністю і розумом (мудрістю); б) справедливість, що стосується соціальних інститутів (родина, господарство, школа), а також політична справедливість, що стосується права, держави і політики. Їх можна також позначити, як «суб'єктивна» і «об'єктивна» справедливість.

Без справедливості як якості особистості, без відповідних ціннісних орієнтацій не може функціонувати і справедлива правова система. Так само, для підтримки цих ціннісних орієнтацій на справедливість правові інститути повинні бути відповідним чином організовані.

Якому ж з цих компонентів справедливості варто віддати пріоритет в умовах сучасних трансформацій? При недостатній розвиненості як відповідних установок особистості, так і недостатньої втіленості принципів справедливості в даних інститутах, лише одночасна увага до обох компонентів здатна принести успіх. У той же час, існує і пріоритетний момент, що полягає у виробленні відповідних критеріїв справедливості і їх обґрунтуванню, тобто розробці теорії справедливості.

Якщо розуміти справедливість як вищий принцип людського життя й основу здійснення людської суспільної сутності, то особливої уваги заслуговують три елементи значення поняття «справедливість», що були виділені О. Хеффе: а) справедливість має природу морального обов'язку; б) ближче усього вона знаходиться до обов'язків, що визнаються добровільно і коштують вище простого примуса; в) її міра полягає в дистрибутивній користі – справедливим є корисне кожній людині.

У залежності від прийняття чи неприйняття цих елементів справедливості існують теорії, що скептично відносяться до ідеї справедливості, і теорії, що розділяють цю ідею. Сучасні теорії справедливості відносяться до типу договірних теорій. Вони орієнтуються на теорію Еммануїла Канта¹.

Основними шляхами обґрунтування критерію справедливості є уявлення про природу людини і про основну політичну мету та ідеал суспільства.

Саме образ людини багато в чому визначає вибір концепції справедливості. Сучасні концепції справедливості містять у собі образ людини як істоти одночасно здатної до самовдосконалення, тобто гідної, так і істоти автономної, тобто розумної і здатної до самообмеження. Тому найбільш придатним буде такий принцип справедливості, що забезпечить найкращі умови для самореалізації й автономії особистості, міру співвідношення свободи і рівності.

Інституціональний захист людини як суб'єкта ґрунтується на визнанні людської гідності і забороняє приниження гідності як невід'ємного права людини.

На закінчення ми сформулюємо ряд висновків по даній темі:

1. по-перше: поняття цінності розкриває внутрішній, духовний аспект ставлення людини до природи, до інших людей, до самої себе і до Бога. Цінності являють собою ряд «ідеальних об'єктів», між якими спостерігається деякий порядок;

2. по-друге: похідними для розуміння права як цінності, є розуміння його як форми здійснення свободи, як загальної міри свободи індивідів. Вільні індивіди – суть і зміст права;

3. найбільш значущим вираженням права є визнання автономії кожного члена суспільства, його незалежність. Основною правовою цінністю є справедливість, що може розумітися як прагнення діяти відповідно до прав і обов'язків, відплачуючи кожному своє і забезпечуючи умови для реалізації здібностей кожного.

Термінологічний словник.

1. Аксіологія права (від греч. axios – коштовний, logos - навчання) - розділ філософії права присвячений виявленню місця права в ієрархії цінностей і ціннісного змісту норм і законів права.

2. Добро – поняття для позначення позитивної цінності, мистецтва здійснення вчинку в благо іншого в будь-якій конкретній ситуації.

3. Духовні цінності – це сфера неутилітарних і неінструментальних цінностей, зв'язаних із сенсом життя і призначенням людини.

4. Ідеал – граничний для людини стан, уявлення про вищу норму (зразок) досконалості, спрямовуючи до якого людина може стати особистістю.

5. Норма – це загальновизнане правило, зразок дії чи поведінки людини, що направляє і визначає припустимі границі відповідно до інтересів і цінностей суспільства чи визначених груп.

6. Оцінка – це процедура вибору на основі цінностей, виступає у формі усвідомлення значення речі для діяльності людини.

7. Право як цінність – це така форма упорядкування змісту волі людини, що виступає як соціальне благо, цінність суспільства.

10. Правові цінності – це вищі регулятиви (ідеї) свідомості, керуючись якими ми визначаємо обрій руху нашого мислення і практики в обґрунтуванні наших прав, обов'язків і правових норм.

11. Правова рівність – це рівність вільних і рівність у свободі, загальний масштаб та рівна міра волі індивідів.

12. Справедливість – є вищий принцип людського життя й основа для автономії і розвитку особистості. Принцип справедливості говорить: не всім одне і теж, а кожному розмірне.

13. Свобода – це незалежність від сваволі, що примушує іншого, коли свобода одного сумісна з свободою кожного і має останню своєю умовою.

14. Цінність – це те, що почуття і думки диктують визнати особливо значимим, що стоїть над всім і до чого можна прагнути, ставитися з повагою і визнанням, як обов'язкового.

15. Ціннісна орієнтація – це спрямованість особистості і її діяльності на визначені цінності.