§ 1. Правосвідомість як проблема філософії права.

Для відповіді на питання про сутність правосвідомості недостатньо привести ту чи іншу вдалу його дефініцію. Такої немає в нашій юридичній і нечисленній філософсько-правовій літературі. У більшості випадків правосвідомість розкривається як «сукупність поглядів, ідей, що виражають відношення людей, соціальних груп, класів до права, законності, правосуддя, їх уявлення про те, що є правомірним і неправомірним»¹ .

На думку Олександра Спіркіна, «правосвідомість - це уявлення і поняття, що виражають відношення людей до діючого права, знання міри в поведінці людей з погляду прав і обов’язків; це правові теорії, правова ідеологія»² . У рамках такого підходу, правосвідомість є ідейним вираженням об'єктивних суспільних відносин, що відбивають у свою чергу пануючі в суспільстві економічні і соціальні відносини. Право впливає на формування правосвідомості, а остання реалізується в праві і правосудді.

Більш обґрунтованим виглядає підхід Олега Дробницького і Валентини

Желтової, якими були виділені такі форми буття правосвідомості:

1. Інституціональна форма буття правосвідомості, що існує у вигляді документів і є у формі живого процесу мислення юристів-професіоналів, що погоджується з обов'язковою нормою, що підкоряється їй як критерію правильності законозгідності суджень і рішень; це є сфера «законоположень», «юридичного закону», «діючого права»;

2. Неінституціональну форму буття свідомості, чи недокументальна і неофіційна форма правового мислення, волі і почуттів, що існує у вигляді живого процесу чи акту свідомості, зафіксованого в писемній формі заднім числом (теоретичних працях, художній літературі, особистих документах).

У свою чергу, за способом мислення остання сфера розділяється на дві області:

а) повсякденна правосвідомість, що включає уявлення, почуття і волевиявлення маси людей, їхнє суб'єктивне відношення до діючого права, знання про існуючі закони і їхню оцінку, переконання в правомірності чи неправомірності судових дій, у справедливості чи несправедливості самих законів; ця сфера утворює масову суспільну думку навколо діючого права, підтримуючи її чи вимагаючи зміни;

б) теоретична правосвідомість, куди можна віднести юридичні «доктрини», створювані теоретиками права, а також обговорення питань про право, законність, справедливість, про взаємні права й обов'язки суспільства й особистості, про основні інститути законодавства в працях учених-гуманітаріїв¹.

У тім змісті, що вкладають автори в поняття теоретичної правосвідомості, її слід відрізняти від правознавства, юриспруденції як спеціальної дисципліни, орієнтованої на винятково діюче право і його законоположення, в основному на ньому і основаної.

Теоретична правосвідомість задається питаннями про походження юридичних установлень, про їх зміст і призначення, про соціальну доцільність і правомочність регулювати і контролювати людське життя, обмежувати волю індивіда, про «виправдання» існуючого права, про його «гуманність» і «справедливість», відповідність «споконвічним правам» людини. Ця область міркувань про право, коли вона здобуває теоретично завершений і систематичний вигляд, називається також «філософією права».

Враховуючи давнє розходження «позитивного» і «природного» права, ці сфери правосвідомості можна також позначити як «позитивна» і «природна» правосвідомість, чи, що те ж саме - інституціональна і неінституціональна правосвідомість.

У світлі поняття правової держави, Еріхом Соловйовим дається характеристика правосвідомості, що свідчить про її збіг у рамках даної концепції з традиційним поняттям філософії права – «природне право»: «Правосвідомість - це орієнтація на ідеал правової держави, що має безумовний характер і вже в даний момент визначає практичну поведінку людини як громадянина. Це значить, що хоча правової держави ще немає, людина починає жити так, ніби вона затвердилася. Вона ставить собі в обов'язок виконувати такі установлення (чи хоча б декларації), що відповідають поняттям суверенітету, суворому праву, і відмовляються підкорятися тим, що несуть на собі явний відбиток неправового (патерналістського й авторитарного-бюрократичного) ведення державних справ»¹. Така характеристика свідчить, що в правосвідомості домінує не детермінація минулим (опредмечена діяльність, відносини), а детермінація майбутнім бажаним станом і структурою свідомості.

Правосвідомість формується в процесі правової соціалізації. Система правової соціалізації діє в суспільстві на декількох рівнях, визначаючи відношення людини і права. На соціальному рівні правова система впливає на індивіда за допомогою демонстрації поваги до права і закону офіційною владою. На особистісному рівні домінує неусвідомлене копіювання базових цінностей права, що дозволяє ідентифікувати себе з певною культурою і суспільством. Внутрішньоособистісний механізм правової соціалізації містить у собі: потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, самосвідомість (мотиви, установки, цілі), національні традиції, історичний досвід попередніх поколінь, що визначають поведінку і діяльність людини в соціальному середовищі. Тому правосвідомість людини багатогранна, вона має багаторівневу структуру і здійснюється в різних формах¹.

Формами повсякденної правосвідомості є правові почуття, правові навички і звички, правові знання.

Правові почуття пов'язані зі сферою особистісних, суб'єктивно-психологічних переживань, спогадів, передчуттів із приводу ситуацій і подій, з якими зіштовхувалася чи може зіштовхнутися людина.

Особливість правових почуттів полягає в тому, що індивідам, які переживають почуття обов’язку і відповідальності, почуття справедливості і т.п., зрозумілі породжуючи їх причини. Почуття не завжди піддаються точному вираженню в слові, мовних актах, і це, зокрема, ускладнює процес правового виховання.

Як правові навички виступають уміння і здатність робити необхідні для правового спілкування зовнішні дії і поведінка (вибір певного контракту, укладання угоди, обмін благами, одержання гонорару, відшкодування збитків і т.д.) як затверджені стереотипні прийоми.

Навички в основному звільняють свідомість від необхідності кожного разу спеціально обмірковувати спосіб регуляції таких дій і дозволяють їй сконцентруватися переважно на осмисленні їх загальних цілей, умов і засобів виконання, на контролі їх результатів.

Правова звичка – це стійка внутрішня потреба й установка свідомості індивіда в постійному дотриманні віднесених до права стандартів поведінки. До класу правових можна віднести такі звички, як дотримання умов договору, виконання обіцяного, надання послуг за надані послуги і т.д. Подібно правовим навичкам, правові звички по своєму полегшують і спрощують регулятивну роль практичної правосвідомості.

Правові знання на цьому рівні присутні як наслідок і підсумок стихійної орієнтації суб'єктів у сфері права у вигляді деякого набору зведень, думок, оцінок, установок, образів повсякденної свідомості. Практична правосвідомість виступає як визначена форма повсякденної свідомості з усіма властивими їй характеристиками, властивостями й ознаками.

Будучи складною за своєю структурою, правосвідомість разом з тим і багатофункціональна з погляду виконуваних ролей.

У сучасній юридичній літературі частіше використовується трискладова схема, відповідно до якої правосвідомості властиві три основні функції: пізнавальна, оцінювальна і регулятивна.

Такий підхід цілком може слугувати відправним пунктом при аналізі правосвідомості.

Пізнання права, що реалізується в правосвідомості, є соціально обумовленою, що історично розвивається у колективну (спільно-розділену) пізнавальною діяльністю.

Суб'єкти, що пізнають право, відрізняються один від одного соціальними позиціями і ролями, професією й походженням, майновим положенням, етнічними ознаками, світоглядною позицією і т.д. і т.п. Звідси багатоманітність конкретних прийомів і процедур, обсягів і рівнів пізнання права в різних суб'єктів (індивідів, груп, класів).

Оцінювальна функція правосвідомості здійснюється насамперед за допомогою системи аксіологічних категорій («благо», «добро», «користь», «вигода», «шкода», «зло», а також «несправедливо», «неправомірно» і т.д.). Оцінюючий суб'єкт може позитивно чи негативно сприймати право як таке (аспекти, частини, форми) у залежності від того, відповідають чи суперечать вимоги і можливості, закладені в праві, його положенню, інтересам і цілям.

Оцінка права припускає знання. Від повноти і глибини правових знань, якими розташовує суб'єкт, залежить ступінь точності виробленої ним оцінки права.

Таким чином, пізнавальна й оцінювальна функції правосвідомості знаходяться в тісній взаємодії. Органічно з ними зв'язана і доповнює їх регулятивна функція правосвідомості. Вона зводиться, по-перше, до переробки і трансляції інформації про об'єктивні ознаки права, а також його оцінок у знання-розпорядження, у програму діяльності і, по-друге, до предметного втілення цього знання в конкретні вчинки, дії, правозначущі або стосовні до права.

За допомогою правосвідомості регулюються потреби, позиції, відносини і поведінка людей у праві.

Особливу роль у механізмі реалізації регулятивної функції правосвідомості виконує самосвідомість суб'єкта як учасника правового спілкування.

Самосвідомість звернена до внутрішнього світу індивіда. Вона сутність, усвідомлення, оцінка, контроль учасником правового спілкування свого положення, дій і їхніх наслідків у цій сфері соціального життя.

Самосвідомість індивіда характеризує спрямованість на виділення, окреслення і пізнання змісту правових явищ. У рамках вчення про правосвідомість ми говоримо про право в аспекті змісту. При цьому звертаємо увагу на внутрішній зміст правових феноменів, на те, що робить їх власне правовими, на сам феномен права. Суть поняття права може виражатись як метафорично (метафорами права були Феміда, Діке, Немезіда і т.д.), так і метонімічно (шляхом визначення права через одну з його ознак-атрибутів).

Стійкі, повторювані, необхідні відносини між правовими змістами можуть бути названі аксіомами правосвідомості. Дане поняття введене Іваном Ільїним у його роботі «Про сутність правосвідомості»¹. Аксіоми як універсальні очевидності правосвідомості акцентують увагу на тих способах людського буття, що роблять право можливим. За Ільїним, основними аксіомами правосвідомості виступають: закон духовної гідності (самоствердження), закон автономії (здатності до самозобов’язування і самоврядування) і закон взаємного визнання (взаємна повага і довіра людей один до одного). Він не обмежується лише феноменологічним описом цих очевидностей правосвідомості, а заповнює їх онтологічним обґрунтуванням.

І. Ільїн показує, що почуття власної гідності, яке складає зміст першої аксіоми правосвідомості, є необхідний момент духовного життя, знак духовного самоствердження. З визнання своєї духовної гідності випливає повага до себе, що лежить в основі правосвідомості.

Друга аксіома правосвідомості виражає основний закон духу – автономію чи самозаконність. Бути духовною істотою означає визначати себе і керувати собою, це значить усе вирішувати самому і приймати на себе усю відповідальність. Автономія виражається як духовна зрілість, необхідна громадянину в його будівництві життя. Але для цього необхідно, щоб внутрішня автономія мала необмежений зовнішній прояв, «правове визнання і правову гарантованість особистої волі»¹.

Третя аксіома правосвідомості говорить: «в основі будь-якого правопорядку і держави лежить взаємне духовне визнання людей — повага і довіра їх один до одного»². Ця аксіома вказує на спосіб буття права як відносин між людьми, причому відношення духовне, тобто яке припускає здатність до почуття, розуму і волі.

В аспекті відношення до іншої людині правові змісти проявляються у наступних установках правосвідомості: прагнення до незалежного досягнення вигоди і благополуччя, незаздрісність, порівняльно-змагальне розуміння заслуг і успіху, неухильне дотримання угод і договорів, визнання пріоритету справедливості перед жалем і пріоритету цивільної порядності перед героїко-патріотичним, сімейними і конфесіональними чеснотами й ін.

Правові змісти будуються навколо єдиного поняття – автономії особистості і являють собою, умову «можливості» права.

На нинішньому етапі суспільного відновлення ці установки виявляються не менш, чи не більш важливими, аніж такі установки, як чуйність і милосердя. Правова держава, і навіть ширше – правове суспільство – це не неспроможна мрія, а орієнтир – імператив, що організує особистісну дію. Тому вкрай важливо, щоб більше число людей у суспільстві могло демонструвати в мікросередовищі реальне дотримання права. У сучасному українському суспільстві, що проголосило своєю метою побудову правової держави і рух до громадянського суспільства, правова соціалізація повинна відігравати визначальну роль. Процеси демократизації можуть розвиватися тільки паралельно з формуванням правосвідомості індивідів.

Правосвідомість є не тільки і не стільки усвідомленням діючих законів, а здатна судити про саме державно встановлене право, піддавати його оцінці, критиці і перегляду. Основу правосвідомості складають почуття власної гідності, здатність до самозобов’язуання і самоврядування, взаємна повага і довіра громадян один до одного, до влади, а влади – до громадян. Буденно – практичний рівень правосвідомості прагне оцінити діючі закони з позиції їх відповідності моральності і справедливості, а теоретичне правове мислення розглядає діюче право з позиції його відповідності правовому ідеалу, його соціальному і політичному змісту.