§ 2. Право і мораль.

Сутність права, зміст його норм стане для нас ще зрозумілішим, коли ми розглянемо відношення його до родинної області – моралі (моральності). Осмислення права в його взаємозв'язку з мораллю — одна із самих давніх традицій історії суспільної думки.

Сучасне уявлення про ціннісну взаємодію моралі і права природним шляхом спирається на аналіз історичної логіки розвитку їхніх взаємин. В аналізі традиції осмислення права в тісному зв'язку з категоріями моралі нас цікавить насамперед той факт, що зміна ціннісних пріоритетів від епохи до епохи оберталася конкретними змінами в теоретичній правовій думці й у практичному нормативному житті.

Для пояснення сказаного звернемося до історичного матеріалу. Відомо, що вчення античного часу не ставили під сумнів етичну значимість права. Космологічні погляди древніх греків і римлян відбивали пануючий у той час цілісний, нерозчленований спосіб пізнання світу. Правомірність і моральність поведінки людини оцінювалися однією загальною мірою «діке» – правом-справедливістю.

Цінність права ототожнювалася з його величезним моральним значенням, що виявляється в необхідності «гарних» законів, «справедливих» правителів, «правильних» форм правління. Піфагорійці, наприклад, вважали законослухняність високою чеснотою, а Сократ характеризував її як незаперечний борг громадянина. Платон ставив «помірне користування волею» (тобто право) у якісну залежність від того, «чи є в душі чесноти», а Аристотель підкреслював, що людина, яка живе поза законом і правом, – найгірша із усіх». Таким чином, властиве античності нормативне розходження права і моралі ще не означало їх автономності і диференційованості в якості різних ціннісних систем.

Середні віки стали новим етапом у взаєминах моралі і права. Мораль і право в цей період уже не були синонімами, розрізнялися як внутрішня область і «над індивідуальна сила», тобто відбувалося становлення системи права, автономної від моральних установлень, і подальше теоретичне розмежування права і закону. Закон при цьому не втрачав свого абсолютного і тотального морального значення, а взаємини права і моральності випливали з відповідності тим чи іншим релігійним цінностям середньовічного суспільства.

Можна сказати, що критерій цінності закону в середні віки був єдиний і для етичних, і для правових установлень. Він у самому загальному виді містився у відповідності будь-яких земних законів вищому, божому розуму.

Інше положення речей було характерно для Нового часу. Саме в цей період відбувся кардинальний поворот як у визначенні змісту права і його самостійного ціннісного змісту, так і в підходах до моралі, що відразу ж знайшло своє відображення й у праворозуміні, і в правозастосуванні.

Теоретичне осмислення ціннісної самостійності моралі і права як підстави для їх взаємодоповнення стало предметом дослідження в класичних концепціях просвітньої традиції, представленої такими іменами, як Гоббс, Юм, Монтеск'є, Беккаріа, Вольтер, Руссо й ін. І хоча тема права в цих концепціях як і раніше залишалася темою моральної філософії, право вже осмислювалася не просто як конкретизація і деталізація моральних обов'язків, а як феномен, що здобуває свій вищий зміст і значення в сукупності з етичними категоріями. Іншими словами, ідеал і легітимність права бачилися в його обумовленості мораллю.

Філософія природного права Нового часу розрізнила нормативний і аксіологічний підходи до права, вважаючи перший проявом інструментальних функцій права, а другий – вираженням абсолютної цінності права «по поняттю». І в тій мірі, у який право мислилося в контексті свого безумовного ціннісного змісту, воно могло зіставлятися з мораллю в статусі різних, але взаємодоповнюючих ціннісно-нормативних систем.

У Канта мораль і право виступають як взаємно припускаючі і взаємно запитуючі один одного: моральність індивіда із самого початку має сенс правоздатності (повної внутрішньої підготовленості до відповідального відправлення громадянських свобод), право ж (у тій мірі, у якій воно є «істинним», чи «суворим правом») означає насамперед визнання публічною владою моральної самодостатності підданих і відмову від патерналістичної опіки над ними¹.

Питання про співвідношення моралі і права в розглянутій площині стало предметом обговорення й у російській філософсько-релігійній і юридичній літературі.

Усі численні теорії взаємин права і моральності (моралі) можуть бути зведені до декількох типів. Перший тип не проводить ніякої різниці між правом і моральністю (слов'янофіли). Другий тип вважає, на противагу першому, що право і мораль не мають між собою нічого спільного (Б.Чічерін)¹. Третій тип розглядає право як частину моральності (В.Соловйов).

А щоб вирішити питання, яка ж це частина моральності, висувається теорія етичного мінімуму, яка має багатьох великих представників. На думку видатного прихильника релігійної філософії Володимира Соловйова, право є інструментом «загальної організації моральності», виступає в якості «примусової вимоги реалізації визначеного мінімального добра», визначеного «мінімуму моральності»².

З погляду Б.Чічеріна, підпорядкування права моральності (як частини цілому) було б рівносильне визнанню необхідності введення моралі примусовими мірами, знищенню як моральності так і права.

Проблематика дискусій про взаємини права і моралі, що одержали в Росії особливий розвиток у 19 в., не втратила актуальності і донині.

Очевидно зіткнення конкретних моральних і правових цінностей залишається характерною рисою взаємин моралі і права на сучасному етапі. Насамперед слід зазначити, що при всій увазі в аналізі сучасного права, усе більш поєднуючою буття з автономною особистістю, на перший план виступає мораль, що через «егоцентризм» переводить філософсько-правовий аналіз у площину життєвого процесу, дуже значимого для права на сучасній стадії його розвитку. У моралі вирішальне значення має рівень елементарних моральних вимог, імперативів, аксіом, заповідей, що прямо виражають значення норми, або внутрішньо до них відносяться³.

Найбільш повно спільність ціннісних основ моралі і права втілюється в етико-правових конструкціях прав людини. Вона ж виявляється у фактичному збігу деяких правових і моральних норм, що таким спільним «дублюючим» регулюванням підкреслюють особливу значимість цінностей, що захищаються. До них відносяться насамперед цінності життя, волі, власності. У цих випадках право і мораль взаємодіють один з одним як взаємодоповнюючі цінності.

У такий спосіб по питанню взаємодії моралі і права можна сформулювати наступні положення. По-перше, з погляду загальної сформованої системи цінностей у сучасному суспільстві, право повинне відповідати абсолютним, формальним, загальнолюдським цінностям.

По-друге, мораль і право – це дві універсально значимі ціннісно-нормативні системи суспільства, що займають відносно самостійні ніші в житті суспільства.

Така характеристика зв'язку моралі і права базується на уявленні про те, що право є продуктом природного розвитку соціуму, воно не приноситься з зовні і не нав'язується суспільству владою. Виникнення і розвиток права підлегле тим же загальним закономірностям, що і розвиток суспільної моралі. Нормування соціального життя, властиве моралі і праву, має загальні ціннісні підстави, що підкреслюють безумовну значимість людської особистості, нормальних умов її буття.

Ці ціннісні підстави конкретизуються в кожній із систем по-різному. Право будує свої принципи на цінностях формальної рівності, справедливості, що полягає в еквівалентності наданого і одержаного, діянь і відплати, волі як першої умови здійснення правових відносин. Моральні цінності складніше визначити однозначно, цьому заважає сама природа моралі, для якої характерне визнання і «присвоєння» загальних абсолютних законів індивідуальною моральною свідомістю.

По-третє, мораль замкнута на свідомості, духовному житті людей і не має обов'язкового зовнішнього вираження. Право виступає як інституційний регулятор. Як писане право, що входить у життя суспільства у виді визначеної реальності, стійкої догми, що не залежить від примхи.

По-четверте, зміст моралі самим безпосереднім чином пов'язаний з обов’язком, відповідальністю людей за свої вчинки. Право зосереджене на суб'єктивних правах окремих осіб, націлене головним чином на те, щоб визначити юридичні можливості суб'єктів, обумовлену правом волю їх поведінки.

Якщо порівняти формулу «основного закону права» («рівність у волі по загальному законі» чи «дозволь іншим те, що ти дозволяєш собі») із трьома формулами категоричного імператива («стандартною», персонізації й автономії), то співвідношення моралі і права постане у вигляді діалектичної формули єдності, протилежності і взаємодоповнюваності.

Так, мораль і право беззастережно єдині по формулі «ніколи не відносься до іншого тільки як до засобу, але ще і як мети в собі». Та сама установка робить індивіда моральним, а державу – правовою. Мораль і право співвідносно протилежні, оскільки «стандартна формула категоричного імператива» і «основний закон права» являють собою заборонну дозвільну версію того самого нормативного формалізму («барел’єфне і горел’єфне зображення принципу особистої автономії»). Мораль і право знаходяться у відношенні необхідної додатковості в тому аспекті, що формула автономії неявним образом визнається в «основному законі права».