§ 3. Універсально-цивілізаційне і специфічно-культурне в правосвідомості.

Ідея права являє собою фундаментальну ціннісну основу сучасної цивілізації. Однак світ не є культурним монолітом, у ньому існують і взаємодіють безліч різних культур. Неминуче виникає питання: є ідеальні конструкції, з яких виведене право, єдиними для всього людства чи вони залежать від особливостей того чи іншого культурного світу, тобто, якою мірою універсальна ідея права реалізована в рамках тієї чи іншої культури?

Для нас важливо усвідомити можливості і межі реалізації універсальної ідеї права в українській культурі в процесі модернізації суспільства і реформування правових систем на засадах волі і прав людини.

У вирішенні проблеми співвідношення універсально-цивілізаційного і специфічного-культурного можуть бути виділені дві основні орієнтації:

1. Універсалістсько-ліберальна, котра стверджує, що ідея права універсальна, вона єдина для всіх культур (Імануїл Кант, Дж. Роулз); у крайньому варіанті ця позиція приводить до розподілу цивілізованих народів, що освоїли цю ідею, і нецивілізованих, відстаючих у своєму розвитку народів, якими ця ідея повинна бути освоєна.

2. партикулярно-комунітаристська, що виходить з принципу множинності і різнорідності культур і їх прагнення зберегти і захистити свою ідентичність; яка стверджує, що ідея права не універсальна і характерна лише для західної культури, іншим же культурам вона далека¹.

Друга концепція самобутності культур – саме актуальна на даний час. Прихильники даної концепції стверджують, що кожна культура самодостатня. Треба дати жити усередині своєї культури і зробити усе заради збереження такої екології культури. Однак, захист своєрідності виявляється іноді відібранням прав на волю й інший світ. Представляється, що ближче до істини помірковано – ліберальна позиція, яка, з одного боку, відстоює універсальність самої ідеї права, а з іншого боку, не забороняє необхідність обліку культурно-історичної специфіки, однак відносить цю специфіку не до місця ідеї права, а до проблеми її обґрунтування. Право має єдиний раціональний фундамент, оскільки своєю суттю і підставою має волю.

Для функціонування в рамках визначеної культури право зобов'язане бути визнане, як таке, що має в ній значення і цінність, тобто виправдане. На цей процес впливають специфічні риси національного характеру («дух народу»), визначена система цінностей («національна ідея»), а також зв'язані з ними особливості філософського світогляду.

Доля ідеї права в українській культурі не була простою. З одного боку, в історії соціально-філософської і політичної думки ми виявляємо деякий інтерес до теми права насамперед у формі обґрунтування права українського народу на політичну, економічну, культурну незалежність. З іншого боку, в ній відсутня послідовна систематична розробка цієї теми, особливо в аспекті прав окремої особистості, принаймні в порівнянні з західно-європейською культурою вона представлена недостатньо. Чи обумовлена дана ситуація лише особливостями історичної долі українського народу і при певному рівні розвитку власної державності напруженість між ідеєю права і культурним контекстом зникне сама собою, чи корені цієї напруженості лежать набагато глибше, в особливостях національного світогляду і, насамперед, національного характеру, правового менталітету?

Для більш адекватного вираження значеннєвого змісту права вводиться поняття правового менталітету. Правовий менталітет містить у собі як нижні поверхи суспільної й індивідуальної психології, у яких містяться потенціали змістоутворення, так і правосвідомість, але не в традиційному змісті, а з погляду її орієнтованості, вибірковості, настроєності, тенденційності, а також культурної специфіки. Саме в такому аспекті ми будемо розглядати тут феномен правосвідомості. При цьому звертаючи увагу на єдність раціональних і ірраціональних основ правової культури.

Очевидною представляється близькість української і російської інтелектуальних традицій, включаючи і традицію правову. Ця близькість обумовлена єдністю культурно-релігійних джерел (православ'я), а також спільністю історії як дорадянського так і радянського періодів (розвиток у рамках єдиного політико-правового й інтелектуального простору) і спільністю сучасного правового дискурсу, обумовленого тотожністю соціальних проблем і способів їхнього вирішення.

Для духовної ситуації XX ст. як у Росії, так і в Україні вони характерні не в меншому ступені, чим для ситуації XIX ст. і «дефіцит правосвідомості в національній свідомості», і «дефіцит правосвідомості у вітчизняній філософії», і «відсутність філософії права в сьогоднішньому значенні цього слова»¹.

Як відомо, доля ідеї права в російській культурі є дуже драматичною. Дійсно, внаслідок особливої релігійності і похідного від її етичного максималізму («прагнення до абсолютного добра» на думку Миколи Лосського)², російський національний характер виявився нечуттєвим до права. Переважаючою була недовіра, негативне відношення до нього як холодному безособовому закону, противага йому теплого сімейного колективізму, недовіра до усіх форм (у суспільстві, мисленні, мистецтві), неповага до індивідуальної етичної самостійності.

При романтизації цих рис негативна позиція стосовно холодного формального права як «вексельної чесності» улаштовувалася теоретично. «Дух права» уявлявся специфічною якістю західного капіталізму і відкидався в ім'я вищих цінностей (консерватизм) або матеріального інтересу (соціалізм). На цьому шляху консервативна і радикальна думка приходили до «антилегалізму» і «правового нігілізму», і ця тенденція виявилася домінуючою в російській культурі.

Однак відомий західний дослідник російської культури Анджей Валіцький заперечує тісний зв'язок між неприйняттям права і сутністю російського національного характеру, а зв'язує це скоріше з наслідками уповільненого розвитку Росії і непередбаченими результатами ідеологічного впливу більш розвинених країн (свідомий вибір російським самодержавством моделі західної абсолютистської поліцейської держави, більш пізня західна критика капіталізму з його «формальною волею»)¹.

Традиція неповаги до права, яку російські ліберали намагалися не тільки пояснити, але і перебороти, у XIX ст. являла собою російську реакцію на кризу «юридичного світогляду» на Заході. Що стосується XVIII ст. – початку XIX ст. російська думка перебувала під впливом цього самого «юридичного світогляду» з його культом права. Це був ідеал Просвітництва, що являв собою поєднання двох суперечливих одна інший ідей – розумного законодавства (правової раціоналізації громадського життя) і ідеї невід'ємних прав людини. Першою ідеєю керувався освічений абсолютизм, на іншу орієнтувався лібералізм. Але оскільки «юридичний світогляд» концентрувався на принесенні в суспільство права, він задовольняло і тих, і інших. Тому в російському освіченому суспільстві не було принципових шанувальників антилігалізму, не говорячи вже про правовий нігілізм.

Правовий нігілізм має в основі неприйняття однієї із складових «юридичного світогляду» – ідеї прав людини – через їх буржуазний, а виходить, «брехливий» характер. Однак це приводило до заперечення цінності права в цілому. Представником цієї лінії був Лев Толстой. Нігілістична лінія була також характерна для радикальної інтелігенції й особливо для більшовиків. Російський правовий нігілізм був тим фактором, в силу якого вони розглядали право в більш широкому філософському і культурному контексті, ніж це робили західні філософи права.

У творчості В. Соловйова і його послідовників у процес осмислення феномена права включалася релігійна філософія, що знаходила в заповідях християнства обґрунтування права і цінностей лібералізму. Однак цей процес не був однозначним. Релігійний універсалізм, з одного боку, ускладнював засвоєння ідеї права, а з іншого боку, давав більш глибоке її обґрунтування і виправдання, адекватне національному характеру і світогляду, заснованому на дусі православної цілісності і соборності, який протистоїть католицькому духу законності і протестантському духу надмірного індивідуалізму. Тому для Росії як і для романтичної Німеччини шлях предметного виправдання права лежить через екзистенціальні моделі особистості¹. Право розглядається як умова теоретичної і творчої самореалізації особистості як найбільш важливої цінності. «Право, – вважав Микола Бердяєв, – має своїм джерелом не ту або іншу позитивну державу, а трансцендентну природу особистості, людську волю². У вченнях російських ліберальних філософів права (орієнтованих як на наукову, так і на релігійну філософію) у тій або іншій мірі реалізується дана екзістенціально-романтична модель, що виражається в захисті творчої свободи особи, конкретної людської індивідуальності, обґрунтуванні суб'єктивних прав.

Таким чином, через релігійно-екзістенціональне виправдання права російською думкою був знайдений свій специфічний спосіб включення ідеї права в контекст духовної культури (національного світогляду), що відкрив шлях для розвитку народної правосвідомості. Накопичений нею досвід об'єднання цивілізаційно-універсального і культурно-специфічного в правосвідомості повинен бути врахований як у нашій сьогоднішній боротьбі за право і правову культуру, так і при вирішенні інших насущних проблем.

Однією з таких проблем є пошук шляхів, форм і засобів органічного поєднання і розвитку ідеї права й особливостей національного світогляду українців. Як відправний пункт аналізу міри переплетіння українського національного характеру й ідеї права може бути прийнята концепція рис українського національного характеру Дмитра Чижевського¹.

Перша риса – «емоціоналізм» – означає перевагу емоційно-почуттєвого елемента над раціональним (пріоритет «серця» над «головою»), що виявляється й в артистизмі української натури, і в емоційно наповненому відношенні до життя, і в ліричному сприйнятті зовнішнього світу. Очевидно, що дана риса значною мірою ускладнює формування правосвідомості, оскільки праву ближче тембр логічних міркувань. Однак вона ж веде до акценту на «внутрішньому» до розвитку здатності до самообмеження, моральній автономії як «клітинки правосвідомості».

Друга риса – «індивідуалізм і прагнення до волі» – є вираженням вольового моменту. Але при зближенні волі з рівністю “воля до волі” веде не тільки до неприйняття деспотизму (вимога обмежень влади є відмітною рисою правосвідомості), але і до негативного відношення до твердої влади взагалі, що межує з анархізмом (це робить правосвідомість майже неможливою). Прагнення до індивідуальної волі в найбільшій мірі відповідає ідеї права, тим більше, що з цією рисою пов'язується «почуття власної гідності і повага до чужої гідності». Таким чином, для української правосвідомості характерне визнання великої цінності суб'єктивного права, безпосередньо не зв'язаного з владою. Прагнення віддалятися від влади існує як стійка тенденція.

Третя риса – «неспокійність і рухливість» – слідом за Чижевським може бути розглянута як похідний результат взаємодії (синтезу) перших двох: эмоціоналізму, з його прагненням до нових форм, і індивідуалізму, що не хоче мати ніяких стійких основ поза індивідом і не може відшукати їх у самому собі. У підставі негативних проявів цієї риси – «пихатості», «тенденції до взаємної боротьби, руйнування власних і чужих життєвих форм» і т.д. – лежить невитриманість волі, якою керують почуття, а не розум, їй не вистачає витриманості і цілеспрямованості. Підвищена емоційність приводить до нестабільності, непослідовності вчинків, до недостатньої цілеспрямованості в здійсненні щоденної роботи із самотворення себе в історії.

Нестійкість волі корелює з невизначеністю соціального ідеалу. Даний момент є ключовим для якісної характеристики української правосвідомості. У цьому пункті захована таємниця, або початкова підстава вирішення проблеми української правосвідомості і визначення соціального ідеалу взагалі. Трагедійна напруженість сучасної ситуації саме полягає в тому, що автономна («самозаконна») особистість ще не відкрита в собі кожним і не визнана в інших усіма як базис правового життя.

Таким чином, український національний характер також, як і російський, амбівалентний стосовно ідеї права: відсутні як фатальна їхня несумісність, так і схильність українського народу до ствердження права. Є передумови, що можуть стримати розвиток при сприятливих умовах і виявитися невитребуваними в умовах несприятливих. Тому формування правового суспільства в Україні неможливе без масового визнання безумовної цінності права і поновлення цього відношення до щоденної діяльності соціального суб'єкта, а також без такої трансформації соціальних інститутів, що зорієнтувала б їх на стимулювання розвитку в людей «позитивно-правових» якостей і блокування «негативно-правових».

Завершуючи розгляд теми, можна зробити наступні висновки:

1. Правосвідомість – це сукупність правових почуттів, уявлень і установок (змістів), що виражають відношення людей до дійсного права і визначають орієнтацію особистості в сфері правової реальності.

2. Структурно-змістовна складність правосвідомості обумовлена багатозначністю її будівлі. Вона існує в інституціональній і неінституціональній формах буття. За способом мислення остання сфера розділяється на дві області: повсякденна і теоретична правосвідомість.

3. Мораль і право являють собою дві універсально значимі нормативні системи суспільства, що займають відносно самостійні сфери в житті суспільства. Мораль і право співвідносно протилежні і знаходяться у відношенні необхідної взаємодоповнюваності.

4. Для функціонування в рамках певної культури право зобов'язане бути визнане в якості такого, що має значення (зміст) і цінність, тобто виправданого. На цей процес впливають специфічні риси національного менталітету і певна система цінностей.