§ 1. Політико-правові інститути і їхня роль у здійсненні права.

Поняття політико-правових інститутів. Взаємодія людей у суспільстві як «політичних істот» (Аристотель) відбувається в різних формах, частина з яких приймає інституалізований характер, іншими словами здійснюється за допомогою визначених соціальних інститутів. У даному контексті слово «інститут» (від лат. institutum – пристрій, установлення) означає елемент соціальної структури, історичну форму організації і регулювання громадського життя. На думку відомого німецького філософа права Отфрида Хеффе, соціальні інститути являють собою соціальні утворення, «які організуються у відповідності з “загальноприйнятими” структурами і правилами, що не знаходяться у безпосередньому розпорядженні взаємодіючих індивідів і малих соціальних груп і дотримання яких досягається насильницьким шляхом через систему формальних і неформальних санкцій»^. Соціальні інститути являють собою складні феномени, що не піддаються простому опису та поясненню. Для розуміння цих феноменів дуже важливо те, що одним з їхніх аспектів є біологічна основа. Ці інститути в процесі еволюції людини виконують ті задачі, що у тварин виконували «інстинкти і видові особливості, причому, окремі функції інститутів цілком тотожні найважливішим функціям інстинктів у тварин»^.

Зміст соціальних інститутів складають визначені правила (норми), а також супроводжуючі їх санкції і правові форми, у яких вони виявляються. Ці правила визначають положення суб'єктів у суспільстві, а також встановлюють: які дії суб'єктів є дозволеними, а які дії не заохочуються чи навіть забороняються. Так само за допомогою соціальних інститутів забезпечується інтеграція індивідів у соціальні групи, упорядковуються відносини між людьми, їхня діяльність і поведінка, забезпечується стійкість і стабільність громадського життя і т.д. Основними соціальними інститутами сучасного суспільства є: економічні інститути (поділ праці, власність, заробітна плата й ін.); інститути споріднення, шлюбу і родини; інститути культури і соціалізації; політико-правові інститути та ін.

Предметом дослідження філософії права є, насамперед, політико-правові (державно-правові) інститути, що займають одне з центральних місць у соціальній системі суспільства. Їхня діяльність пов’язана з завоюванням влади, її здійсненням і розподілом, а також із забезпеченням функціонування суспільства як соціальної системи.

До основних політико-правових інститутів відносяться: держава, судові й адміністративні органи, політичні партії і суспільні рухи, об'єднання, інститути правопорядку і соціального контролю, інститути правотворчості, прав людини, правового виховання, дозволу правових конфліктів та ін. Кожний з перерахованих політико-правових інститутів здійснює визначений вид соціальної діяльності по управлінню і регулюванню суспільними відносинами.

Найважливішим політико-правовим інститутом сучасного суспільства є держава. Вона являє собою основне джерело законів і інших правових актів і призначена для організації життя суспільства, самої держави і його структур у системі політичних і правових відносин. Це відносно самостійна підсистема публічної влади і управління суспільством, що включає в себе у свою чергу сукупність ієрархічно взаємозалежних і взаємодоповнюючих інститутів і структур. Серед них: інститути законодавчої, виконавчої і судової влади; правова система; державна адміністрація; органи виконавчої і представницької влади на регіональному рівні і, нарешті, органи місцевого самоврядування. Для нас особливий інтерес мають взаємини політико-правових інститутів і, насамперед, держави з людиною.

Взаємини держави і людини. Відомо, що у державно-організованому суспільстві в системі факторів, що визначають положення людини, саме державі належить вирішальна роль. Таке значення держави пояснюється її відносною незалежністю і самостійністю стосовно людини і тими важелями впливу, якими вона володіє. Держава виступає як офіційний представник усього суспільства, тому відносини між нею і людиною носять політико-правовий характер. Люба людина у межах території держави попадає під її юрисдикцію, тобто стає адресатом вихідних від держави обов'язкових розпоряджень.

Стійкий зв'язок між людиною і державою виражається, насамперед, в інституті громадянства чи підданства. Цей зв'язок означає юридичну приналежність особи державі, придбання особистістю специфічних якостей громадянина, наявність взаємних прав і обов'язків громадянина і держави, а також захист громадянина державою усередині країни і за її межами. Таким чином, можна зробити висновок, що відносини між державою й особистістю повинні здійснюватися на основі взаємної відповідальності.

Що ж являє собою ця взаємна відповідальність з позиції філософії права? У першу чергу, взаємна відповідальність особистості і держави – це своєрідний спосіб обмеження політичної влади держави. Він виявляється, насамперед: 1) у встановленні державою законодавчих обмежень своєї активності стосовно особистості; 2) у прийнятті державою конкретних зобов'язань, спрямованих на забезпечення інтересів громадян; 3) у наявності реальної відповідальності посадових осіб за невиконання їхніх обов'язків перед суспільством і особистістю. У свою чергу, свобода особи не може бути абсолютною, оскільки вона обмежена і регламентована правом, інтересами і правами інших осіб. Від кожної людини вимагається дотримання всіх правових розпоряджень і виконання її обов'язків перед суспільством, державою, іншими людьми.

У недемократичній державі визнається тільки відповідальність громадянина перед державою. Вона як би дарує йому права і свободи та визначає його обов'язки. У правовій же державі, навпроти, акцент робиться на відповідальності посадових осіб перед громадянами.

Відповідальність держави перед громадянами забезпечується системою гарантій, до яких відносяться: 1) відповідальність уряду перед представницькими органами влади; 2) дисциплінарна, цивільно-правова і кримінальна відповідальність посадових осіб за порушення прав і свобод громадян; 3) процедура імпічменту (від англ. impeachment), тобто притягнення до відповідальності і судового розгляду справ вищих посадових осіб держави.

Формами контролю за виконанням зобов'язань державних структур перед громадянами є референдуми, звіти депутатів перед виборцями і т.д.

Держава і право. Як уже вказувалося, поняття “держава” і “право” тісне взаємозалежні між собою. В основі взаємозв'язку держави і права лежить інституціональний характер буття права. При цьому характер і зміст цих відносин розкривають принципи первинності і верховенства права.

Принцип первинності права стосовно держави можна розкрити через два взаємозалежних аспекти. Перший аспект – історичний. Первинність права обумовлена його природою. Будучи атрибутом будь-якого соціального суб'єкта, воно ніким не дарується і ніким не може бути відчужено. Право виникає одночасно зі спілкуванням, соціальною взаємодією, тобто із суспільством. Держава ж утворюється лише на певному етапі розвитку останнього. Як справедливо помітив ще Цицерон, право виникло раніш, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована. Отже, право первинне, оскільки воно передує державі в часі.

Другий аспект – функціональний. Вторинність держави виявляється також і в тім, що держава обумовлена, визначена правом, виникає не просто пізніше права, а з його потреб як орган, що повинен додати праву загальнообов'язкову форму і забезпечити його функціонування.

Відношення первинності права стосовно держави в історичному і функціональному плані одночасно вказує і на верховенство права стосовно держави, а, отже, на залежність держави від права. У дійсності ж часто має місце порушення даного принципу. Держава всупереч її об'єктивному призначенню наділяють функцією творця права. У даному випадку право і держава як би міняються місцями: держава виступає джерелом права, а право з'являється як вторинний, породжений державою, інструмент для обслуговування її інтересів. Звідси виникає невірне, хоча і заснована на реальній дійсності думка, що надані права і свободи громадянам, соціальним групам і націям є свого роду «дарунок» держави народу. А раз так, то держава може здійснювати дозування права чи взагалі позбавити дарованого, що на практиці неодноразово й успішно здійснювалося.

У чому ж сутність принципу верховенства права?

Верховенство права означає його примат над державою, необхідність підпорядкування держави праву. З цього випливає наступне. По-перше, кожна посадова особа, будь-який державний орган не повинні здійснювати не передбачені правом дії, тобто держава не може бути вільною, незалежною від права. По-друге, держава повинна робити і не може не робити дій, що покладені на неї правом. Сьогодні багато законів в Україні не діють навіть при наявності необхідних обставин, а це свідчить про невиконання державою покладеної на нього задачі по реалізації права, що неприпустимо. Неприпустима також бездіяльність держави, коли вона не приймає заходів по відновленню порушених прав громадян.

Таким чином, дотримання принципів первинності і верховенства права спрямоване на неприпустимість відділення держави від народу, а, отже, свавілля стосовно народу. Тому що, якщо держава діє в рамках права, то це означає, що вона: 1) не має яких-небудь власних інтересів, відмінних від інтересів народу, і не використовує владу своїх цілях; 2) об'єктивно виконує волю народу і знаходиться на його службі; 3) підлегла народу і несе перед ним відповідальність.

Співвідношення влади і права. Проблема співвідношення влади і права є однією з ключових у філософії права й однією із самих складних у суспільній практиці. Для дослідження даної проблеми скористаємося підходом одного з провідних російських філософів права Сергія Алексєєва. На його думку, співвідношення права і влади досить парадоксально. З одного боку, «право не може існувати без влади», тому що тільки державна влада за своєю природою здатна забезпечити строгу і своєчасну реалізацію правових норм і принципів за допомогою своїх правоохоронних установ і інститутів. З іншого боку, «влада є антиподом права». «Влада, - як підкреслює С. Алексєєв, - особливо – влада політична, державна, котра і робить «право правом», у той же час – явище, якоюсь мірою з ним несумісне, виступаюче стосовно права у виді протиборчого, а часом і далекого, гостро ворожого фактора»^. Джерела цієї ворожості влади праву криються в глибокій суперечливості влади, у тому, що, являючись необхідним і конструктивним елементом організації життя людей, керування суспільством, влада в той же час володіє такими іманентними якостями, які у процесі твердження і зміцнення влади можуть перетворювати її в самодостатню, авторитарну силу. Ця владна сила здатна зменшувати роль права, перетворювати його в «служницю» влади, наділяти його якостями так званого «телефонного» права, фактично створюючи тим самим «неправову» реальність.

З метою припинення невиправдано великої концентрації влади і перетворення її в самодостатню силу, суспільство повинне створювати визначені політико-правові інститути: поділу влади, федералізму, роз'єднання державної і муніципальної влади, інститут проведення відкритих, демократичних виборів і т.д. Однак шлях до гармонійного співвідношення влади і права не короткий і не простий.

Право на примус і його виправдання. Однією з найважливіших внутрішніх функцій політичної влади є забезпечення надійного суспільного порядку, а також протидія антисоціальним тенденціям і антигромадянським діям з боку окремих громадян чи їхніх об'єднань. Для реалізації цієї функції влада може використовувати як кошту переконання, так і примусу. Якщо не приносять належного ефекту кошти переконання, то держава для наведення суспільного порядку застосовує кошти правового примусу.

Примус може приймати різні форми. Основними серед них є психічний і фізичний примус. Перший з них несе в собі погрозу застосування сили і виконання покарання і має, власно кажучи, попереджувальний характер. Другий діє вже як безпосереднє застосування фізичної сили, що накладає на людину ті чи інші обмеження у волевиявленні, пересуванні, волі вибору місцезнаходження і т.д. Фізичний примус спирається на такі специфічні знаряддя і кошти влади як судове, адміністративне, політичне панування, а також збройну організацію держави (збройні сили, поліцію, внутрішні війська, національну гвардію, в’язниці та інші виправні установи і т.д.)

З цього погляду політична влада – це організований суспільством правомірний і справедливий (чи міркується як такий) примус і насильство. Політичність влади означає, що примус і насильство (аж до фізичного) як специфічні кошти влади монополізовані і зосереджені в спеціально створених суспільством інститутах, органах і установах, що у сукупності складають державу. Право на силу, примус стосовно можливих антисоціальних дій громадян, таким чином, вилучається в приватних осіб чи груп і передається державі, в особі якої примус і насильство отримують законність, чи, за вираженням І. Канта, легальність.

Поняття легітимності і легітимації. Примус і насильство є не єдиними коштами влади для досягнення своїх цілей. Як правило, еліта суспільства, що править, змушена прибігати до фізичного примуса лише у виняткових випадках, коли вичерпані всі інші ресурси влади. До числа останніх, наприклад, належать звичка людей підкорятися, їхній страх, байдужість, традиції чи переконання в тім, що правляча еліта виражає інтереси народних мас. Це означає, що політичне панування припускає не тільки примус з боку правлячого меншості, але і згоду більшості підкорятися. Як підкреслював російський філософ Семен Франк: «Володарювання, як усякий соціальний інститут, є відношення двостороннє: не один пануючий, а пануючий і підлеглий спільно входять у відношення володарювання й активно його будують»^. Іншими словами, примус і добровільне підпорядкування є взаємодоповнюючими сторонами політико-правових відносин.

У філософії права та влада, що приймається народними масами і спирається на їхню добровільну згоду підкорятися, а не нав'язується їм силою, називається легітимною. Така легітимна (від лат. legitimus – законний) влада сприймається населенням як правомірна і справедлива. І навпаки, якщо правляча група не користається народною довірою і змушена постійно прибігати до коштів примуса, то владу такої групи прийнято вважати нелегітимною.

До поняття «легітимність» за змістом близьке інше поняття - «легітимація». Легітимація – це процедура суспільного визнання чи підтвердження законності якого-небудь права чи повноважень діючого особи, а також визнання законності існуючих політико-правових відносин, режиму влади, що панує, його пояснення чи виправдання. Легітимність політичного явища не означає його юридично оформленої законності, і тому легітимацію не слід змішувати з легалізацією, а легітимність – з легальністю, тобто з законністю. Легітимація не має юридичних функцій і не є правовим процесом. Легітимація затверджує політику і владу, пояснює і виправдує політичні рішення, створення політичних структур, їхню зміну і відновлення і т.д. Одночасно вона є і необхідною умовою дотримання законів.

Види легітимації. Як показує аналіз політико-правових відносин, що складаються в різних країнах і на різних історичних етапах, існують дуже різноманітні підстави легітимації. Тому їх прийнято класифікувати по різних типах. Класична типологія легітимації, що не втратила значення по сьогоднішній день, запропонована Максом Вебером. Усю розмаїтість легітимації політико-правових відносин він зводить до трьох основних типів: традиційної, харизматичної і раціонально-правової. Які ж особливості характерні для кожного з цих типів легітимації влади?

Традиційна легітимація політико-правових відносин ґрунтується на звичаї, норми якого виступають як основа панування і підпорядкування. Ці освячені звичаєм норми вказують на те, хто має право на владу, а хто зобов'язаний підкорятися. При традиційному типі легітимації на питання про те, чому влада належить даній групі осіб - випливає відповідь, що так було завжди. Такі традиційні норми мають зобов'язуючу силу як стосовно членів пануючої групи, так і стосовно всього населення. Порушення традиції лідерами веде до втрати легітимності їхньої влади в очах мас і зміни правлячої групи.

Харизматична легітимація політико-правових відносин ґрунтується на авторитеті лідера, якому надаються виняткові риси. Влада харизматичного лідера виправдується преклонінням перед ним більшості населення, якою він сприймається як вождь. У цьому випадку між лідером і масами встановлюються інтенсивні емоційні зв'язки, а слова і справи такого лідера оточуються ореолом непогрішності. У своїй політичній діяльності він, як правило, починає керуватися не існуючими звичаями чи діючими юридичними нормами, а власним натхненням. Однак невдачі харизматичного лідера можуть привести до втрати його популярності серед мас і, отже, до втрати ним легітимності своєї влади. До того ж при харизматичній владі завжди гостро коштує проблема її спадкування.

Раціонально-правова легітимація, чи легальний тип установлення політико-правових відносин ґрунтується на визнанні добровільно встановлюваних юридичних норм, що регулюють відносини керування і підпорядкування. Найбільш розвиненою формою цього типу легітимності є конституційна держава. Конституція визначає основні норми, якими чітко регламентується порядок формування, функціонування і зміни правлячих груп. У той же час ці норми залишаються відкритими змінам, але теж по встановлених процедурах. Таким чином, у системах подібного типу влада легітимізується, виправдується чинним законодавством.

Принципи легітимації: суверенітет народу і права людини. Найважливішими принципами легітимації є суверенітет народу і права людини.

Принцип суверенітету народу виражається в праві громадян на комунікацію між собою і з правлячою елітою й участь у виробленні загальних рішень, що торкаються їхніх власних інтересів. Реалізація цього принципу забезпечує грумадянську (публічну) автономію населення країни від політичної влади і захист їхніх інтересів від свавілля влади. Що ж стосується принципу прав людини, то він знаходить своє вираження в класичних правах людини, що забезпечують громадянам життя, свободу і їхню особисту (моральну) автономію. Разом ці принципи забезпечують собою легітимне панування законів і з погляду індивіда як громадянина (принцип суверенітету народу), і з погляду індивіда як особистості (принцип прав людини).

Як відзначає Л.С. Санистебан, принципи легітимності, що діють, встановлюють необхідний мінімум довіри між правлячою елітою і тими, хто до неї не входить. Ті, хто панує, у подібному випадку почувають, що вони роблять це на законній підставі, а ті, хто підкоряється, розглядають їхню претензію як правомірну. Таким чином, визнається легітимність влади, а в широкому змісті політико-правових відносин це має надзвичайно важливе значення для її ефективності.