§ 2. Філософські проблеми права і влади в суспільстві, що

трансформується

Правова держава і цивільне суспільство. Однією з найважливіших задач перехідного періоду розвитку посттоталітарних країн, у тому числі й України, є державотворення. Що ж являє собою правова держава з позиції філософії права?

Правова держава – це всеохоплююча політична організація суспільства, заснована на верховенстві закону, що створює умови для найбільш повного забезпечення прав і свобод людини, громадянина, а також послідовного обмеження державної влади з метою неприпустимості зловживань з її боку.

Головними ознаками правової держави є наступні:

1. Насамперед, правова держава припускає існування цивільного суспільства.

Ідея цивільного суспільства починається з Античності, зокрема, від Цицерона, що першим зацікавився відмінністю власне громадянина від простих обивателів. Пізніше ця проблема розроблялася Томасом Гоббсом, Джоном Локком, Жан-Жаком Руссо, Георгом Гегелем, Карлом Марксом і багатьма іншими. У сучасній інтерпретації цивільне суспільство - це суспільство з розвиненими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, незалежне від держави, але взаємодіюче з нею, суспільство громадян високого соціального, економічного, політичного, морального і культурного статусу, що створюють разом з державою розвинені правові відносини.

Найважливішою метою цивільного суспільства є обмеження владних функцій держави визначеними правовими рамками. Про це у свій час писав ще Семен Франк, що підкреслював, що державна влада повинна бути необхідно обмежена наявністю цивільного суспільства, а діяльність цієї влади «ніколи не повинна переходити межі, у яких вона сумісна із самим цивільним суспільством і порушення яких загрожує самому буттю останнього»^. Причому в межах цієї сумісності держава зобов'язана забезпечувати умови для нормального функціонування цивільного суспільства, а цивільне суспільство виступає як противага державі з метою недопущення порушення нею своїх основних обов'язків і дотримання законності. На думку М. Вебера цивільне суспільство – це пізнавальна абстракція, ідеальний тип, дуже далекий від дійсності. Але сама ідея цивільного суспільства не позбавлена змісту. Її суть укладається в оптимальному сполученні трьох складових: влади, суспільства і людину.

2. Поділ влади. Як відомо, теорія поділу влади виходить з того, що для забезпечення нормального функціонування держави повинні існувати відносно незалежні одна від одної гілки влади: законодавча, виконавча і судова. Це перешкоджає зосередженню влади в руках однієї особи чи органа. У даному випадку кожна влада здійснює свою функцію, що інші влади не в змозі виконати. Законодавча влада  приймає закони, виконавча – забезпечує їх виконання, судова – виносить на їхній основі рішення, причому може залучати до суду і членів законодавчих органів, і членів уряду як приватних осіб.

3. Верховенство права (правового закону). Ця ознака правової держави означає, що жоден державний орган, посадова особа, громадська організація, жодна людина не звільняються від обов'язку підкорятися закону. Держава, підкоряючись юридичним нормам, стає одним із суб'єктів права й у цій якості рівноправно з іншими суб'єктами. Без правової рівності між державою й особистістю не може існувати ні право, ні правова держава. Будь-яка спроба державного органа чи посадової особи вийти за межі права і поставити себе над людьми повинна розцінюватися як правопорушення.

Верховенство закону означає також, що держава не вправі видавати закони, що суперечать так називаному природньому праву, і, разом з тим, вона зобов'язана приймати всі закони, що забезпечують природні права людини. Нарешті, у силу розглянутої ознаки, закон має вищу юридичну чинність. Усі підзаконні акти повинні строго відповідати йому. Неприпустимо підмінювати закон підзаконними актами і вкладати у нього зміст, не передбачений законодавцем.

4. Реальність прав і свобод громадян. У правовій державі права і свободи громадян повинні бути не тільки проголошені, але і гарантовані державою. Як уже відзначалося, такими гарантіями можуть бути законодавче закріплення умов, при яких не можливе обмеження прав і свобод або прийняття законів, що деталізують права і свободи, проголошені в конституції.

Реальне забезпечення прав і свобод досягається шляхом створення механізму їхньої всебічної захищеності, а також встановлення цивільної, адміністративної і кримінальної відповідальності за їхнє порушення.

5. Політичний і ідеологічний плюралізм. Правова держава немислима без існування численних політичних організацій, партій і опозиції. Функціонуючи в умовах плюралізму, різні соціальні сили ведуть боротьбу за владу цивілізованими методами. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої політичні установки, проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій. Політичний і ідеологічний плюралізм є уособленням демократизму суспільства, дозволяє кожному члену суспільства самому вирішувати питання про свою прихильність до тієї чи іншої партії, ідеології.

Крім названих, існують і інші ознаки і риси правової держави, їх досить багато і вони різноманітні (виділяють ознаку багатоукладності економіки, невтручання держави в економічну сферу й ін.). Усі вони в сукупності дають загальне уявлення про сутність, зміст, мету і призначення правової держави.

Усі вищезгадані ознаки правової держави у своїй основі припускають, по-перше, обмеження державної влади людською особистістю, її невід'ємними правами, а по-друге, нормативно-інституціональне гарантування цих прав. Однак для того, щоб права особистості гарантувати, необхідно, щоб ці права вже існували в суспільстві як визначена реальність. Це означає, що право як форма відносин між людьми повинне знайти своє здійснення за межами держави, у сфері цивільного суспільства і визнаватися як цінність якщо не усіма, то, принаймні, більшістю населення. Мова, отже, повинна йти про формування, а точніше, про становлення правового суспільства.

Поняття правового суспільства і перспективи його формування в Україні. Що ж являє собою правове суспільство і які його характерні риси? Під правовим суспільством розуміється таке суспільство, у якому реалізований принцип панування права, тобто всі суб'єкти підкоряються праву не за примусом, а за переконанням, правова реальність, що існує у суспільстві дозволяє їм безперешкодно виражати свою думку, приймати власні рішення, почувати себе самостійними і незалежними від волі держави [6].

Можливість створення такого суспільства припускає наявність двох умов: інституціональноЇ і неінституціональногоЇ. Інституціональною умовою формування правового суспільства виступає розвинене цивільне суспільство й устояна правова держава, а неінституціональною – перевага в суспільстві особистостей-громадян з розвиненою правосвідомістю, що є реальними суб'єктами правовідносин даного суспільства і включених у морально-політико-правовий дискурс.

Відомо, що хоча право як соціальний регулятор виникло давно, однак служити особистості, її самореалізації воно починає лише в умовах цивільного суспільства, що формується. Тому правове суспільство також можна уявити як ідеальний тип, що розкриває визначений аспект цивільного суспільства, спосіб його буття, використовуючи підхід І. Канта, як «громадянський стан, розглянутий тільки як стан правовий».

Таким чином, цивільне суспільство і правова держава являють собою взаємоприпустимі і взаємодоповнюючі сторони (динамічну і статичну) правового суспільства. У цьому суспільстві спонтанний і раціональний початок, свобода і порядок урівноважені, підпорядкування універсальним нормам організовано таким чином, що не тільки не придушує, а навпаки, сприяє прояву самостійності і незалежності людини, розвитку його індивідуальності.

У Конституції України проголошується мета формування демократичної, соціальної, правової держави. Іншими словами, передбачається сформувати правове суспільство, для якого характерні: політичний плюралізм, поділ влади, визнання вищою цінністю людини, його прав і свобод. Разом з тим, необхідно визнати, що на шляху його формування лежить безліч проблем. Сформовані несприятливі економічні і соціальні умови в Україні, посилення бюрократизму і корупція в управлінському апараті в значній мірі перешкоджають і уповільнюють цей процес. Успішне формування правового суспільства неможливо без створення реальних умов для цього процесу. До таких умов відносяться: досягнення високого рівня політичної і правової свідомості людей; гуманізація людських відносин; створення і розвиток альтернативних, стосовно держави, суспільних структур (культурних, наукових, релігійних і т.д.) з метою розширення сфери прямої демократії, уведення «діалогових процедур» для вироблення погоджених рішень; обмеження втручання держави в сферу економіки; проведення правової реформи з метою створення єдиного, внутрішньо несуперечливого законодавства і ряд інших.

Філософські проблеми правотворчості і правозастосування в посттоталітарному суспільстві. Правотворчість і правозастосування в перехідному суспільстві являють собою одну з складніших проблем, що коштують перед вченими-правознавцями і юристами-практиками України, інших пострадянських країн і тому вимагає глибокого філолофсько-правового аналізу. Не випадково Гегель писав: «Філософія особливо потрібна в ті періоди, коли відбувається переворот у політичному житті суспільства... тому що думка завжди передує діяльності і перетворює її»^.

Складність і суперечливість правотворчості і правозастосування в посттоталітарному суспільстві має у своїй підставі кілька причин. По-перше, порівняння правових систем тоталітарного суспільства, для якого характерна панування держави над правом, політизація і ідеологізація права і демократичного суспільства, у якому забезпечене верховенство права і пріоритет прав людини, дозволяє зробити висновок про їхню принципову несумісність, а, отже, неможливості переходу від однієї правової системи до іншої безпосередньо. Тому всі посттоталітарні країни, що трансформуються від тоталітаризму до демократії, закономірно проходять особливий перехідний період, у якому правова реальність являє собою комбінацію тоталітарної правової системи, що руйнується, і правової системи демократичного суспільства, що народжується. Як правило, всі основні характеристики цієї перехідної правової реальності являють собою комбінацію сутнісних рис, як тоталітарної правової системи, так і демократичної. Так, наприклад, нові правові норми в посттоталітарній правовій системі зіштовхуються зі старими неправовими й антиправовими нормами; авторитаризм у правотворчості і правозастосуванні співіснує з елементами анархії; тенденції конструювання з елементами саморозвитку; принципи монізму з принципами плюралізму і т.д. Так, наприклад, в Україні нові правові норми діючої Конституції 1996 року прийшли в зіткнення зі старими неправовими й антиправовими нормами діючих законів, прийнятих ще до утворення незалежної України. Це позбавляє Основний Закон України механізму реалізації, що і створюють закони так називаного другого рівня. Звідси можна зробити висновок про необхідність такої правотворчості в Україні, що розвивало б конституційні норми і принципи у законодавстві “другого рівня”. Без такого законодавства Конституція України буде звичайною правовою декларацією.

Другою особливістю правотворчості і правозастосування в посттоталітарному суспільстві є те, що вони здійснюються в умовах хаосу чи дезорганізації перехідного суспільства і його правової системи. Наприклад, польський дослідник Я. Щепанський, розуміє дезорганізацію перехідного суспільства і його правової системи як сукупність соціальних процесів, що приводять до того, що “дії, що відхиляються від норми й оцінені негативно, перевищують припустиму межу, загрожуючи встановленому плину процесів колективного життя. Вони укладаються в дезинтеграцї інститутів, що не виконують задач, для яких вони створені, ослабленні механізмів формального і неформального контролю, нестійкості критеріїв оцінок, появі зразків поведінки, що суперечать зразкам, визнаних припустимими”^.

Можна погодитися з приведеними міркуваннями, що посттоталітарні соціуми позбавляються традиційних для тоталітарного суспільства політико-правових інститутів, а також інститутів статусно-ролевої соціальної ідентифікації і попадають унаслідок цього в стан “хаосу”, “дезорганізації” чи, за вираженням М. Мамардашвілі, у стан ”життя після смерті”². У цих дезорганізованих посттоталітарних суспільствах соціальні і правові цінності, норми, зразки поведінки починають орієнтуватися на принципово іншу систему відліку, ніж у стабільному, “модерновому” (Ю. Хабермас) суспільстві. У таких умовах частина суб'єктів суспільства виявляється здатною пристосуватися до нових політико-правових цінностей і норм, одержати новий соціальний статус і місце у економічній і політичній структурах, що формуються. Інша частина, не в змозі чи не бажає приймати нові цінності, норми, зразки поводження і поповнює шари маргиналів. Таким чином, в умовах швидкої, обвальної трансформації соціуму одні стани і групи народжуються чи одержують пріоритетний розвиток, а інші втрачають свою колишню роль.

Наступною особливістю правотворчості і правозастосування в посттоталітарному суспільстві є амбівалентність (Е. Блейлер) правосвідомості людей, причини якої криються в інертності свідомості людини, нездатності її відразу звільнитися від віджилої системи ценнісно-правових встановлень тоталітаризму, що може декларативно відкидатися особистістю, але продовжує існувати на рівні підсвідомості, визначаючи світорозуміння людини, його цінності, інтереси, учинки. Так, наприклад, у перехідних суспільствах проблема легітимації процедур вирішення протиріч і конфліктів коштує найбільше гостро. Старі правові норми і правила врегулювання конфліктів втратили свою легітимність, а нові правові норми ще не встановилися, не стали стереотипними. Тому будь-які дії влади з вирішення гострих соціальних протиріч, як правило, зустрічають у суспільстві різку критику. Наприклад, незастосування вищої міри покарання проти убивць і ґвалтівників розцінюється в суспільстві як м'якотілість і небажання бороти з тяжкими злочинами, а застосування - як жорстокість, порушення принципів гуманізму, норм міжнародного права. Досить часто носіями цих взаємовиключних точок зору можуть виступати ті самі особистості.

Важкий шлях сучасних посттоталітарних держав до правового суспільства збільшений і ускладнений також, на думку Владика Нерсесянца, цілою низкою негативних факторів, успадкованих від минулого. У числі таких факторів – «багатовікові традиції деспотизму і кріпосництва, засилля влади і безправ'я населення, стійкий і широко розповсюджений правовий нігілізм, відсутність скільки-небудь значимого досвіду свободи, права і самоврядування, демократії, конституціоналізму, політичної і правової культури, підлегле положення суспільства в його відносинах з нічим не обмеженою і безконтрольною владою і т.д.»^. До цих негативних факторів можна додати і ряд інших. Серед них: відсутність діючого механізму реалізації нових правових норм, необхідної кількості підготовлених правознавців для здійснення правової реформи, перевага у ряді випадків у ході її здійснення вузьковідомчих, кланових чи навіть кримінальних інтересів і ряд інших. Усе це ускладнює і без того непросту ситуацію з проведенням правової реформи в Україні, перешкоджає цивілізованому правозастосуванню в її правовому полі.

Правова реформа в посттоталітарному суспільстві. Питання про можливість здійснення правової реформи в посттоталітарному суспільстві є в сучасній філософії права дискусійним. Ряд дослідників стверджує, що правову систему тоталітарного суспільства можна реформувати, інші, переконані, що правова система тоталітаризму не підлягає «реформації». У цьому їх переконує вказана вище принципова несумісність правових систем тоталітаризму і демократії. На їхню думку, необхідно не реформувати правову систему тоталітаризму, а створювати чи відтворювати принципово нову правову систему. Інакше подібне «поліпшення» на довгі роки інфікує право України вірусами тоталітаризму. До прихильників другої позиції відноситься і видатний російський правознавець С. Алексєєв. На його думку, після «багатьох десятиліть комуністичного панування сама логіка необхідних змін вимагає не стільки «реформ» у загальноприйнятому їхньому розумінні (багато комуністичних фантомів узагалі не піддаються такого роду реформуванню), скільки в першу чергу відновлення нормальних, природних умов і механізмів життєдіяльності»². Однак таке руйнування «до основи» державних структур, «а потім» побудова на їхній основі нових - дуже сильно віддає нігілізмом, що у нашій країні вже мав місце і залишив після себе сумну пам'ять. Істина, мабуть, лежить десь посередині цих двох протилежних точок зору: якісь правові інститути, структури іманентні тільки тоталітарному режиму і його політико-правовій системі, повинні бути ліквідовані, а інші реформовані, зі збереженням усього позитивного, що було створено в останні десятиліття існування радянського суспільства, коли тоталітаризм у СРСР видозмінився, придбав більш «м'які», згладжені форми.

Таким чином, правова реформа в Україні, як і в інших посттоталітарних країнах, теоретично можлива і вона вже проводиться на практиці (із усіма її плюсами і мінусами). Реформування правової системи на демократичних початках означає проведення комплексної державно-правової реформи, що включає реформування законодавчої, виконавчої і судової влади.

Завершуючи розгляд розділу можна зробити наступні висновки:

1. Найважливішим політико-правовим інститутом сучасного суспільства є держава. Вона являє собою основне джерело права і закону і призначена для організації життя суспільства, самої держави і її структур у системі політичних і правових відносин.

2. Відносини між державою й особистістю повинні здійснюватися на основі взаємної відповідальності. Характер взаємин держави й особистості є найважливішим показником стану суспільства в цілому, перспектив його розвитку.

3. Найважливішою метою перехідного періоду розвитку посттоталітарного суспільства є державотворення. Його основними рисами є: формування цивільного суспільства, поділ влади, верховенство закону, реальність прав і свобод громадян, політичний і ідеологічний плюралізм і ін.

Однією із самих складних проблем юриспруденції України, інших пострадянських країн, є проблема правотворчості і правозастосування в перехідному суспільстві. В її основі лежать ряд причин: здійснення правотворчості і правозастосування в умовах посттоталітарного хаосу, дезорганізації правової системи; амбівалентність правосвідомості особистості в перехідний період; широко розповсюджений у суспільстві правовий нігілізм; низький рівень правової культури населення й ін.