назадоглавлениевперёд

§ 1. Філолофсько-правова думка епохи Відродження і Реформації


Пожвавлення філософської й наукової думки, яке настало з початком епохи Відродження, позначилося і на правознавстві. Визнання людини як індивідуальності обумовило нові пошуки обгрунтувань сутності суспільства і держави. В цю епоху виникає так званий гуманістичний напрямок в юриспруденції, представники якого зосереджують увагу на вивченні джерел чинного (особливо римського) права, посилений процес рецепції якого потребував узгодження його положень із новими умовами суспільно-політичного життя і з нормами місцевого національного права. Починають розвиватися зачатки історичного розуміння й тлумачення права.


Для мислителів гуманістичного напрямку право – це насамперед законодавство. Посилюються ідеї, спрямовані проти феодальної роздробленості, за централізацію державної влади, єдине законодавство, рівність усіх перед законом.


Зосередження уваги гуманістів даної історичної епохи на позитивному праві не супроводжувалося повним запереченням природноправових ідей та уявлень, оскільки в чинне позитивне право входило і римське право, що включає в себе дані ідеї й уявлення. Популярність римського права залишається досить високою, воно продовжує розцінюватися як «краща об'єктивна норма природної справедливості» (Донелл).


Гуманісти епохи Відродження почали вивчати право як особливий чинник громадського життя. Але гуманізм здійснив розмежування теорії і догми тільки в прийомах вивчення, тобто предметом вивчення як юриста-догмата, так і юриста-гуманіста залишалося римське і тільки римське право. Подальша діяльність філософів розширила предмет вивчення права.


Одним із перших видатних гуманістів епохи Відродження, які внесли суттєвий внесок у теорію права, по праву може вважатися Лоренцо Валла (1400-1457 р.), який на основі глибокого і всебічного аналізу античного римського права створив основу подальших наукових розробок в галузі юриспруденції.


Поклавши в основу правової етики особистісний інтерес і зробивши його моральним критерієм, Валла закликає керуватися в оцінках людських вчинків не абстрактними моральними або правовими принципами, а конкретними життєвими умовами, які визначають вибір між добрим і поганим, між корисним і шкідливим. Такий моральний індивідуалізм здійснив суттєвий вплив на подальший розвиток європейського правознавства, підвів нове ідеологічне підґрунтя під морально-правові цінності майбутнього буржуа Нового часу. Більш детально внесок Л.Валли в розвиток філософії права рекомендується вивчити, використовуючи літературу, наведену наприкінці даної лекції.


Сучасна наука про державу і право починається з прославленого флорентійця Нікколо Макіавеллі (1469-1527 р.), який ставив собі за мету створення стабільної держави в умовах нестабільної суспільно-політичної ситуації того часу в Європі.

Макіавеллі виділяє три форми державного правління – монархію, аристократію і демократію. На його думку, усі вони нестійкі і тільки змішана форма правління дає державі найбільшу стійкість, стабільність. Прикладом для нього служить Рим епохи республіки, де консули були елементом монархічним, сенат – аристократичним, а народні трибуни – демократичним. У своїх працях “Государ” і “Судження про першу декаду Тіта Лівія” Макіавеллі розглядає причини успіхів і поразок у політиці, яка трактується ним як засіб утримання влади. У творі “Государ” він виступає захисником абсолютної монархії, а в “Судженнях про першу декаду Тіта Лівія” – республіканської форми державного правління. Проте ці твори виражають одну і ту ж саму реально-політичну точку зору на форми державного правління: важливі тільки політичні результати. Метою є прихід до влади, а потім її утримання. Усе інше є лише засобом, включаючи мораль і релігію.



Макіавеллі виходить із передумови про егоїстичність людини. Згідно з цим, не існує меж для людського прагнення до матеріальних благ і влади. Але в силу обмеженості ресурсів виникають конфлікти. Держава ж базується на потребах індивіда в захисті від агресивності з боку інших. При відсутності сили, яка стоїть за законом, виникає анархія, тому необхідний сильний правитель для забезпечення безпеки людей. Не вдаючись у філософський аналіз сутності людини, Макіавеллі розглядає ці положення як очевидні.


Базуючись на тому, що хоча люди завжди егоїстичні, існують різноманітні ступені їхньої зіпсованості, у своїй аргументації Макіавеллі використовує поняття доброї і поганої держави, а також хороших і поганих громадян. Він цікавиться саме умовами, які зробили б можливими гарну державу і хороших громадян. Держава за Макіавеллі буде доброю, якщо вона підтримує баланс між різноманітними егоїстичними інтересами і, таким чином, є стабільною. У поганій державі відкрито конфліктують різноманітні егоїстичні інтереси, а хороший громадянин є патріотичним і войовничим суб'єктом. Іншими словами, добра держава є стабільною. Метою політики є не гарне життя, як це вважалося в античній Греції та в епоху Середньовіччя, а просто утримання влади (і, таким чином, підтримка стабільності).


Макіавеллі розуміє значення сильної державної влади. Але насамперед його цікавить чиста політична гра. Він виявляє відносно слабке розуміння економічних умов реалізації влади.


У цілому, внесок Макіавеллі в розвиток філолофсько-правової теорії, полягає в тому, що він:


Оцінюючи вчення Нікколо Макіавеллі, не можна не погодитися з тими дослідниками, які вважають, що його політичні погляди не сформувалися в цілісну і закінчену теорію і навіть у самій її основі помітно деяку неузгодженість. Але головне полягає в тому, що, починаючи з Макіавеллі, правовою основою владних структур і осіб усе частіше вважається політична сила, а не моральні настанови, і політика трактується як самостійне, відокремлене від моралі поняття.


Поряд із філолофсько-правовими вченнями епохи Відродження суттєвий внесок у правову науку вніс період Реформації. Процес подолання середньовічної схоластики в принципі здійснювався двоякою уявою: з одного боку, через Ренесанс, з іншого боку – шляхом європейської реформації. Ці течії відрізняються одна від одної засобом критики середньовічної схоластики, проте, обидві вони виражають необхідність загибелі середньовічної філософії, ідеології, політичних теорій, виступають проявом їхньої кризи, утворюють передумови створення основ філософії Нового часу.

Одним із найяскравіших представників реформаторського напрямку є Мартін Лютер (1483-1546 р.). Цей німецький реформатор, основоположник німецького протестантизму, не був філософом і мислителем. Незважаючи на це, імпульсивна релігійність його теології містила в собі деякі філософські елементи й ідеї.


Права й обов'язки людини як члена суспільства Лютер обгрунтовує з релігійно-моральної точки зору і вбачає зміст свого вчення в порятунку силою тільки однієї віри. У особистій вірі він вбачає щось абсолютно протилежне вірі в авторитети.

Життєдіяльність людини, згідно з Лютером, є виконанням обов'язку перед Богом, що реалізується в суспільстві, але не суспільством визначається. Суспільство і держава повинні надати правовий простір для реалізації такого обов'язку. Людина повинна домагатися від влади священного і незаперечного права на дії, що починаються в ім'я спокути провини перед Богом. Виходячи з цього, лютеранське уявлення про свободу совісті можна визначити таким чином: право вірити по совісті – це право на весь спосіб життя, що диктується вірою і вибирається відповідно до неї.

Філолофсько-правова концепція Лютера в цілому може бути охарактеризована такими положеннями:


У вимозі того, що не потрібно нічого іншого, крім слова божого, виражена антипатія до раціонального. Звідси і відношення Лютера до філософії: слово і розум, теологія і філософія повинні не змішуватися, а ясно різнитися. У трактаті “До християнського дворянства німецької нації” він відхиляє вчення Аристотеля, оскільки воно відвертає від щирої християнської віри, без якої неможливе щасливе суспільне життя, нормальне функціонування держави і його законів.


Для більш повного уявлення про філолофсько-юридичну парадигму епохи Відродження і Реформації підкреслимо, що на політичній карті Європи в XVI ст. цілком сформувалися такі потужні держави, як Франція, Англія, Іспанія з міцною центральною владою. Зміцнюється віра в можливість відмови від авторитету католицької церкви, а це передбачає безумовне підпорядкування світській державній владі. У світлі подій, які відбувалися в XVI ст. і зробили суттєвий вплив на розробку нових ідеологічних і політичних доктрин, не випадковою є поява абсолютно нового вчення про державу, автором якого став французький юрист і публіцист Жан Боден (1530-1596 р.). Йому належить обгрунтування державного пріоритету над усіма іншими соціальними інститутами, включаючи і церкву. Він вперше ввів поняття суверенітету як відмітної ознаки держави. У своїй книзі “Шість книг про республіку” (1576) Боден проводить ідею про суверенну державу, спроможну захищати права автономної особи і рішуче затверджувати принципи мирного співіснування різноманітних соціально-політичних сил усередині країни.


Державу Боден визначав як правове управління багатьма господарствами або сімействами. Політичним ідеалом Бодена була світська держава, спроможна забезпечити право і свободу для усіх. Найкращим засобом для підтримки правопорядку він вважав сильну монархію.


Під суверенною державою Боден розумів верховну і необмежену державну владу, протиставляючи таку державу середньовічній феодальній державі з її роздробленістю, соціальною нерівноправністю й обмеженою владою королів.


Боден вважав, що основними ознаками суверенної держави повинні бути: постійність верховної влади, її необмеженість і абсолютність, єдність і неподільність. Тільки так влада може забезпечити єдине і рівне для усіх право. Суверенітет для Бодена не означає суверенітету самої держави. Для нього суб'єктом суверенітету є не держава, а конкретні володарі (монарх, народ у демократичних республіках), тобто державні органи. Залежно від того, хто є носієм суверенітету, Боден виділяє і форми держави: монархія, аристократія, демократія.


Таким чином, філософія права епохи Відродження і Реформації зробила спробу «очистити» античну філософію від схоластичних деформацій, зробила більш доступним її істинний зміст, а також відповідно до потреб життя, нового рівня суспільного і наукового розвитку, вийшла за її межі, підготувала підґрунтя для філософії права Нового часу й епохи Просвітництва.


назадоглавлениевперёд