назадоглавлениевперёд

§ 2. Філософія права Нового часу й епохи Просвітництва


XVII-XVIII століття – це епоха видатних досягнень філософії, науки і культури в Західній Європі. Новий час відкриває нову епоху в історичному розвитку європейської економіки і права. Виникає нагальна потреба в територіально масштабних державах, спроможних забезпечити функціонування не тільки внутрішніх, а і міжнародних зв'язків (економічних, політичних, культурних тощо).


Ідейний та інтелектуальний настрій аналізованої епохи, як відомо, концентрувався навколо ідеї універсального. Це стосується і правознавства, тому природно сприймаються такі інтелектуальні продукти як універсальне право і цивільна філософія як вчення про державу природу і право. Основою універсального права стала визнаватися філософія, а не римське право.


Під впливом позначених вище чинників, а також філософії раціоналізму Нового часу правові вчення зробили своїм головним предметом розробку природного права. Вчення про природне право отримує нове забарвлення. По-перше, воно звільнилося від богословських трактувань. По-друге, природне право в цей час не змішується з правом загальнонародним. У ньому починають вбачати сукупність тих ідеальних норм, які повинні служити прообразом для будь-якого законодавства. Такий новий напрямок у правознавстві оформився в школу природного права, яка домінувала в юриспруденції протягом XVII-XVIII сторіч. Родоначальником її був голландський юрист, політик і дипломат Гуго Гроцій (1583-1645 р.).


Завдання філософії права Нового часу Гроцій і його прихильники вбачали в розкритті раціоналістичними засобами абсолютного, незмінного, рівного для всіх народів і часів права, наданого самою природою, а тому такого, яке стоїть вище позитивного права.


Поняття права у Гроція має два значення. У першому значенні право – це моральна якість, яка дозволяє людині мати певні речі або робити певні вчинки (право в суб'єктивному розумінні). У другому значенні поняття права тотожне поняттю закону (право в об'єктивному розумінні). Гроцій вважав, що закони природного права беруть початок у самій природі розуму, а тому вони такі ж вічні, як і сам розум. Згідно з його вченням, навіть сам Бог не може змінити начал природного права. Державу ж Гроцій визначав як вічне, повне і верховне суспільство, утворене для охорони людського права і для загальної користі.


Наслідуючи Аристотелю, Гроцій поділяє право на природне і волевстановлене. Природне право визначається ним як «настанова здорового глузду» і виступає як критерій для розрізнення дозволеного і недозволеного. Волевстановлене право поділяється на божественне (дане зверху і таке, що має джерелом волю бога) і людське, що поділяється, у свою чергу, на людське право у вузькому розумінні і людське право в широкому розумінні. Внутрішньодержавне право (цивільні закони), відповідно до вчення Гроція, бере початок від цивільної влади. Людське право у вузькому розумінні містить у собі батьківське право, панське право тощо. Людське право в широкому розумінні – це право, яке встановлюється на рівні народів.


Розвиваючи концепцію природного права, Гроцій створив основи міжнародного права, якими керуються у відносинах між собою окремі держави. Його доробки в цьому напрямку надалі вплинули на ідею міжнародного права, яке втілилось у життя при створенні Ліги націй, організації Нюрнбергського процесу і створенні ООН. Гроцій вказує на умови, які повинні бути виконані для того, щоб держава була рівноправним членом світового співтовариства. Розміри держави не мають тут значення, важливо лише те, щоб держава була стабільною і спроможною дотримуватися укладених угод.


Одночасно Гроцій так видозмінив концепцію природного права, яка розвивалася стоїцизмом і християнською теологією, що вона втратила теологічні і конфесійні корені, в результаті чого політичні й правові аспекти суттєво відокремилися від релігійних.


Найвідоміша праця Гроція - “Про право війни і миру” (1625 р.). У ній Гроцій розробляє ідею такого права, яке може бути застосованим у будь-яких умовах, включаючи і війну.


Юридичні погляди Гуго Гроція, а також філософське вчення родоначальника емпіризму і матеріалізму Нового часу Френсіса Бекона (1561-1626 рр.) вплинули на видатного англійського філософа XVII століття Томаса Гоббса (1588-1679 р.), який зробив суттєвий внесок у філософію права Нового часу, включаючи і вчення про природне право. Сформульована ним концепція праворозуміння надає підстав для характеристики його як родоначальника юридичного позитивізму. Свою теорію Гоббс виклав у знаменитій книзі «Левіафан або матерія, форма і влада держави церковної і цивільної» (1651 р.), яка стала в майбутньому основою англійської політичної і правової думки.


Суттєвого значення в теорії Гоббса надается принциповому протиставленню природного стану громадянському стану.


Гоббс визначає природне право як свободу будь-якої людини використовувати свої власні сили за своїм розсудом для збереження своєї власної природи, власного життя, тобто як свободу робити все, що для цієї мети прийнятне. Природне право, на думку Гоббса, не варто змішувати з природним законом – розпорядженням або виробленим загальним правилом, відповідно до котрого людині забороняється робити те, що згубно для її життя і пропускати те, що вона вважає найкращим засобом для збереження життя.


Людина – істота розумна, тому загальним правилом і настановою розуму, згідно з Гоббсом, є пошук миру і дотримання його, що і виступає як фундаментальний природний закон. Прибігаючи до дедукції, Гоббс із цього основного природного закону виводить цілий ряд інших природних законів, які конкретизують правило пошуку громадянського миру:


Інші закони вимагають дотримання морально-правових правил християнської цивілізації (милосердя, благочестя, скромності та ін.).


Відповідно до вчення Гоббса, наявність одних лише природних законів ще не призводить веде до миру і безпеки. Гарантувати дотримання цих законів може лише загальна влада, яка тримає людей у страсі і спрямовує їхні дії до загального блага. Така влада має не божественне, а земне походження. Вона виникає в результаті суспільного договору людей з метою їхнього захисту. Сукупність людей, які об'єднуються в такий спосіб в одній особі (суверені) і є держава. Суверен має верховну владу стосовно підлеглих.


Серед повноважень суверенна Гоббс виділяє такі, як встановлення законів, покарання порушників законів, оголошення війни і укладення миру, правосуддя, встановлення законів про власність, заборону шкідливих вчень тощо, а також похідні від них права. Свобода суверенна носить надзаконний характер. Єдиним обмеженням суверенна є те, що будучи сам підпорядкованим богу, він повинний додержуватися природних законів.


Гоббс розрізняє природне право і цивільний закон, оскільки право – є свобода, яку залишає цивільний закон; цивільний же закон є зобов'язанням.


У цілому гоббсовська філософія права і держави носить антиособистісний характер. Трактуючи закон як наказ суверенна, Гоббс протиставляє його праву таким чином, що закон резюмує в собі лише несвободу, безправ'я й обов'язок підлеглих стосовно суверена і свободу й повновладдя суверенна стосовно підлеглих.


У філолофсько-правовій концепції Гоббса відсутні ідеали правового закону, розуміння закону і держави як форм свободи в цивілізованому, громадянському стані.


Таким чином, Томас Гоббс вніс істотний внесок у філософію права і політичну теорію. Якщо Аристотель відокремив етику від політики, то Гоббс зробив наступний крок у цьому напрямку, почав відокремлювати політику від права.


Найбільш послідовно ідеї раннього Просвітництва віддзеркалилися у філолофсько-правових поглядах Джона Локка (1632-1704 рр.). Крім видатних досягнень Локка в теорії пізнання, суттєвим є його внесок і в розвиток політичної теорії. Він справедливо вважається творцем політичної доктрини лібералізму. Основні твори, у яких викладені найважливіші погляди Локка – «Досвід про людське розуміння» (1686 р.) і «Два трактати про державне правління» (1689 р.).


У вченні Локка ідеї природного права і договірного походження держави інтепретуються в дусі утвердження невідчужуваних прав і свобод особи, поділу влади і правової організації державної влади, панування права в суспільному і політичному житті.


У природному (додержавному) стані, відповідно до вчення Локка, панує природний закон, закон природи, що потребує миру і безпеки для всього людства. Природний стан, за Локком, характеризується повною свободою стосовно свого майна й особистості і такої рівності, при якій будь-яка влада і будь-яке право є взаємними, ніхто не має більше іншого. Розумне подолання вад природного стану призводить до суспільного договору про заснування політичної влади і держави з метою забезпечення за кожною людиною його природних прав на власність – життя, свободу, майно.


Розглядаючи співвідношення природного і цивільного права, Локк заперечив твердження Гоббса, що це протилежні, несумісні явища. Він підкреслював, що метою закону є не знищення або обмеження свободи, а навпаки, її збереження і розширення. Свобода людей в умовах існування системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з вимогами законів, прийнятих законодавчою владою й обов'язкових для кожного.


Прийняті державою закони, за теорією Локка, повинні відповідати вимогам природного права, оскільки люди не можуть цілком відмовитися від природних прав. Основне положення Локка – основою моралі є вигода. У випадку відсутності вигоди для людини в результаті дотримання закону, необхідно залучити до закону насильницькі методи примушення. Локк розрізняв три види законів: божі, державні і закони суспільної думки, у кожного з яких – своя санкція.


Визначаючи принцип вигоди як основу моралі, Локк сформулював цим свою утилітаристську доктрину. Людина, керована своєю вигодою, повинна дотримуватися всіх чинних законів і звичаїв. Локк цікавився лише тим, яким засобом при певному стані речей особистість заради власної вигоди починає дотримуватися загальноприйнятих законів.


Істотний внесок у розвиток ідей філософії права вніс ровесник Локка голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632-1677 рр.) – один із основних представників раціоналізму XVII століття. Раціоналізм Спінози базувався на тезі, що все існуюче, сутнє пов'язане логічною необхідністю. Таким чином, дійсність у всіх формах її проявів (у тому числі і соціальна) є розумною і невипадковою, оскільки, якщо у світі існує випадковість, тоді неможливо вести мову про закономірності, які відбуваються. Спіноза стверджував, що в такому логічно упорядкованому світі бог прирівнюється до природи, тим самим проповідуючи пантеїстичний світогляд.


Спіноза прагне по-новому тлумачити людську свободу. На передній план він висуває свободу від пристрастей, оскільки, на його думку, по мірі поглиблення пізнання речей пристрасті втрачають силу.


Вивчаючи історію розвитку філософії права в епоху Нового часу, не можна не звернутися до творчості ще одного видатного європейця - Готфріда Вільгельма Лейбніца (1646-1716 рр.) – видатного математика, основоположника ідей сучасної математичної логіки й автора ряду оригінальних праць з юриспруденції.


Лейбніц вперше в історії філософії права зробив спробу створити власну логічну систему природного права. Ця логічна модель природного права, заснована на принципах модальної логіки, підривала попередні методологічні основи природного права, пов'язані з раціоналістичною дедукцією (висновком загального з часткового) реальних правових норм з ідеальних принципів бажаної поведінки людей.


Для логіко-юридичної деонтології Лейбніц розробив особливу, відмінну від природного права науку – номотетику (від грецького nomos – закон і thesis – ствердження) – прототип сучасної законодавчої політики, а також зробив суттєвий внесок у розробку проблем логічної природи права. Лейбніц підкреслював, що логіка вчить не стільки “вірно” мислити, скільки правильно, тобто зі знанням справи, ставити і вирішувати певний тип завдань, у тому числі завдань юридичного характеру.


Детальніше внесок Спінози і Лейбніца в розвиток філолофсько-правових поглядів Нового часу рекомендується вивчити самостійно за допомогою джерел, зазначених наприкінці лекції.


Філософські, економічні, політичні та правові ідеї Т.Гоббса, Д.Локка, Б.Спінози і Г.Лейбніца здійснили суттєвий вплив на багатьох філософів, економістів і соціологів наступних поколінь. Завдяки Локку, зокрема, у XVII столітті в Англії виникнула просвітительська ідеологія, яка згодом широко поширилася у Франції в XVIII столітті.


Одним з основоположників французького Просвітництва й одним із найвидатніших політичних теоретиків XVIII сторіччя був Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 рр.). Найбільш відомі два його внески в соціально-філософську і правову теорію: розробка принципу розподілу влади як умови свободи і розробка теорії впливу навколишнього середовища на політику.


У своєму філософському трактаті “Про дух законів” (1748 р.) Монтеск'є формулює важливе двоєдине положення про закони. Він зв'язує концепцію природного права, відповідно до якого різноманітні закони є формулюваннями одного і того ж самого Закону, із соціологічною концепцією про те, що ці формулювання визначаються історичними і природними умовами. Таким чином, Монтеск'є уникає і релятивізму, що часто виникає в результаті заперечення концепції природного права, і догматизму, що з'являється при сліпому використанні природного закону без пояснення того, як цей закон реалізується в конкретних умовах.


Дух законів, відповідно до теорії Монтеск'є, полягає у взаємозв'язку різноманітних видів навколишнього соціального і природного середовища і відповідних їм особливих трактувань універсального закону. Відносно новим тут є те, що Монтеск'є рекомендує емпірично досліджувати взаємозв'язок між конкретним середовищем і відповідними йому формулюваннями законів.


Монтеск'є вважав, що сукупність юридично оформлених законів відіграє винятково важливу роль у житті суспільства як інструмент управління людьми. Тому для з'ясування форм державного життя він пропонує, насамперед, проаналізувати законодавчий механізм того або іншого суспільства. При аналізі законів життя людей Монтеск'є виділяє два їхні види – природні, тобто ті, що випливають із біологічної природи людини, і власне соціальні закони. До природних законів Монтеск'є відносить прагнення до миру, до видобутку засобів існування, до відносин з людьми на основі взаємного прохання, бажання жити в суспільстві. До власне соціальних законів він відносить так звані «закони між людьми»: ті, що визначають відносини між народам (міжнародне право); ті, що визначають відносини між правителями і підлеглими (політичне право); ті, що визначають відносини всіх громадян між собою (цивільне право).


Як просвітитель, Монтеск'є вбачав у праві загальнолюдську цінність, а мету права – у свободі, рівності, безпеці усіх людей. На відміну від Т.Гоббса, Монтеск'є оголосив найважливішим законом природного права не війну всіх проти всіх, а мир.


Розвиваючи свою правову теорію, Монтеск'є дає класифікаційний опис трьох форм державного правління (республіка, монархія, деспотія) і трьох відповідних їм принципів (гідність, честь, страх). В основу такої класифікації він ставить оцінку відношення верховної влади до політичних законів. Монтеск'є відверто симпатизує представницьким установам, тобто республіканському устрою, який, на його думку, найбільшою мірою гарантує політичні свободи. Політична свобода, вважає Монтеск'є, полягає не в тому, щоб робити усе, що заманеться, а в тому, щоб робити усе, що дозволяють закони. Такі закони будуть ефективними, життєздатними тільки за умови розподілу влади, що дозволить на практиці здійснити істинну свободу і законність.


Велику увагу у своїй філолофсько-правовій концепції Монтеск'є приділяє засобам упорядкування законів, законодавчій техніці. Основним принципом законодавства він вважає помірність, на базі котрої і будує свій принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.


У цілому співвідношення права і закону постає у вченні Монтеск'є як співвідношення духу законів і законодавства. «Дух законів» резюмує в собі сукупність тих відносин і чинників (географічних, кліматичних, господарських, моральних, релігійних, політичних та ін.), які впливають на законодавство, визначають його, надають йому характеру об'єктивно обумовлених, необхідних, закономірних, справедливих і розумних (з урахуванням даних обставин) правил.


Вчення Монтеск'є про дух законів, про розподіл влади і політичної свободи значно збагатило філолофсько-правову думку і сприяло її подальшому розвитку.


Якщо Монтеск'є сформулював і висунув ідею представницького правління, то інший французький філософ і просвітитель Жан-Жак Руссо (1721-1778 рр.) пішов далі, відкрито заговоривши про суверенітет народу, про верховенство влади народу. Як говорилося вище, теорії суспільного договору XVII століття у XVIII столітті активно проходять крізь призму концепцій громадянського суспільства. Подальший розвиток цього напрямку соціальної науки знаходить своє вираження в роботі Ж.-Ж.Руссо “Про суспільний договір” (1762 р.). Руссо вважає, що інститут приватної власності як результат розвитку землеробства призвів до розподілу суспільства на бідних і багатих і до боротьби на основі протилежних інтересів. Тоді і виникає держава як інструмент зміцнення пануючого положення багатих. Узаконюючи економічну нерівність, держава доповнює її нерівністю політичною завдяки поділу суспільства на тих, хто управляє, і на тих, ким управляють.


На думку Руссо, люди утворюють державу за допомогою загальної угоди (договору), але не добровільно, а примусово, оскільки цей договір нав'язується бідній меншості багатою більшістю. У результаті багата більшість (владних елементів) може нав'язувати всьому суспільству своє розуміння правди і своє розуміння прав. Суспільний договір, у результаті якого виникає держава, не руйнує природної рівності, а лише заміняє його морально-правовою рівністю громадян перед законом.


До ідеї народного представництва Руссо ставився достатньо негативно, оскільки вважав, що суверенітет може бути здійсненим тільки всім народом як єдиним цілим. На це і спирається Руссо при розробці своєї теорії суспільного договору. Він підкреслює, що якщо влада в державі належить не всім, а тільки тій частині суспільства, якій делеговані відповідні соціальні функції, то безвладні люди автоматично перетворюються з вільних громадян у підвладних підданих, оскільки вони не можуть самі відстоювати свої інтереси.


Народний суверенітет стає для Руссо єдиним засобом перетворень держави на принципах розуму і свободи. На його думку, це передбачає ототожнення понять “народ”, “громадянське суспільство” і “держава” на підставі знищення приватної власності, що розділяє суспільство на ворожі класи.


Достатньо цікавий погляд Руссо на доцільність, необхідність і достатність розмірів держави. Подібно тому, як природа встановила природні межі росту і сили добре складеної людини, існують природні межі розмірів і сили для окремої держави. Її географічне і політичне «тіло» не повинне перевищувати міру, за межею якої воно буде вже не нарощувати силу, а втрачати її. У занадто величезній державі через великі відстані буде ускладнене адміністративне і політичне управління. Воно потребуватиме величезної кількості державних чиновників, яких народу прийдеться утримувати. У громадян, які ніколи не бачили в очі своїх правителів, ослабне уподобання щодо них. У результаті занадто велике державне «тіло» може опинитися перед небезпекою саморуйнування. Тому цивілізованій державі не варто прагнути до збільшення своїх розмірів.


Ані Монтеск'є, ані Руссо не розвинули теорію представництва в контексті теорії народного суверенітету. Сам принцип розглядався ними як ідеальна вимога і не більше.


Разом із Монтеск'є і Руссо суттєвий внесок у філософію права зробив ще один представник французького Просвітництва Клод Адріан Гельвецій (1715-1771 рр.). Свої філософські ідеї він прагнув наповнити конкретним соціальним змістом, співставляючи інтереси особистості громадянина з основами суспільної моралі, права і політики. У центрі філософських праць Гельвеція лежать соціально-етичні і політико-правові проблеми. На його думку, етика є пустою наукою, якщо вона не пов'язана з політикою і законодавством.


Аналіз політики і законодавства провідних європейських країн того часу переконав Гельвеція в тому, що феодально-абсолютистський лад давно вичерпав свої можливості і в даний час гальмує соціальний розвиток суспільства. Головне гальмо – феодальна власність, яка підкоряє собі правову систему і політику причетних до влади. Наявність такої нерівності зводить нанівець усі ідеї здорового глузду і справедливості. Проте, відстоюючи цю тезу, Гельвецій розглядав корінні інтереси суспільства і його громадян відірвано від економічних потреб і інтересів суспільства. Тому він прагнув виявити деякий “третій шлях” у розвитку суспільства, який пов'язував із новою формою державного правління. Принципово новою формою державного правління Гельвецій вважав таку, при якій закони мають на меті забезпечення загального блага і є достатньо справедливими для того, щоб кожний член суспільства вважав для себе вигідним їх дотримання. Для того, щоб така держава адекватно сприймалася на міжнародній арені, необхідно поширити описаний принцип на міжнародне право. Це, за Гельвецієм, окрім усього іншого, дасть можливість плідно впливати на соціально-політичне і господарське життя “неблагополучних” держав.


Важливе місце у філолофсько-правових міркуваннях Гельвеція займає ідея об'єднання особистих інтересів із суспільними з метою оптимізації суспільних відносин у державі. Він вважає, що таке завдання можна вирішити шляхом поширення просвітництва і законодавчого забезпечення справедливого розподілу суспільних благ. Такий розподіл Гельвецій пропонує здійснити згідно з принципом “соціальної корисності”, тобто з урахуванням тієї реальної користіі, яку громадянин приносить суспільству своєю діяльністю. Гельвецій підкреслював, що мудрий законодавець повинен, у першу чергу, подбати про населення, яке трудиться, безпосередньо виробляє матеріальні блага, утворює основу суспільного життя. Потім той же мудрий законодавець повинен подбати про те, щоб загальнонародне (національне) багатство розподілялося відповідно до внеску кожного в загальну сукупність суспільних благ і відносно рівномірно серед усього населення країни.


Така рівномірність передбачає розумне обмеження людьми своїх потреб. У свою чергу, така розумність є результатом просвітницької роботи, що роз'ясняє людині закони суспільного функціонування і розвитку, місце і роль людини в суспільстві. Проте, для вирішення складної проблеми задоволення людських потреб, що постійно змінюються, одного просвітництва народних мас недостатньо. Тому Гельвеций рекомендує законодавцям створювати такі закони і норми суспільного життя, які підтверджували б у суспільстві престижність інтересів людей до соціальних почестей, а не інтересів до багатства і розкоші. Під почестями Гельвецій розуміє престижні прояви суспільного схвалення і визнання заслуг особистості з боку суспільства. Надання особистості почестей з боку держави як виразника інтересів суспільства повинне бути зведеним у ранг закону, для чого Гельвецій пропонує провести відповідні зміни в чинному законодавстві і формах державного правління.


Таким чином, філософи-просвітителі внесли істотний внесок у філософію права. Їхня віра в суспільний прогрес пов'язувалася з ідеєю просвітництва, що, на їхню думку, веде до розвитку науки і матеріального добробуту. Проте, така віра в прогрес була сумішшю реалізму і наївності.


Викладений выще розгляд питань лекції дозволяє зробити деякі висновки.


  1. Значення філософії права епохи Відродження полягає в тому, що в цілому вона, власне, створила грунт для філософії права Нового часу. Сутність суспільства, його законів у цю епоху розглядалася з позиції антропоцентризму. Період філософії Ренесансу є необхідним і закономірним переходом від середньовічних філолофсько-правових традицій до традицій Нового часу.


  1. Основна увага у філолофсько-правових питаннях епохи Реформації акцентувалась на релігійному обгрунтуванні прав людини. Проте Реформація, як у своєму вихідному пункті, так і в результатах свого існування, виходить за межі релігійно-теологічних проблем. У результаті жорстких суперечок про таїнства, догмати і символи віри відбулося перетворення моральних, соціальних і правових орієнтацій. Ідеї політичної свободи, свободи совісті, прав людини і громадянина були засновані Реформацією.

  1. Для філософії права Нового часу характерне висування на передній план прикладної, практичної цінності наукового юридичного знання. У цю епоху історична і правова наука перетворилася в практично значущу політичну і суспільну дисципліну. Розширилося розуміння природного права, усвідомлення свободи, удосконалилася теорія суспільного договору тобто були закладені основи сучасної теорії держави і права.


  1. Філософи-просвітителі, проводячи здоровий глузд через усі сфери людського життя, культивуючи це, сприяли формуванню людини як автономного суб'єкта. Всебічно розвивається теорія представницької влади і суверенітету народу. Внаслідок цього Просвітництво дало світовій цивілізації те, чого не дала жодна інша епоха – ідею суверенної особистості.


назадоглавлениевперёд