ГАБЕРМАС Юрген (народився у 1929) – видатний нім. філософ ХХ ст., провідний представник комунікативного напряму в філософії. В річищі герменевтично-прагматично-лінгвістичного повороту Г. реконструював неомарксистську критичну теорію суспільства на засадах теорії комунікативної дії. Г. розвинув систему пост конвенційної етики, що ґрунтується на консенсуально-дискурсивній легітимації соц. інституцій. На відміну від Апеля, Г. заперечує трансцендентально-прагматичне граничне обґрунтування норм, зводячи його до процедурного досягнення консенсусу в реальній комунікації. Основні твори: “Пізнання та інтерес”, “Теорія комунікативної дії” тощо.

ГАБРІОЛЬ Соломон бен Ієгуда, ібн  (1020/21– 1069/70) – перший євр. філософ Заходу. В універсальній матерії розрізняв тілесну і духовну; душа теж є матерією. Тільки Бог – форма без матерії, від нього бере початок воля, яка творить і рухає світ, пов’язує між собою форму і матерію.

гадамер Ганс-Георг (1900-2001) – видатний нім. філософ ХХ ст., основоположник філос. герменевтики. Г. надає герменевтиці універсального характеру, вбачаючи її завдання не в тому, щоб розробити метод розуміння, а в тому, щоб прояснити природу цього розуміння, умови, за яких воно здійснюється. Всезагальну основу герменевтичного феномена Г. вбачає у скінченності людського існування. Світ людського буття, як вважає  Г., не стільки пізнається за допомогою суто раціонально-теоретичних засобів, скільки осягається через співпереживання, випробування, дослідження, набуття життєвого досвіду. Вихідні схеми життєдіяльності (поведінки і орієнтації), на думку Г., людина здобуває в процесі засвоєння мови, тобто ще на стадії до понятійної інтеріоризації надбань культури: на цій стадії формуються глибинні підвалини людського досвіду, які відкладаються у мовних структурах. Тому мову Г. обстоював як фундаментальне підґрунтя самої можливості людського буття – здійснення буття як розуміння. Основні праці: “Істина і метод”, “Діалог і діалектика” тощо.

ГАЙДЕГГЕР Мартін (1889-1976) – видатний нім. філософ ХХ ст., творчість якого мала вирішальний вплив на формування сучасної філософської герменевтики, екзистенціалізму, антропології, філософії мови, пост структуралізму та психоаналізу. Творчість “раннього” Г. (до 1930 р.) базувалася в основному на парадигмальних ідеях його вчителя Гуссерля. Починаючи з доповіді “Про сутність істини”, Г. трансформується в самобутнього філософа, що створив власну філософську систему універсальної феноменологічної онтології. Справжнє мислення, за Г., має осмислювати саме Буття, яке визначає різні виміри Буття сущого, а не лише один із них. Якщо “ранній” Г. осмислює Буття статично як горизонтну єдність різних видів Буття сущого, то “пізній” Г. переосмислює Буття як Подію, яка в стримуючому від виявлення себе посиланні (“епохе”) визначає той спосіб Буття сущого, який відкривається людині. Головні твори: “Буття і час”, “Феноменологія і теологія” тощо.

галілей Галілео (1564–1642) – італ. математик, фізик, астроном і мислитель. Вимагав відкинути авторитет у питаннях науки, сумніватися, базувати всезагальні положення на спостереженні та експерименті, вживати індуктивний метод умовиводу. Прибічник раціоналізму, вважав, що світ можна пізнати виключно механічним способом, за допомогою математики, механіки, розуму.

ГАМАН Іоганн Георг (1730-1788) – нім. філософ, прибічник вчення про безпосереднє знання, який виступав проти ідей просвітництва та раціоналізму, протиставивши їм віру у творчу силу містичної інтуїції. Г. висловив ідею про єдність протилежностей як всезагальний закон буття, вплинувши на формування поглядів І.Г. Фіхте, Ф.В.І. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля. Головний твір – “Хрестові походи філолога” (1762).

ГАРМОНІЯ (грец. harmonia – співзвучність, злагода, протилежність хаосу) – філос.-естетична категорія, що означає високий рівень упорядкованого розмаїття, оптимальну взаємовідповідність різного у складі цілого, що відповідає естетичним критеріям досконалості, краси.

гартман Едуард (1842–1906) – нім. філософ, який прагнув за допомогою спекулятивно-індуктивного методу із змісту свідомості вивести те, що знаходиться по той бік свідомості, тобто світ несвідомого. В індивідах це несвідоме створює свідомість, яка є душею.  Наскільки вищим і досконалішим стає свідомість в ході світового процесу, настільки більше вона досягає розуміння того, що будь-яке бажання породжує нещастя і тільки відмова від нього приводить до кращого із можливих станів – до неболючості. Принцип практичної філософії полягає в тому, щоб викрити будь-яку псевдомораль, спрямовану на досягнення щастя, а також мету несвідомого – спасіння світу від бажань – зробити метою свідомості. Основні праці: “Філософія позасвідомого”, “Феноменологія моральної свідомості” тощо.

гартман Микола (1882–1950) – нім. філософ, котрий вважав, що в філософії мова йде про дослідження світу явищ, який складається з різноманітних прошарків буття (неорганічного, органічного, духовного), з яких кожний вищий прошарок бере початок у нижчому, не будучи повністю детермінованим  останнім. При цьому в усіх сферах існують проблеми, які не є вирішеними до кінця, власне метафізичні проблеми, які належать до проблемного мислення. Основні форми буття (існування, життя, свідомість, дух, свобода тощо) вічно залишаються загадковими, непізнаними. Світ, по суті, є лише одним світом. Приписувати цій світовій єдності деяку “ідею”, напр., у формі “Бога”, було б недоцільно. До метафізичних, не вирішених до кінця, питань філософії належить також питання про знаходження людини між дійсністю і ідеальною вимогою, між каузальною, реальною і теологічною ціннісною детермінованістю. Тільки через людину цінності впливають теологічно детермінованим чином на каузально детермінований світ. Звідси виникає влада людини над речами, яка дозволяє їй втручатися у природний перебіг подій і змінювати його за власною волею.

гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770–1831) – видатний нім. філософ. Створив на об’єктивно-ідеалістичному ґрунті систематичну теорію діалектики. Її центральне поняття – розвиток – є характеристикою діяльності Абсолюту (світового духу), його надчасового руху у сфері чистої моралі і конкретних категорій, його переходу у відчужений стан інобуття – у природу, його повернення до себе і до людини у формах псих. діяльності індивіда (“суб’єктивний дух”), надіндивідуального “об’єктивного духу” (право, мораль і моральність – сім’я, громадянське суспільство і держава) і “абсолютного духу” (мистецтво, релігія, філософія як форми самосвідомості духу). За Г., протиріччя – внутрішнє джерело розвитку як сходження від абстрактного до конкретного. З таких позицій Г. Обстоює думку, що історія – це “прогрес духу у свідомості свободи”, який послідовно реалізується через “дух” окремих народів. Головні праці: “Феноменологія духу” (1805), “Наука логіки” (1812-1815), “Основи філософії права” (1821) та ін.

гедонізм (грец. hedone – задоволення) – напрямок в етиці, що затверджує насолоду, задоволення як вищу мету й основний мотив людської поведінки.

ГЕЙЗИНГА Йоган (1872-1945) – датський філософ, історик. Г. розробив теорію Буття людини як “гри”. У трактаті “Homo Ludens” (“Людина граюча”) обґрунтував наскрізне значення гри у розвитку основних культурних форм людства – не лише у мистецтві, а й в філософії, наці, політиці, юриспруденції, військовій справі тощо. Г. відкидає психофізіологічні уявлення про підпорядкування функції гри будь-яким біологічним цілям та обстоює неможливість редукції буттєвого феномена гри до фактів пізнавального і псих. життя. Він виявляє визначну роль гри в людській історії. Головні праці: “Сутінки Середньовіччя”, “Тінь прийдешнього”.

гекслі Томас Генрі (1825–1895) – англ. філософ і природознавець. Еволюціоніст і агностик, вважав матеріалістичне розуміння життя єдино плідною природничо-науковою гіпотезою, оскільки воно не забуває про те, що матерія і сила є лише назвами певних станів свідомості і що “закон є лише правилом, яке завжди має силу у досліді і від якого ми очікуємо, що він завжди матиме силу”.

гелен Арнольд  (1904–1976) – нім. філософ, який вважав, що особливе положення людини обумовлене відсутністю інстинкту самозбереження. Надлишок спонукань, який виникає таким чином, що можна показати на прикладі рухів, потребує керування. За думкою Г., людина – не “мисляча істота”, а істота, яка пізнає практично, працює для свого майбутнього, формує і виправляє саму себе і навколишній світ згідно з певним принципом, створює культуру. Головні твори: “Теорія свободи волі”, “Душа в технічну епоху” та ін.

ГЕЛІОЦЕНТРИЗМ (грец. Helios – Сонце і лат. centrum – центр) –  висунуте Коперніком положення про те, що доцільніше вважати не Землю, а Сонце (Геліос) центром світу (або планетарної системи); за часів Коперніка та пізніше геліоцентризм розглядали як аргумент проти реліг. тверджень про особливе становище людини в світі.

ГЕЛІОЦЕНТРИЧНИЙ (грец. Helios – Сонце і грец. kentron – центр) – такий, що розглядає Сонце як центр.

гельвецій (Helveticus) Клод Адріан (1715–1771) – франц. філософ і психолог. Виводив потреби, пристрасті, ідеї, судження, вчинки людини з її почуттєвої здатності відчуття. В почуттєвих відчуттях – голоді, спразі тощо – потрібно шукати причину, яка примушує людей обробляти землю, об’єднуватися у суспільство і укладати договори. Мотивом усієї діяльності є любов людини до себе, тому проповідь моралі нічого не дає. Кращий законодавець – той, хто може знищити розподіл сусп. і приватних інтересів. Основні праці: “Про розум” (1758), “Про людину” (1773, видана посмертно).

ГЕЛЬМГОЛЬЦ (Helmgholtz) Герман Людвиг Фердінанд (1821-1894) – видатний нім. вчений, автор фундаментальних праць з фізики, біофізики, фізіології та психології. Г. уперше (1847) математично обґрунтував закон збереження енергії, розкрив його всезагальний характер; увів поняття вільної і зв’язаної енергії; розробив термодинамічну теорію хімічних процесів; виміряв швидкість поширення нервового імпульсу тощо.

гендер – соц. очікування відносно відповідної поведінки чоловіків і жінок. Г. означає не фізичну відмінність між чоловіком і жінкою, а  соц. сформовані особливості мужності та жіночності. Г. – поняття цілком культурне, а не біологічне. Хоча біологічних статей дві (чоловіча і жіноча), термін Г. використовується тільки стосовно жіночого. У зв'язку з цим розрізняють жіночий рід і жіночу стать.

ГЕНЕЗИС  (грец. genesis – походження) – процес утворення і становлення явища, що розвивається.

Генезис філософії (грец. genesis – походження, виникнення) – походження, виникнення філософії. У більш широкому смислі – зародження і наступний процес розвитку філософії, який приводить до певного її стану, виду.

ГЕНЕРУВАТИ (лат. genero – народжую, продукую) – виробляти.

ГЕНЕТИКА – наука про закони спадковості та мінливості організмів.

Географічне середовище – частина земного природного оточення, яка включена на даному істор. етапі в процес сусп. виробництва і є необхідною умовою існування і розвитку людського суспільства.

геракліт Ефеський (прибл. 544–483 до н.е.) – давньогрец. філософ. Г. вчив, що світ не створений ніким із богів і людей, а завжди був, є і буде вічно живим огнем, який закономірно спалахує і знову закономірно згасає. Із всесильного божественного першовогню, який є чистим розумом, логосом, шляхом розколу і боротьби, за Г., виникла множина речей (“шлях донизу”); злагода і мир ведуть до оціпеніння, поки оціпеніння знов не перетвориться на єдність першовогню (“шлях доверху”). У цьому вічному русі доверху і донизу із Єдиного, як вважав Г., походить усе і із усього – Єдине. Все тече, але у цій течії панує логос як закон, який пізнають лиш деякі. Війна, на думку Г., є батьком усіх речей, і в одних вона виявляє богів, в інших – людей, в одних – рабів, в інших – вільних. Він доводив, що мудрість є пізнання розуму, логосу, який панує в усьому і править усім через усе; бути мудрим – означає схилятися перед цим розумом і підкорятися йому. Тільки шляхом підкорення законам розуму, які виражаються як в держ. устрої, так і в природі, людина, за Г., може набути душевної ясності, яка створює її вище щастя. Головна праця Г. – “Про природу”.

гербарт Іоганн Фрідріх (1776–1841) – нім. філософ, що припускав існування множин простих реальних сутностей, кожній із яких відповідає проста якість, яка сама себе зберігає. Душа, за Г., – проста реальна сутність, місце якій у мозку. Джерелом естетичних та етичних ідей є недовільні судження смаку. Нормами морального життя як окремої людини, так і всього суспільства, на думку Г., слугують практичні ідеї: 1) внутрішньої свободи, 2) досконалості, 3) доброго відношення, 4) права, 5) справедливості. В державі ці ідеї стають ідеями правового суспільства, систем: заробітної платні, управління, культури. Основі твори: “Загальна теорія освіти”, “Загальна практична філософія” тощо.

гердер Іоганн Готфрід (1744–1803) – нім. філософ. Прагнув в усякому бутті і події виявити тенденцію до вищої мети. Простір і час суть поняття, взяті з досліду, форма і матерія пізнання в їх джерелі також не відірвані одна від одної. Замість “критики розуму” потрібна фізіологія людських пізнавальних здібностей. В історії, як і в природі, все розвивається із певних природних умов згідно з суворими законами. Закон прогресу в історії базується на законі прогресу в природі; історія є прогресивним розвитком до гуманізму. Речі не походять одна від одної, а все розвивається з Бога – вічного і нескінченного кореня усіх речей, і світові закономірність та порядок є вираженням божественної сили і розуму. Найвідоміші праці Г. – “Ідеї до філософії історії людства” (1784-1791).

Герменевтика (грец. hermeneutikos – такий, що роз’яснює; тлумачний) – у сучасному слововживанні: 1) теорія і практика тлумачення текстів; 2) течія у сучасній філософії; 3) методологія “наук про дух”, головне завдання яких – пізнання смислу. У ХХ ст. Своїм корінням Г. як засіб пізнання сягає античної давнини (напр. Г. користувалися софісти та Аристотель тощо). Г. оформлюється в одну з основних методологічних процедур філософії в Новий час (цей термін вперше в цьому сенсі вживає у 1629-1630 рр. страсбурзький філософ і теолог Даннгауєр). Її теорію особливо плідно розробляли Ф.Д.Шляєрмахер і В.Дільтей, а вже в новітню добу - представники  екзистенціалізму та філос. феноменології, зокрема: Апель, Гайдеггер, Габермас, Рикер. Їхнє застосування герменивтичного методу доводило, що Г. покликана вже не стільки “зрозуміти” текст, скільки вкласти у нього нові “інтерпретації”.

ГЕРЦЕН Олександр Іванович (1812-1870) – рос. мислитель, просвітник, засновник народництва. Головна тема філос. пошуків Г. – доказ єдності буття й мислення, практики і теорії, суспільства й особистості, життя та ідеалу. Г. прагнув віднайти й сформулювати метод пізнання, адекватний дійсності і такий, що втілює єдність досвіду та умогляду. Розчарувавшись у західноєвроп.  практиці революційного оновлення, Г. розробив теорію “російського” селянського соціалізму, яка так і не була втілена у реальність. Духовна драма Г. наприк. життя привела його до розуміння історії як “вільної і необхідної справи” людини і до розробки ідеї єдності істор. обставин та людської волі. Головні праці Г.: “Дилетантизм в науці” (1842-1843), “Листи про вивчення природи” (1845-1846), мемуари “Минуле й думи” тощо.

ГІЛЕМОРФІЗМ (грец. hyle – речовина і morfe – форма) – вчення Аристотеля, згідно з яким вихідною складовою будь-якого сущого є матерія – невизначений пасивний матеріал і форма – активне впорядкування матерії.

Гілозоїзм (грец. hyle – речовина і zoe – життя) – філос. вчення про універсальну натхненність матерії, яке приписує всім її формам здатність до відчуття і мислення.

ГІПОСТАЗУВАННЯ (грец. hipostasis – сутність, субстанція) – у найпоширенішому значенні: приписування абстрактним поняттям самостійного існування у позалюдському бутті.

гіпотеза (грец. hypothesis – підстава, припущення) – 1) форма розвитку науки; спосіб пізнавальної діяльності, побудови можливого, проблемного знання, в процесі якого формулюється одна з можливих відповідей на питання, що виникло протягом дослідження; 2) гадане судження про закономірний (причинний) зв’язок явищ.

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНИЙ МЕТОД – система методологічних прийомів, що полягає у висуненні деяких тверджень в якості гіпотез і перевірці цих гіпотез шляхом виведення з них, у сукупності з ін. наявними знаннями, висновків і зіставлення останніх з фактами.

ГІПОТЕТИЧНИЙ (грец. hypothetikos) –  заснований на гіпотезі, припущеннях.

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ (франц. global – загальний, всесвітній) – процес кількісного зростання й інтенсифікації політ., екон., соц., культурних зв’язків і стосунків держав світу, що відбувається, починаючи з другої половини XX ст. Найперше політ. глобалізація зорієнтована на підпорядкування політики різних держав вирішенню т.зв. глобальних проблем сучасності – запобіганню війни і ядерного озброєння, збереженню природи, боротьбі з хворобами, розвитку освіти, боротьбі з бідністю тощо.

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ (франц. global – всезагальне; лат. globus – куля) – проблеми, що зачіпають життєві інтереси всього людства і вимагають для свого вирішення узгоджених міжнар. дій у масштабах світового співтовариства.

ГЛОСАРІЙ (лат. glossarium – словник) – тлумачний словник, який додається до будь-якого тексту.

Гносеологія (грец. gnosis – пізнання і logos – вчення, поняття) – одна з фундаментальних філос. дисциплін, яка вивчає пізнання, його роль у людській життєдіяльності, рушійні сили, суперечливість пізнання, критерії й ознаки істинних знань.

гоббс Томас (1588–1679) – видатний англ. філософ початку епохи Нового часу. Г. розвинув вчення механістичного матеріалізму, спираючись на концепцію свого попередника Ф.Бекона. Відкинувши ідею божественного встановлення суспільства, Г. розвинув теорію суспільного договору. Головні праці Г.: “Філософські елементи вчення про громадянина” (1642), “Левіафан” (1651), “Основи філософії” (1642-1658).

гольбах Поль Анрі (1723–1789) – франц. філософ, автор “Системи природи” – головного твору франц. матеріалізму й атеїзму, в якому стверджується вічність матерії, що у процесі поступового розвитку і зміни породжує всю багатоманітність реального світу.

ГОМЕОСТАЗИС (грец. homoios – подібний і statis – стояння, непорушність) – тип динамічної рівноваги, притаманний складним системам, що саморегулюються; полягає у підтриманні суттєво важливих для збереження системи параметрів у допустимих межах.

ГОМОГЕННИЙ (грец. homogenes – однорідний) – однорідний за складом.

ГОРКГАЙМЕР Макс (1895-1973) – видатний нім. філософ і соціолог ХХ ст., один з засновників Франкфуртської школи. На першому етапі своєї творчості створив оригінальну критичну теорію, яка справила значний вплив на формування сучасної некласичної філософської думки у Західній Європі. На другому етапі своєї наукової діяльності Г. полишає неомарксистську парадигму. Під впливом переосмислення ідейної спадщини Шопенгауєра та Ніцше Г. переходить до пошуку шляхів подолання інструментального мислення і освоєння такого типу мислення, яке постає нон-конформістським стосовно будь-якої реальності. На третьому, заключному, етапі свого творчого шляху Г. вдається до розробки негативної теології. Основні твори: “Потьмарення розуму. Критика індустріального розуму”, “Критична теорія” (в 2-х т.) та ін.   

ГРОМАДСЬКА ДУМКА – один з проявів масової сусп.-політ. свідомості, що відбиває ставлення народу чи певної його частини до влади.

ГРОМАДЯНИН (грец. рolites, лат. civis) – людина, яка ідентифікує себе з певною країною, що породжує в неї певні духовно-моральні почуття щодо встановлених у ній порядків, її історії й культури, а також наділена відповідним юрид. статусом, що є підставою для володіння певними правами.

ГРОМАДЯНСТВО – стійкий правовий зв’язок людини з державою, що виражається у сукупності їх взаємних прав, обов’язків і відповідальності. Г. виникає при народженні, в результаті прийому Г., в ході оптації та на ін. законних засадах.

Громадянське суспільство – поняття, що означає сукупність неполіт. відносин у суспільстві: екон., соц., моральних, реліг., нац. тощо. Г.с. – сфера самовиявлення вільних громадян і добровільно сформованих сусп. організацій, відмежованих відповідними законами від прямого втручання і довільної регламентації діяльності цих громадян та організацій з боку держ. влади. Г.с. у певному смислі первинне щодо держ. влади, передбачає існування широкого кола демокр. прав і свобод своїх членів.

гроцій Гуго де Гроот (1583–1645) – нідерландський гуманіст, мислитель, теоретик права, держ. діяч. Досліджував питання міжнар., цивільного, кримінального права, війни і миру, влади і держ. устрою. Завдання філософії права Г. вбачав у розкритті раціоналістичними засобами абсолютного, незмінного, рівного для всіх народів і часів права, наданого самою природою, а тому такого, яке стоїть вище позитивного права. Поняття права у Г. має два значення. У першому значенні право – це моральна якість, яка дозволяє людині мати певні речі або робити певні вчинки (право в суб'єктивному смислі). У другому значенні поняття права тотожне поняттю закону (право в об'єктивному смислі). Г. вважав, що закони природного права беруть початок у самій природі розуму, а тому вони такі ж вічні, як і сам розум. Згідно з його вченням, навіть сам Бог не може змінити начал природного права. Державу ж Г. визначав як вічне, повне і верховне суспільство, утворене для охорони людського права і для загальної користі. Основні праці: “Три книги про право війни і миру”, “Про істину християнської релігії”.

ГРУПА – 1) людська спільнота, що виділяється в соц. цілому на основі визначеної ознаки (класова належність, наявність чи характер спільної діяльності, рівень розвитку міжособистісних відносин, особливості організації тощо); 2) частина людей, які взаємодіють між собою, відчувають свою належність до групи і сприймаються іншими, як члени даної групи.

Гуманізм (лат. humanus – людський, людяний) – напрямок сусп. думки, що виник в епоху Відродження, згідно з яким людина розглядається як вища цінність, захищається її свобода і всебічний розвиток.

ГУМАНІТАРНИЙ (лат. humanitas – людська природа, освіченість) – звернений до людської особистості, прав та інтересів людини.

ГУМАННИЙ – проникнутий любов’ю до людини, людяний.

ГУМАННІСТЬ (лат. humanus – людяний) – обумовлена моральними нормами і цінностями система установок особистості на соц. об'єкти (людину, групу, живу істоту), що виражається у свідомості переживаннями жалю і реалізується у спілкуванні і діяльності, в актах сприяння, співучасті, допомоги.

гумільов Лев Миколайович (1912–1992) – рос. філософ, історик-етнолог, автор оригінальної концепції істор. процесу. Своєрідність його концепції визначається, насамперед, вихідними настановами: 1) подолати розуміння історичного як “надприродного” за допомогою розгляду історії в контексті географічних процесів; 2) підкреслити принципову “мозаїчність” людства; 3) зосередити увагу на екстраординарних сплесках людської активності, що має величезні історичні наслідки; 4) звести розбіжності між гуманітарними і природничо-науковими знаннями до розбіжностей у ступені достовірності. На підставі цього створив концепції етногенезу та “пасіонарності”.

гуссерль Едмунд (1859–1938) – видатний нім. філософ, засновник феноменологічної школи. Г. зміст знання зводив до світу феноменів”, який щільно зв’язаний зі свідомістю суб’єкта і визначається предметоутворюючими інтенціональними актами свідомості, тобто її спрямованістю. Аналіз цього “світу” привів Г. до висновку про існування певної його структури, низки “шарів” феноменів, які разом з тим виступають і як структура самого суб’єкту – “чистого Я”. Пізніше Г. звертається до дослідження “життєвого світу” окремих суб’єктів, розглядаючи його як і раніше як результат поетапного конструювання суб’єктом (на цей раз кожним окремо, а не “чистим Я”) сфери своїх предметів. Г. критикував науку того часу, яка втратила, на його думку, ядро пізнавальних проблем – розуміння творчої активності суб’єкта. Основні праці Г.: “Філософія як сувора наука” (1911); “Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія” (1954, посмертно) та ін.

гьоте Іоганн Вольфганг  (1749–1832) – видатний нім. поет і мислитель. Вищим символом світогляду Г. є Бог-природа, в якій вічне життя, становлення і рух відкривають нам, “як вона розчиняє твердиню в дусі, як вона продукти духу перетворює в твердиню”. Дух і матерія, душа і тіло, думка і протяжність, воля і рух – основні властивості Всього, які взаємодоповнюють одне одного. “Людина як дійсна істота поставлена в центр дійсного світу і наділена такими органами, що вона може пізнавати дійсне і можливе. Вона, очевидно, є органом почуттів природи. Не всі однаковою мірою, але всі рівномірно пізнають природу. Але лише в самих високих, самих великих людях природа усвідомлює саму себе, і вона відчуває і мислить те, що є і відбувається в усі часи”. Г. тверезо і реалістично мислив про можливість предметного пізнання: “Нічого не потрібно шукати за явищами, вони самі суть теорії”. Серед головних творів: “Досвід та ідея”, “Аналіз і синтез”.

гьоффдінг Херальд (1843–1931) – датський філософ, критичний позитивіст. Відхиляв будь-яке теологічне або метафізичне обґрунтування етики. Основною ідеєю його філософії релігії є положення, що істинна життєва віра може вирости тільки з власного досвіду і особистих розумів.

Г’ЮМ Дейвід (1711-1776) – англ. історик, философ-агностик. Позиция Г. визначалася трьома принципами асоціації: подібності, суміжності та причини й наслідку. Вихідною категорією його філософії є досвід, який, за Г., складається із сприйняттів та ідей, тому, хоча буденна свідомість і доводить реальність існування зовнішнього світу, досвід це довести не в змозі. В цілому для Г. проблема співвідношення буття і духу постала як доконечно не розв’язана. В етиці Г. висував критерієм моралі принцип корисності. У сфері релігієзнавства Г. з позиції скептицизму заперечував існування дива. Головні праці: “Трактат про людську природу”, “Дослідження стосовно принципів моралі” тощо.