введенський Олександр Іванович (1856–1925) – визначний рос. філософ-неокантіанець і психолог. Вважав за необхідне вивести вчення про душу за межі психології, оскільки чуже духовне життя об’єктивних ознак не має, а тому не підлягає доведенню, непізнаване. Визнання чужої духовності диктується людині тільки її моральним почуттям, яке пов’язане з моральним обов’язком.

вебер Макс (Карл Еміль Максиміліан) (1864–1920) – видатний нім. соціолог, соц. філософ, історик, економіст, юрист. Створив соц.-філос. парадигму, головною перевагою якої є ідея раціональності, що методологічно екстраполюється на всі сфери людської життєдіяльності. В., спираючись на неокантіанську гносеологію, здійснив розмежування досвідного знання і цінності; розробив: концепцію “розуміння”, в якій соціальна дія пояснюється через тлумачення індивідуальних мотивів, а також теорію ідеальних типів – уявних конструкцій істор. процесу. В. обґрунтував вирішальне значення протестантизму як раціональної релігії, раціонального права та управління (бюрократія), раціонального грошового обігу у становленні західноєвр. капіталізму за допомогою послідовної раціональної регуляції поведінки суб’єктів господарської діяльності з метою досягнення граничної екон. ефективності. Головні твори В.: “Національна держава та народногосподарська політика”, “Протестантська етика і дух капіталізму”, “Господарство і  суспільство”.

ВЕДИ (санскр. veda – священне знання) – найдавніші пам'ятки індійської реліг. літератури, що складались протягом багатьох століть (кін. ІІ - поч. І тис. до н.е.). В. складаються з 4 збірників: Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа.

велланський Данило Михайлович (1774–1847) – укр. і рос. вчений-медик і філософ. Він стверджував, що фізіологія і фізика по суті нероздільні, оскільки природа пізнається в дусі, а дух втілюється у природі. Фізіологія вивчає органічний світ, розглядає внутрішнє, душу, ідеальну сутність універсуму, а фізика повинна досліджувати зовнішній його зміст, тіло, реальну форму. Оскільки здійснене пізнання вимагає дослідження усіх видів предметів, В. визнавав однаково односторонніми і неповними теорії матеріалістів чи атомістів, які вивчають лише речовину, і ідеалістів, які займаються виключно проблемами ідеального представлення речей як можливої форми без дійсного змісту. Головний філос. твір – “Огляд головних змістів філософічного природознавства, накреслений із творів Океана”.

венцль Алоїз (1887–1967) – нім. філос., який прагнув поєднати методи і результати сучасної біології і фізики з філософією і релігією з метою отримання загальнообов’язкових положень про дійсність і для побудови теорії свободи.

ВЕРБАЛЬНИЙ (лат. verbalis – словесний) – усний, мовний.

ВЕРДИКТ (лат. vere dictum букв.: істинно сказане) – рішення, вирок.

ВерИфікація (лат. verus – істинний і facio – роблю) – один з вихідних принципів логічного позитивізму, згідно з яким істинність будь-якого твердження про світ повинна встановлюватися шляхом емпіричної перевірки. Перевірка полягає у співвіднесенні твердження з реальним станом справ за допомогою спостереження, вимірювання або експерименту. Відомі два види В.: безпосередня В. і опосередкована В. Верифікованість, тобто емпірична повторюваність певних теорій й тверджень вважається однєю з найголовніших ознак науковості. Теорії і твердження, які в принципі не можуть бути верифіковані, як правило, не вважаються науковими.

вернадський Володимир Іванович (1863–1945) – видатний вчений, мислитель і сусп. діяч, перший президент Української академій наук (1918-1921). В. відомий як створювач нових напрямків у науці: геохімії, біогеохімії, радіології та біосферології. Ідеї В. відіграли величезну роль у формуванні сучасної парадигми природознавства і наукової картини світу. Заслугою В. є розробка засад цілісного вчення про біосферу як живу речовину, що організує земну оболонку, її еволюцію у ноосферу, в якій людський розум і розвиток наукової думки стануть вирішальною умовою прогресу людства. Вчення В. про взаємодію природи і суспільства сприяло формуванню сучасної екологічної свідомості. В. розвинув традицію російського космізму, що спиралася на ідею життєвої єдності людства і космосу. Основні твори: “Біосфера і ноосфера”, “Наукова думка як планетарне явище” тощо.

ВЕРСІЯ (лат. versio – видозміна, поворот) – одне з тлумачень якого-небудь факту, обставини.

Взаємодія – в філософії: категорія, яка означає процеси взаємного впливу різних суб’єктів один на одного, їхню взаємну обумовленість і, навіть, у певному сенсі перехід один в одного. В онтологічному смислі В. є атрибутом об’єктивної реальності і визначає існування і структурну організацію будь-якої системи, властивості яких завжди відбиваються у В. В. – фундаментальна засада і джерело руху тільки матеріальних утворень, їхньої зміни, розвитку. Духовні феномени знаходяться поза сферою В. і можуть бути зв’язані лише у свідомості суб’єкта; вони можуть знаходитися у взаємній зміні, проте ніяк не впливати один на одного у буквальному смислі слова.

Взаємодія соціальна (лат. social – суспільний) – центральне поняття деяких соціол. теорій, в основі якого лежить  уявлення про те, що соц. суб’єкт, індивід або суспільство завжди знаходяться у фізичному чи мисленому оточенні ін. соц. cуб’єктів і поводяться відповідно до цієї соц. ситуації.

Взаємозв’язок – категорія, що відображає взаємовідношення і взаємодію предметів і явищ у процесі руху і розвитку, виникнення і зникнення.

ВИЗНАЧЕННЯ (від лат. definitio – логічне визначення, дефініція) – прийом, що дозволяє відрізняти, відшукувати, будувати які-небудь об’єкти, формулювати значення нового або уточнювати значення існуючого у науці терміну. Чисельність видів В. обумовлена завданнями, логічною структурою В. тощо. В. підпорядковується певним правилам: правилу домірності того, що визначається, і того, що визначає, правилу заборони хибного кола тощо.

ВИННИЧЕНКО Володимир Кирилович (1880-1951) – один з найвидатніших укр. мислителів ХХ ст., держ. і політ. діяч, митець, публіцист, літератор, автор етико-філос. теорії конкордизму. Світоглядна позиція В. характеризується тенденцією до синтезу суперечливих підходів на грунті загальнолюдських цінностей. Його творчий доробок – це значною мірою  прагнення віднайти відповідь на питання щодо можливості запобігти домінуванню тварино-хижих виявів людської істоти над людяністю в ній. В. вважав, що людина через гріхопадіння порушила властиву їй від природи рівновагу й “погодження сил” та впала в дискордію чи розлад сил, що спричинило розвиток її агресивності. На думку В., і капіталізм, і держ. соціалізм є наслідком хворобливого ускладнення розвитку такої людини. Альтернатива такому перебігу історії – конкордизм, що як філос. підхід містить умову “усуспільнення” людиною самої себе: погодженість її із собою, ін. людьми та природою. Серед головних філос. творів – соц. утопічний роман “Сонячна машина”.

Випадкові протиріччя – ті протиріччя, без яких предмет (явище) може існувати без збитку для себе.

Випадковість – філос. категорія, яка відображає ті процеси дійсності, що виникають внаслідок дії несуттєвих, побічних або зовнішніх для даного процесу причин, а тому характеризуються необов’язковістю і невизначеністю, тобто можуть відбутися, а можуть і не відбутися, причому у різних випадкових формах.

ВІДКРИТІСТЬ СВІТУ – фундаментальна характеристика людини, її здатність внаслідок біологічної неспеціалізованості змінюватись, поставати незавершеною, відкритою різним вимірам культурно-істор. процесу та напрямам людської діяльності; відкритість також слід розуміти і в плані сенсу людського життя: поки людина жива і діє, сенс її життя постає невизначеним остаточно, бо вона може його суттєво трансформувати.

Відмінність – відношення, яке встановлюється у порівнянні, що засвідчує несхожість, неспівпадіння, неоднаковість, відмінність предметів (онтологічний аспект), понять і тверджень (логічний аспект). В. є атрибутивним моментом явищ, що виражають їхню специфічність, унікальність.

Відносна істина – неповне, обмежене знання про об’єкт, яке в процесі подальшого пізнання змінюється, уточнюється і поглиблюється.

Відображення – загальна властивість матерії, що полягає у відтворенні ознак, властивостей і відношень об’єкта, що відображається.

ВІДРОДЖЕННЯ – 1) у загальноприйнятому істор. значенні: епоха Ренесансу (XIV – поч. XVII ст.ст.) як перехідний період від Середньовіччя до Нового часу, протягом якого на основі звернення до спадщини античності у сфері культури європ. держав яскраво відбилось прагнення засобами мистецтва, філософії затвердити ідеали гуманізму, гармонійного розвитку особистості в її органічному зв’язку зі світобудовою; 2) у більш широкому розумінні: істор. поворот у розвитку суспільства, окремих його сфер і навіть структур, пов’язаний насамперед з ідейним піднесенням на основі звернення до позитивної спадщини минулого, особливо до культурних витоків і нац. традицій з метою забезпечення перспективи сусп. прогресу.

ВІДТВОРЕННЯ – доступна для спостереження розумова дія, що полягає у відновленні і реконструкції актуалізованого змісту в тій чи ін. знаковій формі.

Відчуження – у філос. смислі: відношення між суб’єктом та якою-небудь його функцією, що складаються внаслідок розриву їх первинної єдності, яка призводить до збідніння природи суб’єкта і зміни, викривлення, переродження природи відчуженої функції; а також процес розриву цієї єдності. Питання про витоки і сутність В., шляхи його зняття залишається актуальним і відкритим для теоретичного вирішення.

Відчуження соціальне (лат. social – суспільний) – відносини між соц. суб`єктом і будь-якою його соц. функцією, що складаються внаслідок розриву з початковою єдністю. Феномен  В.с.  може виникнути у відносинах  будь-якого соц. суб`єкта  з його  функціями (клас – боротьба; партія – влада тощо), але сучасну  соц.-політ. науку найбільше цікавлять такі явища, де суб`єктом  В.с. виступає людина, позбавлена частини своїх сутнісних властивостей, втрата яких веде до втрати її природи, знелюднення.

ВІДЧУТТЯ – відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів і явищ, які безпосередньо впливають на органи відчуття.

ВІЗУАЛЬНИЙ (лат. visualis – зоровий) – той, що належить до безпосереднього зорового сприйняття, вироблений неозброєним оком чи за допомогою оптичних приладів.

ВІКО Джамбаттиста (1668-1774) – видатний італ. мислитель, філософ Нового часу, найважливішим внеском якого в розвиток філософіі було осмислення історії як головного чинника людської діяльності. Основною одиницею історії В. вважав громадянський світ, утворений спільнотою однотипних народів. Він обстоював думку, за якою життєвий цикл кожного народу вичерпувався трьома основними епохами, які аналогічні періодам життя самої людини: дитинству, юності та зрілості. В. обґрунтовував, що своєрідність кожної з цих епох визначається особливостями міфологічного, релігійного та наукового рівня світогляду, мистецтва, мови, писемності того чи ін. народу. Головні твори: “Універсальне право”, “Основи нової науки про спільну природу націй”.

ВІЛЬНОДУМСТВО – стосовно релігії: течія сусп. думки, вихідним пунктом якої є визнання права розуму на критичний розгляд релігії та вільне дослідження оточуючого світу.

ВІНДЕЛЬБАНД Вільгельм (1848-1915) – нім. філософ, керманич баденської школи неокантіанства. Започаткований ним підхід дістав назву нормативізму чи телеологічного критицизму. Згідно з такою методологією предметом філософії постає не те, що є (тобто – той чи ін. вияв, вимір буття), а те, що має бути – належне, ідеали, цінності. У цьому сенсі В. визначив філософію як “критичну науку про загальнообов’язкові цінності”, а з її позицій тлумачив історію як низку циклів їх усвідомлення й втілення. Головні праці: “Про свободу волі”, “Філософія культури і трансцендентальний ідеалізм” тощо. 

Віра – форма і спосіб сприйняття соц. інформації, норм, цінностей та ідеалів сусп. життя, коли вони, не будучи власним практичним чи пізнавальним досвідом, приймаються як очевидні факти або характеристики об’єктивної дійсності.

ВІРТУАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ (лат. virtualis – можливий, потенційний) – у широкому значенні: уявний світ; у вузькому значенні: реальність, що створена засобами комп’ютерної техніки і відтворюється на екрані дисплею (монітора), напр., у мережі Інтернет.

ВІРТУАЛЬНИЙ (лат virtualis – сильний, здібний) –  можливий, такий, котрий може або повинен виявитися за певних умов.

Віталізм (лат. vita – життя) – 1) вчення, що виникло у стародавності і таке, що постійно модифікується, про якісну відмінність життя від неживої природи, про наявність особливих факторів і сил, від яких залежать властивості живих організмів; 2) течія в біології, що визнає наявність в організмі нематеріальної, непізнаної сили (“життєвої сили”, “душі” тощо), яка керує життєвими явищами і забезпечує його цілісність.

ВІТАЛЬНИЙ (лат. vitalis – життєвий) – такий, що безпосередньо торкається життєвих явищ.

вітгенштейн Людвіг (1889–1951) – австр. філософ, неопозитивіст. Вважав, що пізнання є відображенням фактів, які не залежать один від одного. В. доводив, що судження є “функціями істинності” одиничних висловлювань про факти, тобто такими, які можуть бути виведені з них логічним шляхом. Він обстоював думку, що логіці притаманний виключно тавтологічний характер і вона нічого не стверджує про дійсність, тому наука помилилася б, якби стала ураховувати логіку мови. Головні твори: “Логіко-філософський трактат”, “Філософські дослідження”.

ВІФЛЕЄМ (староєвр. Bethlehem), нині Вейт-Лахм ^_ місто в Палестині, поблизу Єрусалима, яке християнство проголосило в Євангеліях місцем народження Ісуса Христа. В. вважається священним місцем християн та іудеїв.

ВІЦЕ-ПРЕЗИДЕНТ (лат. vice – замість і praesidens – той, що сидить спереду)  – у ряді країн з президентською формою правління друга після президента як глави держави і глави виконавчої влади посадова особа.

ВІЧНІСТЬ – безкінечна тривалість часу існування чого-небудь; те, що наділене атрибутом В., – несотвориме й невинищуване, що існувало і буде існувати завжди. В релігії обґрунтовується В. Бога. В різноманітних філос. вченнях атрибутом В. наділені як деякі матеріальні, так і ідеальні першооснови світу: матерія, ідеї тощо.

Властивість – сторона предмета, яка обумовлює його відмінність або подібність з ін. речами.

Властивість соціальна – внутрішньо притаманна соц. явищу  чи процесу  характеристика, що розкриває  його сусп. природу та індивідуальну  специфіку. Завдяки своїм властивостям кожне соц. явище зберігає якісну і кількісну визначеність. Отже, наявність В.с. у явищах і предметах визначає реальну різноманітність соц. дійсності.

Внутрішні протиріччя – протиріччя, що виражають взаємовідношення між протилежними тенденціями всередині предмету або явища. Це протиріччя всередині однієї сутності.

ВНУТРІШНІЙ і ЗОВНІШНІЙ СВІТ – поняття, що фіксує відмінність між всім тим, що належить до душевного життя людини, і тим, що не належить до нього. Досліджуючи співвідношення цих категорій, В.П.Філатов вказує що зазначена відмінність пов’язана з більш фундаментальними відношеннями між матеріальним та ідеальним, суб’єктом і об’єктом, але не співпадає з ними, тому що має відношення до сфери індивідуальної свідомості.

вольтер, справжнє ім’я Франсуа Марі Аруе (1694–1778) – знаменитий франц. філософ і письменник епохи франц. Просвітництва. Вважав, що пізнання трансцендентного (напр., при вирішенні питання відносно безсмертя душі і свободи людської волі) неможливе, і особливо активно боровся з церквою через її догматизм. Всупереч позиції Руссо, В. особливо підкреслював цінність культури, зображував історію людства як історію боротьби людини за прогрес і освіту.

ВОЛЮНТАРИЗМ (лат. voluntas – воля) – напрямок у філософії, що проголошує першоосновою буття волю.

Воля – здатність до вибору мети діяльності і внутрішніх зусиль, необхідних для її здійснення.

Вплив – цілеспрямоване перенесення руху та інформації  від одного учасника впливу до ін., вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів, зокрема авторитету, права, насильства.

ВСЕЄДНІСТЬ – єдність Всесвіту, всього сущого, вищий онтологічний принцип організації буття, що означає взаємопроникнення і, разом з тим, взаємну розрізненість усіх речей і явищ світу.

Всезагальне – гранично широке загальне, характерне для усіх явищ дійсності.

Всезагальні закони – закони, що діють завжди і в усіх без винятку явищах і процесах світу – у природі, суспільстві та мисленні.

Всесвіт – навколишній світ, безмежний у часі і просторі, нескінченно різноманітний за тими формами, що їх набуває матерія в процесі свого розвитку.

Вульгаризація (лат. vulgaris – простий, звичайний) – спрощення поняття, що доходить до викривлення його смислу; опошлення.

Вульгарний матеріалізм (лат. vulgaris – простий) – філос. течія середини ХІХ ст., яка спрощує і вульгаризує основні принципи матеріалізму, зокрема, зводить свідомість до фізіологічних процесів, що відбуваються у головному мозку.