аббаньяно Нікола (1901–1977) – італ. філософ, представник екзистенціалізму. Обґрунтував оптимістичні прогнози людського існування, розглядаючи останні як “пошук сутності буття безпосередньо самою людиною”. Стверджував, що автентичний екзистенційний вибір є не інакше як спроба знайти у дійсному деяку єдність між минулим і майбутнім, яка б виключала неможливість наступного вибору. Основні твори: “Структура екзистенції”, “Позитивний екзистенціалізм” тощо.

АБЕЛЯР  (Abelard, Abailard) П’єр (1079-1142) – франц. реліг. філософ і поет. У дискусії про природу універсалій (загальних понять) з раціонально-містичних позицій розвинув вчення, що пізніше отримало назву концептуалізму. Основні твори: “Християнська теологія”, “Пізнай самого себе” тощо.

АБЕРАЦІЯ (лат. аberratio –  відхилення) – помилка, відхилення від істини.

АБОЛІЦІОНІЗМ (лат. abolition – знищення, скасування) – 1) у широкому значенні: загальний рух за скасування якого-небудь закону; 2) рух за скасування рабства негрів у США наприк. XVII – середині ХІХ ст.

АБСЕНТЕЇЗМ (лат. аbsentia – відсутність) – байдуже ставлення людей до здійснення своїх політ. прав, ухиляння від здійснення громадянських обов’язків, насамперед від участі у виборах.

АБСОЛЮТ (лат. аbsolutus – довершений, необмежений) – вічна, незмінна, нескінченна духовна першооснова світу; основна характеристика Бога в середньов. його осмисленні, яка передбачає доведення позитивних якостей Бога до гранично можливого стану повноти та досконалості.

АБСОЛЮТИЗМ (лат. absolutus – необмежений, довершений) – абсолютна самодержавна влада монарха, деспотична форма держ. правління, що ґрунтується на сваволі правителя і за якої досягається надзвичайний ступінь централізації держ. влади.

абсолютна ідея (лат. absolutus – необмежений, довершений) – основоположне поняття гегелівської філософії, що виражає безумовну повноту всього сущого і водночас є саме цим єдино істинним сущим. Будучи і субстанцією, і об’єктом рівночасно, А.і. здійснює себе в процесі власного іманентного розвитку. Саморозкриття її змісту відбувається у вигляді низки ступенів поступового руху від абстрактно-всезагального до конкретного.

Абсолютна істина (лат. absolutus – необмежений, довершений) – таке знання, яке повністю вичерпує предмет і не може бути заперечене за подальшого розвитку пізнання.

АБСОЛЮТНИЙ (лат. absolutus – необмежений, довершений) – безумовний, необмежений, безвідносний, найвищий.

АБСТРАГУВАННЯ (лат. аbstractio – відвертання) – уявне відвернення від властивостей предметів та відношень з метою виділення їхніх суттєвих ознак.

Абстрактна можливість (лат. abstractio – відвертання) – можливість, що, в принципі, існує, але на даному етапі не має умов для перетворення на дійсність.

Абстрактне мислення (лат. abstractio – відвертання) – цілеспрямоване, опосередковане та узагальнене відображення в людському мисленні предметів матеріального світу, їх суттєвих сторін, зв’язків і відношень; утворення абстрактних понять і оперування ними.

АБСТРАКТНЕ ПРАВО – термін філос.-правової теорії, введений Гегелем для позначення сукупності основоположних принципів правосвідомості і правотворчості, що передують і визначають формування, функціонування й змістові аспекти позитивного права. Є початковою формою буття права, яка базується на принципі: ”Будь особистістю і поважай інших як особистостей”. Як виявлення свободи людини, А.п. втілюється у праві власності, договірних відносинах, а також при подоланні неправових законодавчих норм тощо.

АБСТРАКТНИЙ (лат. аbstractio – віддалення) – такий, що ґрунтується на абстракції, далекий від реальної дійсності.

АБСТРАКЦІОНІЗМ (лат. аbstractio – відвертання) – формалістичний напрямок  живопису, скульптури і графіки ХХ ст.;  абстракціоністи відмовляються  від зображення реальних предметів і явищ, їхні твори являють собою  сполучення геометричних форм, колірних плям і ліній.

АБСТРАКЦІЯ (лат. аbstractio – віддалення) – одна з головних операцій мислення, яка полягає в тому, що суб'єкт, вирізняючи певні ознаки досліджуваного об'єкта, відвертається від ін. Результатом такої форми пізнання є побудова абстрактного поняття у вигляді теоретичного узагальнення певної інформації шляхом уявного відкидання частини властивостей, зв’язків об’єкта пізнання й виокремлення його найсуттєвіших рис, відношень, сторін.

АБСУРД (лат. absurdus – безглуздий, немилозвучний) – 1) нісенітниця, безглуздість; 2) у філос. міркуваннях А. Камю: ситуація людського існування, зумовлена впевненістю людини, що ”Бог помер”, що не існує абсолютної системи визначення добра і зла, а тому всі вчинки людини стають відносними і втрачають будь-який сенс.

АВГУСТИН Блаженний (лат. Augustinus Sanctus) Аврелій (354-430) – христ. реліг. філософ і церковний діяч, яскравий представник патристики. Визнаний святим катол. церквою. А. належить онтологічне обґрунтування буття Божого, що випливає з ідеї існування найдосконалішої істоти не тільки у людській свідомості, але й у дійсності. За А., світобудова – це процес безупинного божественного творіння. Місія, сенс життя кожної людини – у пізнанні істини (яка міститься в її богоданій душі) шляхом повсякденної духовної праці над собою, яка й приводить її до Бога. Основні твори: “Про Град Божій”, “Сповідь”.

авенаріус Ріхард (1843–1896) – швейцарський філософ, родоначальник емпіріокритицизму. Вважав, що у досліді знімається протилежність матерії і духу, висунув теорію, згідно з якою “без суб’єкта немає об’єкта” (без свідомості немає матерії). Основні твори: “Філософія як пізнання світу у відповідності з принципом найменшої енергії”, “Критика чистого досвіду”.

аверроес (Ібн Рушд, Абу-аль-Валід Мухаммед ібн-Ахмед) (1126–1198) – провідний араб. філософ на Заході; прагнув пов’язати вчення Аристотеля з ісламською теологією: існує тільки один активний розум – божественний розум, який актуалізує потенціальний інтелект. А. також належить вчення про вічність створеного світу і вчення про подвійність істини, яке поставило під загрозу поняття Бога, оскільки з’явилась можливість вирішення питання на користь пантеїзму. Найважливіші твори: “Коментарі до категорій Аристотеля”, “Про гармонію релігії та філософії” тощо.

АВЕРРОЇЗМ (від лат. транскрипції імені араб. вченого Ібн Рушда – Аверроеса) – філос.-теологічний напрямок у середньов. західно-європ. філософії, який обґрунтовує ідею одвічності й нествореності світу, причинної зумовленості всього сущого. Бога А. трактував як першопричину і першорушія світобудови, проте заперечував основоположний догмат христ. церкви про індивідуальне безсмертя душі. А. розглядав душу як “форму” тіла, зв’язуючи її функціонально з чуттєвим пізнанням. Розмежування А. “раціональної” релігії (доступної для освічених) та образно-алегоричної (доступної для всіх) склало основу вчення про двоїсту істину.

авіценна (Ібн Сіна, Абу Алі Хусейн ібн-Абдаллах) (980–1037) – араб. лікар і філософ перського походження. Здійснював спроби поєднати філософію Аристотеля з неоплатонізмом. Головні твори: “Настанови й зауваги”, “Поділ теоретичних (intellectual) наук” тощо.

АВРЕЛІЙ (лат. Aurelius) Марк (121-180), римський імператор, філософ-стоік. Розвиток всесвіту пов’язував зі здійсненням природного (божественного) промислу, а людське щастя вбачав у досягненні злагоди з життям природи. Головна праця: “До самого себе” (у рос. перекладі “Наодинці з собою”).

АВТЕНТИЧНЕ ТЛУМАЧЕННЯ ЗАКОНУ – тлумачення, яке дається органом держ. влади, що видав відповідний акт.

АВТЕНТИЧНИЙ (грец. authentikos – справжній) – справжній; такий, що відповідає дійсному; такий, що виходить з першоджерела.

АВТОРИТАРИЗМ (франц. autoritarisme – влада, вплив) – антидемокр. система влади, заснована на особистій диктатурі (воєнно-поліцейські та фашистські режими, “казармений комунізм”).

АВТОРИТАРНИЙ (франц. аutoritaire – владний) – 1) заснований на беззаперечному підкоренні владі, диктаторський; 2) той, хто прагне затвердити свою владу, авторитет силою.

АВТОРИТАРНІСТЬ (лат. auсtoritas – влада, вплив) – соц.-психол. характеристика стилю керівництва (лідерства). Виявляється в зосередженні в руках однієї людини всієї повноти влади, усуненні ін. людей від рішення найважливіших питань спільної діяльності, придушенні їхньої ініціативи, а також впливі на них переважно примусовими заходами.

АВТОРИТЕТ (лат. auсtoritas – влада, вплив) – 1) одна з форм влади, яка полягає у визнанні за ким-небудь права приймати рішення; 2) форма дисципліни, спосіб регулювання і спрямування діяльності людей за допомогою впливу, який здійснюють на їх переконання і поведінку окремі особи, групи осіб, організації.

АГНОСТИЦИЗМ (грец. agnostos – недоступний для пізнання) – філос. вчення, яке заперечує можливість пізнання суті речей та закономірностей розвитку дійсності.

АГОН  (грец. agon – змагання)  – соц. форма мирного змагання, найбільш поширена у Стародавній Греції.

АДАТ (араб. adat – звичай) – традиційне мусульманське право, неписаний закон, на відміну від офіційного права – шаріату. А. вважається доповненням до нього.

АДДИТИВНІСТЬ (лат. additivus – додатковий) – властивість об’єкта, відповідно до якої величина всього об’єкта дорівнює сумі величин його частин при будь-якому роздрібненні, розчленуванні.

АДЕПТ (лат. adeptus – такий, що досяг)  – ревний прибічник якогось вчення або ідеї.

АДЛЕР Альфред (1870-1937) – австр. лікар і психолог, що творчо переосмислив фрейдівську наукову спадщину і створив власну концепцію “індивідуальної психології”. В якості головної рушійної сили розвитку психіки людини А. обґрунтував устрімлення до подолання відчуття своєї недостатності, недосконалості. Це устрімлення А. вважав стимулом творчої активності людини. Завдання “індивідуальної психології” А. бачив у визначені та відповідній корекції “життєвої лінії”, несвідомого “проекту”, “плану”, котрі, на його думку, формуються ще в ранньому дитинстві та створюють стрижень життєвої поведінки особистості, що фундаментально впливає на всю наступну її діяльність, манеру долати життєві труднощі. Погляди А. знайшли відлуння у деяких представників неофрейдизму, що обстоювали важливість впливу соц. чинників щодо формування людської психіки, а також на “екзистенційний психоаналіз” Ж.-П.Сартра. Головні твори: “Людинознавство”, “Сенс життя”.

адорно Теодор (1903–1969) – нім. філософ, соціолог, музикознавець, композитор. А. - один із найвидатніших представників Франкфуртської школи, зробив вагомий внесок в естетику модернізму. Розробляв теорію негативної діалектики. А. не задовольняло позитивне гегелівське заперечення, оскільки він розглядав його як санкцію для існуючого порядку речей. Останній, за А., виявляється “таким, що недостатньо заперечується”. Суттєву частину творчості А. складає філос. критика культури техногенної цивілізації. Основні праці: “Негативна діалектика”, “Естетична теорія” тощо.

айєр Алфред (1910–1989) – англ. філософ-неопозитивіст і логік. Питання філософії науки А. зводив до логічного аналізу мови науки з перекладом відповідних понять у логічно ясну і зрозумілу термінологію. Основні твори: “Основи емпіричного знання”, “Проблема знання” тощо.

АКАУЗАЛЬНИЙ (лат. а – частка заперечення; від сausa – причина) – непідвладний логіці лінійних причинних залежностей.

АКОМОДАЦІЯ (лат. accomodatio) – пристосування різних частин організму до зовнішніх умов.

АКОСТА Урієль (прибл. 1585-1640) – нідерландський філософ-раціоналіст. У творі “Приклад людського життя” А. обґрунтував ідею закону природи, притаманного людині від народження. Закон цей, за думкою А., поєднує людей взаємним коханням та слугує підґрунтям щодо розрізнення добра та зла. Наукова спадщина А. мала чималий влив на становлення свідомості Б.Спінози.

Аксіологія (грец. аxios – цінний і logos – вчення) –  1) узагальнені уявлення про блага, об'єкти, що є значимими для людини, є предметом її бажання, прагнення, інтересу; 2) філос. вчення про цінності.

АКСІОМА (грец. аxioma – прийняття положення) – вихідне положення, яке не потребує доказу, оскільки є абсолютно очевидним і складає основу доказу ін. положень.

АКСІОМАТИЧНИЙ МЕТОД – спосіб побудови наукової теорії, що передбачає відбір певних її положень в якості вихідних, з яких суто логічним шляхом доказів виводяться всі ін.

АКСІОМИ ПРАВА – фундаментальні принципи людського співіснування і, одночасно, настанови правосвідомості, що роблять право можливим. За І.Ільїним, такими є: закон духовної гідності, закон автономії і закон взаємного визнання.

АКТИВНІСТЬ – загальна характеристика живих істот, їхня власна динаміка як джерело перетворення або підтримки ними життєво значимих зв'язків з навколишнім світом.

АКТИВНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ – здатність людини здійснювати суспільно значущі перетворення у світі на основі освоєння багатств матеріальної і духовної культури, що виявляється у творчості, вольових актах, спілкуванні.

АКТУАЛІЗАЦІЯ (лат. actualis – фактично існуючий, сучасний, теперішній) – дія, що полягає у видобуванні засвоєного матеріалу з довгострокової чи короткочасної пам'яті з метою наступного використання його під час пізнання, пригадування, спогаду, безпосереднього відтворення.

АКТУАЛЬНІСТЬ (лат. actualis – фактично існуючий, сучасний, теперішній) – термін, що означає важливість, значущість чого-небудь для теперішнього моменту, його відповідність злобі дня, сучасності.

Акультурація (англ. acculturetion – освіта, розвиток) – процес сприйняття одним народом тих чи ін. форм культури ін. народу, що відбувається внаслідок спілкування цих народів (здебільшого при домінуванні культури народу, в культурному відношенні більш високорозвиненого).

АЛГОРИТМ (за лат. формою імені математика аль-Хорезмі Аlgorithmi) –система послідовних операцій, точне виконання яких дозволяє вирішувати завдання певного класу.

альберт великий (прибл. 1193–1280) – нім. філософ і теолог що мав надзвичайно широкі знання. А.В. став відомим завдяки критичному стилю мислення, але не створив своєї власної системи. А.В. перший видатний христ. аристотелік середньовіччя; сприяючи розвитку науки, різко відмежував її від теології. Він вважав методом наукового дослідження спостереження через проникнення у живе ціле буття; космос розумів як наповнену силами сукупність форм і розвивав вчення про реальну цілісність. А.В. доводив, що не можна протиставляти душу і тіло, що мораль виникає не із розуму, а має основу у совісті. Основні праці: “Коментарі до повчань Пітера Ломбарта”, “Коментарі до Псевдо-Діонісія”, “Про єдність інтелекту”.

АЛЬТЕРНАТИВА (франц. alternative – один з двох) – необхідність вибору однієї з двох або декількох можливостей, які взаємно виключають одна одну; 2) будь-яка з можливостей, які виключають одна одну.

Альтернативи діалектики – протилежні діалектиці концепції розвитку, методи пізнання, способи духовного освоєння світу, тобто протилежні діалектиці світоглядні та методологічні настанови (напр. синергетика, метафізика, негативна діалектика, неотомістська аналітика).

АЛЬТРУЇЗМ (франц. altruisme від лат. alter – інший) – моральний принцип, який спонукає людину до придушення власного егоїзму, безкорисного служіння “ближньому”, готовності пожертвувати своїми інтересами на користь інтересів ін. Термін введений франц. філософом О. Контом як протилежність поняттю егоїзм.

АЛЬТЮССЕР Луи П’єр (1918-1990 ) – франц. філософ структуралістського спрямування. А. гуманізував марксистську теорію. А. применшував роль епістемології, а також тлумачив “філософію практики” як “практику філософії”. Головні праці: “Елементи автократії”, “З галузі філософії”.

АМБІВАЛЕНТНИЙ (лат. аmbі – з обох боків і valentіa – сила) – подвійний; такий, що характеризується одночасним проявом протилежних якостей.

Аморалізм (грец. а – запереч. частка і лат. мoralis – моральний) – моральний принцип, який обґрунтовує нігілістичне ставлення до сусп., і насамперед до загальнолюдських, норм моралі і проголошує аморальність законним способом поведінки особистості.

АМОРФНІСТЬ (грец. amorphous – безформний) – безформність, розпливчастість.

анаксагор (прибл. 500–428 до н.е.) із Клазомен – давньогрец. філософ, математик і астроном. Світогляд А. сформувався під впливом мілетської школи та онтології Парменіда. Багатоманітність тіл у природі зводив до різних незмінних, нескінченно малих чуттєво несприйманих елементів дійсного світу (що з часом були визначені як гомеомерії), які спочатку були у безпорядку змішані й утворили хаос. Світовий “розум” – найтонша і найлегша речовина – приводить їх в дію та впорядковує; він містить в собі повне космічне знання. За А., жодна річ не виникає, а також не зникає, а утворюється з поєднання вже існуючих речей. Пізнаним може бути, вважав А., тільки різне і суперечливе.

АНАКСИМАНДР (прибл. 610-540 до н.е.) з Мілету – давньогрец. філософ, учень Фалеса. Згідно космологічної теорії А. першоосновою всього сущого є “нескінчене всеохопне” (апейрон), яке розглядалося ним як означення, атрибут.

За А., космогенез має три стадії: 1) виокремлення світового зародка з “нескінченного всеохопного”; 2) поділ зародка та поляризація внаслідок цього протилежностей: вологе холодне ядро і гаряча вогненна кора; 3) взаємодія та боротьба цих початків буття, наслідком чого є упорядкування Космосу. А. створив першу геометричну модель Всесвіту. А. обстоював небожественний характер природної еволюції. Головна праця – “Про природу”. 

АНАЛІЗ (грец. analysis – розкладання, розчленування) – метод наукового дослідження, що полягає в уявному або фактичному розкладанні цілого на складові частини. А. є частиною всіх актів практичної та пізнавальної взаємодії організму з середовищем.

АНАЛОГІЯ (грец. analogos – відповідний, узгоджений) – подібність між об'єктами в деякому відношенні. Міркування щодо А. у пізнанні слугує основою для висування здогадів, гіпотез. Використання принципу А. нерідко призводило до наукових відкриттів.

АНДРОГІНІЗМ (грец. аndrogynos – двостатевий) – поняття, яке в філософії статі визначає глибинну екзистенційну гармонію чоловічого та жіночого початків. Термін А. був застосований ще Платоном для означення стану цілісності людини, що дорівнює її до богів. Таке розуміння А. стає архетиповим в європ. культурі. Пізніше М.Бердяєв визначив А. як духовно-творче єднання чоловічого та жіночого початків життя.

АНІЗОТРОПІЯ (грец. anisos – нерівний і tropos – властивість) – неоднаковість фізичних властивостей тіла за різними напрямками усередині цього тіла.

АНОМАЛІЯ (грец. anomalia  – букв.: нерівність) – 1) неправильність; відхилення від загального правила, закону; 2) чудність; 3) в астрономії: кут між радіусом-вектором небесного тіла та віссю його орбіти.

Аномія (франц. anomie – відсутність закону, орієнтації; грец. а – заперечна частина і nomos – закон) – морально-психол. стан індивідуальної та сусп. свідомості, що характеризується розпадом системи цінностей, обумовленим кризою суспільства, протиріччям між проголошеними цінностями (багатство, влада) і неможливістю їхньої реалізації. Теорію А. увів Еміль Дюркгейм. А. найбільш притаманна перехідному стану у розвитку суспільства, коли застаріла система норм і цінностей вже не має належного регулятивного впливу на поведінку людей, а нова нормативно-ціннісна система ще не склалася. А. виявляється у відчуженні людини від суспільства, апатії, розчаруванні й злочинності.

АНСЕЛЬМ (Anselm) Кентерберійський (1033-1109), англ. реліг. філософ італійського походження, представник ранньої схоластики августинського напрямку. А. розвинув т.зв. онтологічний доказ буття Бога, виводячи його з самого поняття Бога. А. вбачав у вірі умову раціонального знання, керуючись правилом: “вірую, щоб розуміти”. Основні твори: “Чому Бог став людиною”, “Книга роздумів і молитвословій” тощо.

АНТАГОНІЗМ (грец. antagonismа – спір, боротьба) – 1) непримиренні суперечності між двома протилежностями; 2) одна з форм соц. суперечностей, що характеризується непримиренною ворожнечею протилежних сусп. сил, класів; боротьба, що неминуче призводить до найрадикальнішого способу розв'язання суперечності.

Антагоністичні протиріччя (грец. antagonisma – боротьба, суперечка) – протиріччя між суб’єктами, корінні властивості (інтереси) яких не співпадають, діаметрально протилежні.

Антиномія (грец. anti – проти і nomos – закон; грец. antinomia – протиріччя в законі) – протиріччя між двома твердженнями, кожне з яких однаковою мірою логічно доводиться у даній системі.

АНТИПОДИ СОЦІАЛЬНІ (грец. anti  – проти і podos – нога) – люди різного соц. статусу, з протилежними поглядами, інтересами і цілями.

антисфен (прибл. 444–368 до н.е.) – давньогрец. філософ, засновник філос. школи кініків. А. вимагав відмовитися від задоволення надмірних потреб, виховання сильного характеру, проповідував повернення людини до простоти природного стану. Він доводив, що найбільшою насолодою є праця, а метою життя – добропорядність. Заперечуючи традиційні релігію і державу, вважав  мудреців не громадянами якоїсь певної держави, а громадянами усього світу.

АНТИТЕЗА  (грец. antithesis – протилежне) – навмисне протиставлення протилежних ідей, образів, понять.

АНТИТЕЗИС (грец. antithesis – протилежне) – 1) положення, судження, що протиставляється тезису; 2) у філософії Гегеля: другий з трьох ступенів діалектичної тріади (тезис, антитезис, синтез).

АНТИУТОПІЯ (грец. anti  – проти і u – ні та topos – місце; utopos – букв.: місце, якого немає; за ін. версією: eutopos – благословенна країна) – сучасний напрямок сусп. думки, який ставить під сумнів можливість досягнення соц. ідеалів і виходить з переконання у катастрофічності здійснення спроб втілення цих ідеалів у життя. Носії ідеї А. (найвідомішими з них вважаються А.Бьорджес, У.Голдинг, Є.Замятин, Дж.Оруелл, О.Г.Гакслі) піддали гострій критиці різні форми тоталітаризму, технократичну парадигму техногенної цивілізації взагалі, соц. експерименти над дійсністю і людською природою.

АНТИЧНІСТЬ (лат. antiquus – стародавній) – 1) у широкому значенні: стародавній світ; 2) у вузькому значенні: культура Стародавньої Греції і Риму. Культурна парадигма А. вважається фундаментом сучасної європ. цивілізації.

АНТОЛОГІЯ (греч. anthologia – букет квітів) – збірник вибраних (літературних, філос., музичних) здобутків різних авторів.

АНТРОПОГЕНЕЗ (грец. anthropos – людина і genesis – походження, виникнення) – процес виникнення і розвитку людини як сусп. істоти.

АНТРОПОДІЦЕЯ (грец. anthropos – людина і dike – справедливість) –  виправдання і звеличення людини засобами філософії, мистецтва та науки.

Антропологізм (грец. anthropos – людина і logos – вчення, слово) – філос. концепція, представники якої вбачають у понятті “людина” основну світоглядну категорію і стверджують, що тільки виходячи з неї можна опрацювати систему уявлень про природу, суспільство і мислення.

АНТРОПОЛОГІЯ ФІЛОСОФСЬКА (грец. anthropos – людина і logos – вчення) – філос. вчення про природу і сутність людини. Її центральна проблема – дати відповідь на те, що являє собою людина. Термін А.ф. увів І.Кант, означивши ним розділ філософії, предметом якого є проблема автономності людини. Розгорнуте теоретичне обґрунтування А.ф. отримує з кінця ХІХ ст. Її головне завдання – розробка ідеї людини на основі синтезу знань, що накопичені у різних науках про неї.

АНТРОПОМОРФІЗМ (грец. anthropos – людина і morphe – форма) – наділення предметів і явищ природи, а також вигаданих міфічних істот (богів, духів) людською зовнішністю.

АНТРОПОСОФІЯ (грец. anthropos – людина і sophia – мудрість) – антропологічно зорієнтована духовна наука, що містить елементи філос., реліг.-містичного вчення, езотеричного знання (як різновиду теософії) про людину.  Засновником А. вважається нім. мислитель Рудольф Штейнер (1861-1925), який був найближчим послідовником Олени Блавацької.

Антропосоціогенез – тривалий істор. процес виникнення соц. форми руху матерії, становлення і формування людини і суспільства.

Антропосфера (грец. anthropos – людина і sphaira – куля) – люди, людство, провідна підсистема соціосфери.

Антропоцентризм (грец. anthropos – людина і лат. centrum – центр) – філос. принцип, згідно з яким людина є центром Всесвіту і кінцевою метою світобудови. А. є одним з найпослідовніших виразів телеології.

апейрон (грец. apeiron – нескінченне, безмежне) – термін давньогрец. філософії, що означав властивості першоелементів Всесвіту; у Платона і піфагорійців – синонім матерії.

апель Карл-Отто (народ. 1922) – нім. філософ, один із основоположників сучасної версії філософії постмодерну – парадигми комунікативної філософії. За визначенням А., “філософія сьогодні стикається з проблемою мови як основоположною проблематикою наукового утворення понять і теорій і своїх власних висловлювань, а це значить – осмисленого і інтерсуб’єктивно значущого вираження пізнання взагалі”. А. аналізує роль мови не тільки в герменевтичних процедурах “понятійного мислення, предметного пізнання і осмисленої дії”, які протікають у межах суб’єкт-об’єктного відношення, але й, передусім, в контексті суб’єкт-суб’єктного відношення. Головні праці: “Трансформація філософії”, “Дискурс і відповідальність: Проблема переходу до постконвенційної моралі” тощо.

АПЕРЦЕПЦІЯ (лат. ad – до чого,  perceptio – сприйняття) – залежність сприйняття від попереднього досвіду, загального змісту психол. діяльності людини та її індивідуальних здібностей. Термін А. запропонований нім. філософом Г.Лейбніцем, який трактував її як чітке (свідоме) сприйняття душею певного змісту.

АПОГЕЙ (греч. apogeios – віддалений від Землі) – вищий ступінь розвитку чого-небудь, вершина, розквіт.

АПОДИКТИЧНИЙ (грец. apodeiktikos) – достовірний, доведений з логічною неспростовністю.

АПОЛОГЕТ (грец. apologёtikos – захисний) – особа, що є захисником, послідовником будь-якого вчення і схильна до некритичного його сприйняття.

АПОЛОГІЯ (грец. apologia) – виправдання, захист будь-кого або чого-небудь, часто упереджений.

АПОЛОНІВСЬКИЙ ПОЧАТОК – прагнення до гармонійних відносин з Космосом, світле, раціональне начало; поняття А.п. введене Ф.Ніцше для характеристики початку буття, уособлення якого він бачив в образі Аполлона (бога-улаштовувача цивілізованого життя).

АПОРІЯ (грец. aporia – безвихідь) – 1) в ант. філософії: логічне ускладнення проблем, невирішеність яких обумовлена суперечністю, що неявно міститься в них; 2) суперечність в міркуванні, що здається непереборною.

АПОСТЕРІОРНИЙ (від. лат. a posteriori – з наступного) – поняття філософії І.Канта, що означає набуття достовірного знання досвідним шляхом, на основі даних досвіду (протилежне поняттю апріорності).

АПРІОРНИЙ (лат. apriori – з попереднього) – поняття філософії І.Канта для позначення знання, існуючого незалежно від досвіду, який йому передує (поняття, протилежне категорії апостеріорний).

АПРОБАЦІЯ (лат. approbatio – схвалення) – схвалення, затвердження чого-небудь, засноване на іспиті, перевірці.

АРГУМЕНТ (лат. argumentum) – логічний доказ, думка, який-небудь факт, що слугують підставою доказу чого-небудь.

АРИСТОКРАТІЯ (грец. aristocratia, букв. влада найкращих) – 1) найбільш привілейований стан або найвища родова знать у рабовласницькому і феодальному суспільствах; 2) форма держ. правління, коли влада належить представникам родової знаті, привілейованій знатній меншості.

арИстотель (384–322 до н.е.) – найвидатніший давньогрец. філософ, учень Платона, вихователь Олександра Македонського, що створив перипатетичну школу – Ліцей. А. розробив систему формальної логіки, філос. апарат і стиль наукового мислення, які сприйняті переважно наступною філос. культурою західноєвроп. цивілізації; створив оригінальне вчення про основні принципи буття: про можливість та здійснення, форму та матерію, діючу причину та мету. Першодвигуном світобудови А. вважав одвічний і нерухомий “розум” (нус), а внутрішніми спонукальними силами речей – ідеї (форми, ейдоси). В етиці обґрунтовував значення розумової поведінки людини як істоти суспільної. Серед творів: “Фізика”, “Про душу” та ін.

арИстИп (прибл. 435 – прибл. 355 до н.е.) – давньогрец. філософ, засновник кіренської, або гедонічної, школи. Вчив, що пізнання базується на одних лише сприйняттях, причини яких, однак, пізнати неможливо. А. вважав сприйняття ін. людей недоступним щодо суб’єкта пізнання, він міг тільки користуватися їх висловами. За А., мудрець насолоджується задоволеннями, не піддаючись тому, щоб вони заволоділи ним. Він доводив, що не варто ремствувати на минуле чи боятися майбутнього: в мисленні, як і в діях, значення слід надавати лише теперішньому; тільки ним ми можемо вільно розпоряджатися.

арон Раймон (1905–1983) – франц. філософ, соціолог і публіцист, один із родоначальників теорії “індустріального суспільства”. У своїх працях звертався до порівняльно-істор. аналізу з використанням концепції “соц. індустріалізації” або “технологічного детермінізму”, що переросла в теорію “індустріального суспільства”.

АРХЕ (грец. arche – початок; походження) – у давньогрец. філософії: універсальний початок усього сущого.

архетип (грец. arche – початок і typos – образ) – 1) у пізньоантичній філософії: прообраз, ідея; 2) в “аналітичній психології” К.Г.Юнга: природжені псих. структури, образи, мотиви, що складають зміст т.зв. колективного несвідомого і лежать в основі загальнолюдської символіки міфів, казок, фантазій; 3) найдавніший, невідомий текст, від якого беруть початок ін. письмові тексти; 4) початкова мовна форма, що фактично засвідчена або може бути реконструйована для її подальших продовжень.

АСИМІЛЯЦІЯ (лат. assimilatio – подібність, схожість, уподібнення, злиття, зіставлення) – 1) засіб досягнення етнічної однорідності; 2) злиття одного народу (або чистини його) з ін. шляхом засвоєння його мови, звичаїв і втрати своєї мови, культури і нац. самосвідомості. Розрізняють природну  і насильницьку А.; 3) поступове злиття групи, що є представником культурної меншості, з носіями домінуючої культури.

Аскетизм (грец. askeo – виконувати вправи; грец. asketes – навчений, борець) – моральний принцип, який вказує людям на необхідність самообмеження, відмову від мирських благ і насолод, придушення чуттєвих прагнень заради досягнення яких-небудь соц. цілей або морального самозбереження.

АСМУС Валентин Фердинандович (1894-1975) – видатний укр. та рос. філософ. Вищу філос. освіту здобув в Київському ун-ті, з 1940 р. – доктор філос. наук. А. першим з радянських філософів був обраний дійсним членом Міжнар. ін.-ту філософії у Парижі. В центрі наукових досліджень А. проблеми історії філософії, логіки та естетики. Головні праці А. присвячені аналізу кантівської філос. спадщини (напр. “Діалектика Канта”, “Філософія Іммануїла Канта”), а також творчості Платона, Декарта тощо.

АСОЦІАЛЬНИЙ (лат. a – запереч. частка і socialis – суспільний) – пов’язаний з порушенням сусп. норм.

АТАРАКСІЯ (грец. ataraxia – спокій) – у давньогрец. філософії: незворушність, безпристрасність, душевний стан, до якого повинен спрямовувати своє самовдосконалення прихильник мудрості (за вченням стоїків).

АтомізаціАя соціальна – (грец. аtomos – нероздільний; лат. socialis – суспільний) – 1) процес взаємного відособлення, відчуження людей, що виникає внаслідок розпаду безпосередньо особистісних зв`язків між ними і характеризується появою натомість зв`язків опосередкованих, безособових, що набувають форми  “речі”  (грошей, товару, інформації). А.с. становить соц. зміст переходу від т.зв. сучасного цивілізованого суспільства з товарно-грошовими відносинами до суспільства постіндустріального, інформаційного.

Атомізм – вчення давньогрец. філософії про атомарну природу всього сущого. Основоположником науково оформленого А. визнаний Демокрит, який вважав, що матерія складається з найдрібніших часток – атомів.

Атрибут (лат. attributum – дане, приписане) – 1) невід’ємна властивість субстанції; 2) необхідна, суттєва, невід’ємна властивість предмета або явища, без якої вони не мають своєї визначеності і не можуть ані існувати, ані мислитися.