САКРАЛІЗАЦІЯ (лат. sacer – священний) – надання матеріальним предметам, істотам, діям, нормам поведінки тощо магічних властивостей, святості; уведення соц. відносин та ін-тів до сфери реліг. санкціонування.

САКРАЛЬНЕ (святе, священне) – найважливіша світоглядна категорія, що виділяє область буття і сущого, яка сприймається свідомістю як принципово відмінна від повсякденної реальності і винятково цінна.

САКРАЛЬНИЙ – священний, той, що стосується реліг. культу й ритуалу.

САКРАМЕНТАЛЬНИЙ  (лат. sacramentalis) – 1) той, що має ореол святості, традиційний; 2) той, що належить до реліг. культу.

САМАРІН Юрій Федорович (1819 – 1876) – рос. філософ, історик, сусп. діяч. С. прагнув синтезувати філософію Гегеля з вченням православної церкви. Він вважав, що зовнішній світ у його сутності не може бути пізнаним, тим більше не може бути пізнаним божество, але у глибинних тайниках особистого життя кожна людина чує голос цього божества і відчуває його безпосередній вплив. Буття Бога, за С., – незаперечний факт внутрішнього життя. На його погляд, людина не має безумовного знання, але знання про безумовне у неї є: “Істина повна і вища дається не одній здатності логічного умовиводу, але розуму, почуттю і волі разом, тобто і духу у його живій цілісності”.

САМООРГАНІЗАЦІЯ – один з проявів  спонтанних процесів у суспільстві, колективах, групах: самоздійснювані процеси соц. регулювання. С. виникає як результат, “рівнодіючих” цілеспрямованих  дій у рамках  більш широких соц. систем і процесів. Виступаючи фактором посилення цілеспрямованого керуючого впливу, С. відіграє конструктивну роль. Деструктивним чинником С. стає у разі виникнення небезпеки переважання  другорядних потреб над стратегічними потребами суспільства, індивідуальних, групових, відомчих  інтересів над сусп.

САМООЦІНКА – 1) один з проявів моральної самосвідомості і совісті особистості, яка полягає у моральній оцінці своїх власних вчинків, моральних якостей, переконань, мотивів; 2) оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед ін. людей.

САМОРУХ – іманентний, внутрішньо необхідний, самопричинний рух матерії, що здійснюється внаслідок властивих їй протиріч.

САМОСВІДОМІСТЬ – 1) виокремлення людиною себе з навколишнього світу, усвідомлення себе як особистості, своєї здатності приймати  самостійні рішення і вступати на цій основі у взаємини з людьми і природою, нести  відповідальність за прийняті рішення та дії; 2) свідома оцінка людиною свого знання, морального обличчя та інтересів, ідеалів та мотивів поведінки, цілісна оцінка самого себе як істоти, яка відчуває і мислить.

САНКЦІЯ (лат. sanctio – найсуворіша постанова) – 1) вид заохочень або покарань, за допомогою яких підкріплюються соц. припустимі форми поведінки; 2) утвердження, дозвіл вищої інстанції на щось або примусовий захід, застосовуваний до порушників вимог певної юрид. норми.   

САНТАЯНА Джордж (1863 – 1952) – амер. філософ-письменник, що створив вчення про “царство буття”, у центр якого помістив концепцію “ідеальних сутностей”. Він вважав, що “цінність мислення ідеальна, не каузальна, тобто вона є не інструментом дії, а досвідом, який перетворюється, образно кажучи, на арену”.

САРТР Жан-Поль (1905 – 1980) – видатний франц. філософ і письменник, лідер течії атеїстичного екзистенціалізму. Погляди С. сформувались під впливом ідей С.К’єркегора, Е.Гуссерля, З.Фрейда. Відмічаючи значущість марксизму, С. прагнув оновити його з позицій екзистенціалістської антропології та психоаналізу. Створена С. “феноменологічна онтологія” стала однією з версій  дуалізму: свідомість, за С., будучи причиною особливого роду буття, виступає фактором активності, джерелом руху, якісного розмаїття світу, привносячи до нього людський смисл. Негативна діалектика С. перетворюється на метод обґрунтування індетермінізму, її сфера обмежена свідомістю людини. Головною етичною категорією у С. виступає свобода, що розглядається на основі індивідуальної свідомості: “людина завжди і цілком вільна або її немає зовсім”. Замінюючи соц.-істор. аналіз антропологічним, С. вибудовував теорію сусп. відносин та істор. розвитку. Суперечливість його філософії вплинула на всю його творчість та сусп.-політ. діяльність. Головні праці: “Екзистенціалізм – це гуманізм”, “Ситуації” (у 6-ти томах), “Критика діалектичного розуму” та ін.

СВІДОМІСТЬ – одне з основних понять філософії, психології і соціології, яке означає вищий рівень відображення об’єктивної дійсності, притаманний лише людині. С. – про­дукт сусп.-істор. розвитку, функціональна властивість мозку, ідеальне відображення дійсності, регулятор цілеспрямованої діяльності людини.

СВІТ – сукупність всіх форм існування матерії; Всесвіт у всьому розмаїтті його інформаційного континууму. Поняттям С. позначають також і певні його частини, сфери: мега-, макро- та мікрокосм(ос), світ Земний, світ культури, світ людини, світ природи тощо.

СВІТОВА ДУША – одне з центральних понять неоплатонізму, що походить від вчення Платона про С.д. як рушійний початок космосу, світу, дійсності. С.д. обґрунтовується як посередник між ідеальним (безтілесним) світом і створеним нею чуттєвим світом. Вчення про С.д. сприйняте панпсихізмом Відродження, нім. романтизмом, філософією (Ф.В.Й.Шеллінг, Е.Гартман та ін).

СВІТОВІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ – найбільш стійкий тип культурної загальності, пов’язаний з поширенням світових релігій та певних соціокультур у регіонах проживання найрізноманітніших народів земної кулі.

СВІТОГЛЯД – сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше бачення, розуміння світу, місця у ньому людини, її істор. походження і призначення.

СВОБОДА – характеристика сутності, що полягає у можливості мислити і поступати з власної волі, а не внаслідок внутрішнього або зовнішнього примусу. Умови можливості С. - відсутність протидії, а також рівень розвитку суб’єктивності людини. У правовій філософії проблема С. – одна з ключових, оскільки передбачає урахування співставлення С. однієї людини зі С. ін.

СВОБОДА ВОЛІ – здатність людини виступати причиною своїх власних дій, насамперед, етичних вчинків.

СВОБОДА І НЕОБХІДНІСТЬ – філос. категорії, які виражають взаємовідношення між діяльністю людей і об’єктивними законами природи і суспільства.

СВОБОДА СОВІСТІ – право громадян сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти реліг. культи або вести атеїстичну пропаганду.

СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ  (лат. secularis – світський, мирський) – звільнення різноманітних процесів та явищ від реліг.-церковних впливів, здобуття ними світського характеру; поняття С. охоплює цілий комплекс процесів у сусп. житті.

СЕМАНТИКА (грец. semantikos – що означає) – розділ мовознавства і логіки, у якому досліджуються проблеми, пов'язані зі змістом, значенням і інтерпретацією знаків і знакових систем.

СЕМІОСФЕРА – простір життєдіяльності людини, у якому вона виділяє область об'єктів, що вказують та символізують, тобто тих, що мають зміст, і об'єктів, що представляють лише самих себе.

СЕМІОТИКА  (лат. semeion – знак, ознака) – 1) вчення про знаки та їх роль у соціокультурному житті людей; 2) наука, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знаків і знакових систем у людському суспільстві, природі і в самій людині.

СЕНЕКА Луцій Анней (прибл. 4 до н.е. – 65 н.е.) – римський філософ, поет і держ. діяч, один із найвидатніших представників стоїцизму. Він вважав філософію морально-реліг. порадником до життя. Виходячи з моральних слабостей людини, С. вимагав моральної суворості щодо самого себе і розумної, вільної від співчуття поблажливості до ближнього. Вища чеснота – вірність самому собі. Серед ін. творів: “Про милосердя”, “Дослідження про природу”.

СЕНС – особливий зміст, яким людина наділяє прояви своєї життєдіяльності, предмети і явища об’єктивного світу в процесі його духовно-практичного освоєння і внаслідок чого надає їм певного значення у системі людської культури, в ієрархії сусп. цінностей.

СЕНС ЖИТТЯ – поняття, що характеризує визнання, призначення, завдання будь-якої людини: всебічно розвивати усі свої здібності, зробити свій особистий внесок в історію, у прогрес людства, його культури.

СЕНС ІСТОРІЇ – таке бачення історії, яке передбачає розуміння її як процесу, спрямованого до певної кінцевої мети, до виконання певного стратегічного задуму.

СЕНСИТИВНИЙ  (лат. sensitivus) – чутливий.

СЕН-СІМОН Клод Анрі (1760 – 1825) – франц. філософ-утопіст. Головне завдання суспільства С. вбачав в утопістській програмі вирішення робітничого питання; це питання він прагнув вирішити на шляху інтернаціоналізму, держ. соціалізму, реліг. реформи, а також за допомогою братерської любові, яка стверджує нове християнство без священиків і догм.

СЕНСОРНИЙ (лат. sensus – почуття, відчуття) – той, що стосується чуттєвого сприйняття.

СЕНСУАЛІЗМ  (лат. sensus – почуття) – 1)  філос. вчення, яке визнає відчуття єдиним джерелом достовірних знань; напрямок у теорії пізнання, згідно з яким чуттєвість є головною формою достовірного пізнання; 2) вчення про те, що основу псих. життя складають чуттєві враження.

СЕРЕДОВИЩЕ СОЦІАЛЬНЕ – сукупність екон., політ., соц., культурних, духовних, територіальних умов життєдіяльності людини, що впливають  на його свідомість та поведінку.

СИГНАЛЬНІ СИСТЕМИ (лат. signum – знак і грец. systema – ціле, з'єднання) – перша і друга С.с.  – способи регуляції поведінки живих істот у навколишньому світі, властивості якого сприймаються головним мозком у вигляді сигналів або почуттів, які безпосередньо сприймаються органами чуттів як колір, звук, запах тощо (перша С.с.), або відображені у знаковій системі мови (друга С.с.).

СИДОНСЬКИЙ Федір Федорович (1805 – 1873) – рос. філософ, представник теїзму. Основними  проблемами вважав буття дійсності, утворення пізнань і закони діяльності. За С., філософія є “навчальне вирішення питання про життя Всесвіту, виведене із суворого розгляду природи нашого розуму і доведене до визначення законів, за якими повинна спрямовуватися людська діяльність”. Головним завданням філософії С. вважав пояснення природи як відомої сукупності явищ із діючих у ній сил і із розлитого у ній життя. Він рахував, що філософія, доки вона не вивільниться від звабливої фундаментальності розсудку, не може піднятися до думки, що вона є істина, яка не залежить від підкорення однієї думки іншою. На його погляд, розум і одкровення не можуть прийти у протиріччя, оскільки обидва вони – від Бога: тому розум повинен містити у собі принаймні передчуття того, що повідомляє Одкровення.

СИЛОГІЗМ (грец. syllogismos – умовивід) – дедуктивний умовивід з двох посилок та висновку.

СИМБІОЗ  (грец. symbiosis – співжиття) – взаємовигідне співіснування двох органічних систем.

СИМВОЛ (грец. symbolon – умовний знак) – умовний, такий, що сприймається чуттєво, об’єкт, речовий, письмовий або звуковий знак, яким людина позначає яке-небудь поняття, предмет, дію або подію. Сама форма С., як прав., не має подібності (подоби) з тим предметом, на який С. вказує.

СИНЕРГЕТИКА (грец. synergёticos – спільний, узгоджено діючий) – розроблений у ХХ ст. науковий напрямок, який досліджує процеси самоорганізації у складних, відкритих, нерівноважних системах. Термін С. запропонований нім. фізиком Г.Хакеном. Одна з фундаментальних підвалин С. – теорія дисипативних структур – обґрунтована І.Пригожиним.

СИНКРЕТИЗМ (грец. synkretismos – з'єднання) – 1) злитість, нерозчленованість, що характеризують стан первісної культури; 2) неподільність, яка характеризує нерозвинутий стан тих чи ін. явищ; 3) зміщення, неорганічне злиття різнорідних елементів, напр., різноманітних культів і реліг. систем; у філософії – різновид еклектики; 4) нерозчленованість псих. функцій на ранніх етапах розвитку дитини.

СИНОПСИС (грец. synopsis – огляд) – 1) зведений, сумарний виклад різних поглядів щодо якого-небудь питання; 2) перший навчально-істор. твір, виданий у Києві, що дає відомості про походження і побут слов'ян, історію Давньоруської держави.

СИНТЕЗ (грец. synthesis – з'єднання, сполучення, складання) – 1) метод наукового дослідження якого-небудь предмета, явища, який полягає у пізнанні його як єдиного цілого, в єдності та взаємному зв’язку його частин; С. пов’язаний у процесі наукового пізнання з аналізом; 2) у логіці Г.В.Ф.Гегеля: вищий ступінь розвитку, який розв’язує протиріччя попередніх ступенів.

СИСТЕМА – 1) сукупність об'єктів і відношень між ними, яка створює єдине ціле; 2) філос. категорія для позначення цілісної сукупності елементів, у якій усі елементи настільки щільно пов’язані між собою, що виступають щодо навколишніх умов та ін. систем як єдине ціле.

СИСТЕМА ЗНАННЯ – за Г.В.Ф.Гегелем: будь-яке знання, що претендує на те, щоб бути істинним, має бути системно впорядкованим, адже лише при цьому воно позбавляється однобокості та випадковості. Взаємний зв’язок усіх компонентів робить знання не лише надійнішим, але й доступним для перевірок.

СИСТЕМА СОЦІАЛЬНА – 1) особливий клас систем (поряд з технічними, біологічними, кібернетичними тощо), елементний склад яких становлять люди, відносини, що виникають між ними; 2) цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їхні зв’язки, взаємодія та взаємовідносини, соц. ін-ти, соц. групи (спільноти), а також норми і цінності.

СКЕПТИЦИЗМ (грец. skeptikos – той, що розглядає, досліджує) – 1) філос. погляд, що характеризується сумнівом в існуванні якого-небудь надійного критерію істинності; 2) інакше, - скепсис – критичне, недовірливе ставлення до чого-небудь, сумнів у можливості, правильності або істинності чого-небудь.

СКЛАДОВІ МЕТОДУ ПІЗНАННЯ – описова (частина методу, що дозволяє ідентифікувати предмет, умови та засоби використання методу), операціональна (послідовність та порядок дій, необхідних для реалізації методу) та концептуальна (загально принципи, вимоги та обґрунтування засад, доцільності та можливостей методу).

CКОВОРОДА Григорій Савич (1722 – 1794) – укр. філософ, просвітник, поет, педагог. С вів спосіб життя мандрівного проповідника-філософа. С. прийшов до висновку про вічність і нескінченність матерії, про домінування у природі закономірних зв’язків. Особливу увагу С. приділяє обґрунтуванню цілісного етичного вчення, центром якого є ідея щастя і єдності людини й природи. Паралельно з цим він шукає онтологічні та гносеологічні обґрунтування свого вчення.  Основою вчення С. виступає концепція “двох натур”. С. вважає, що всі  проблеми найбільш яскраво проявляються в людині і підкреслює, що самопізнання дає ключ до усіх онтологічних, гносеологічних і морально-етичних завдань. Основні  напрямки: вчення про дві натури (зовнішню і внутрішню); вчення про три світи (макрокосм, мікрокосм і світ символів); вчення про людину (філософія серця); вчення про пізнання (світ можна пізнати, можливості людини необмежені); соціологічне вчення; етичне вчення. Головні твори: “Наркіс. Розмови про те: пізнай себе”, “Вступні двері до християнської добронравності” та ін.

СМЕРТЬ – природний кінець будь-якої живої істоти. Людина, на відміну від усіх ін. живих істот, усвідомлює свою смертність.

СМІТ Адам (1727 – 1790) – шотландський економіст і філософ. Екон. життя він виводив з особистих інтересів індивіда. У нерегламентованій свободі занять і вільній конкуренції С. вбачав основну умову досконалого господарського життя. Джерело моральних оцінок С. бачив у симпатії: “Вчиняй так, щоб тобі міг симпатизувати незацікавлений спостерігач”. С. боровся як проти аскетичної релігійної моралі, так і проти моралі егоїзму.

СОКРАТ (469 – 399) – один із найзнаменитіших філософів античності. С. стверджував, що моральне можна пізнати і засвоїти, а зі знання моральності витікають завжди дії відповідно до неї. Моральною, за С., є та дія, яка дає істинну користь, а, разом з тим, істинне блаженство: тому передумовою практичної пристосованості є самопізнання. Якщо я знаю, хто саме я є, то, доводив він, я також знаю, ким я повинен бути. Найбільшою чеснотою є, за С., помірність: наскільки меншим задовольняєшся, настільки ближчим стаєш до Бога. Лише той, хто навчився керувати собою і в усіх без винятку випадках дотримується вірного розуміння, має, на думку С., право веліти ін. і бути держ. мужем.

СОЛІПСИЗМ  (лат. solus – єдиний і ipse – сам) – філос. позиція, яка визнає єдиною достовірною реальністю тільки власне “Я”.

CОЛОВЙОВ Володимир Сергійович (1853 – 1900) – видатний рос. реліг. філос. Філософія всеєдності С. являє собою синтез ідей західноєвроп. і східної думки. С. прагнув знайти гармонію між космічною і соц. темами у концепції “всеєдності” і вченні про Софію, а в гносеології – у “цілісному знанні” (інтуїтивному образно-символічному пізнанні світу, яке базується на моральному зусиллі особистості). Головні праці: “Філософські начала цільного знання”, “Читання про боголюдство”, “Духовні основи життя” та ін.

СОРОКІН Питирим Олександрович (1889 - 1968) – видатний рос. соц. філософ, культуролог, один з засновників рос. соціології. Після висилки з Радянської Росії у 1922 р. C. переїхав до США, де у 1964 р. був обраний президентом Амер. соціол. асоціації. Праця С. “Соціальна і культурна мобільність” (1927) до теперішнього часу вважається класичним трудом у галузі дослідження соціокультурних процесів, а “Соціальна і культурна динаміка” (у 4-х томах, 1930-1937) принесла С. всесвітнє наукове визнання. С. розробив концепції “неспрямованого циклу історії” і соціокультурної динаміки, основоположні початки теорії конвергенції, стояв у витоків таких напрямків сучасної соціології, як аграрна соціологія і соціологія революції. Наукова спадщина С. складає біля 60 томів і потребує більш глибокого осмислення.

СОФІЗМ  (грец. sophisma) – навмисно хибно сформульований умовивід, який формально здається правильним.

СОФІОЛОГІЯ (грец. sophia – мудрість і logos – вчення, слово) – реліг.-філос. течія, яка користувалась великим впливом у сусп.-політ. думці Росії кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Головні її представники – В.Соловйов, П.Флоренський, С.Булгаков, В.Ерн. Центральне поняття С. – “Софія” (премудрість божа) трактується різноманітно: і як внутрішня сутність Бога, і як його іпостась, і як грань між Богом та земним світом, і як одна з протилежних сторін “світової душі”. У земному втіленні “Софія” подається С. як реалізація досконалого світу (космосу) – ідеальна cфера, така, що не має вад, організація (і досконала особистість – Боголюдина), що виступає організуючим началом Боголюдства (соборністю) – всеєдності. З таким якісним станом соціуму С. зв’язували реформаційну діяльність православної церкви як охоронниці божественних заповітів, втілюваних у досягненнях нац. та світової, загальнолюдської культури.

СОФІСТ – в Давній Греції: платний вчитель філософії, риторики, поетики, який використовував для доказу будь-чого софізми; 2) давньогрец. філософ, який належав до утвореної в Афінах другої половини V ст. до н.е. школи софістів – філософів-просвітників, які тяжіли до релятивізму; 3) людина, яка для доказу чого-небудь використовує софізми.

СОФІСТИКА (грец. sophistike – розмірковування) – вчення давньогрец. софістів; 2) застосування у суперечці або доказі софізмів; словесні хитрощі, які вводять в оману.

СОЦІАЛІЗАЦІЯ (лат. socialis – суспільний) – 1) процес інтеграції  індивіда в суспільство, у різноманітні типи соц. спільнот (група, соц. ін-т, соц. організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соц. норм і цінностей, на основі яких формуються соц. значущі риси особистості; 2) істор. обумовлений, здійснюваний у діяльності і спілкуванні процес та результат засвоєння й активного відтворення індивідом соц. досвіду.

СОЦІАЛЬНА ГРУПА – відносно стійка, істор. сформована сукупність людей, об`єднаних на основі загальних соц. значущих процесів. Соціальні групи поділяють за числом індивідів, що входять до них; за характером внутрішньої структури; за рівнем згуртованості і ступенем взаємодії членів; за тими завданнями, які вони ставлять перед собою; за культурологічними ознаками. 

СОЦІАЛЬНА ДІЯ – спосіб розв'язання соц. проблем і супе­речностей, які ґрунтуються на зіткненні інтересів і потреб головних со­ц. сил суспільства.

СОЦІАЛЬНА ЛЕГІТИМНІСТЬ – соц. порядок, який має висо­кий рівень визнання та престижу, завдяки чому диктує індивідам обов'язкові вимоги та надає приклади поведінки.

СОЦІАЛЬНА НАУКА (суспільне знання) – система галузей знань про суспільство, закони його виникнення і розвитку; про його структу­ру, окремі елементи цієї структури і різні сторони сусп. життя; про сусп. буття, спільну свідомість та їх взаємодію; про людину, її формування, діяльність, розвиток, стан; про людські спільноти, класи, нації, групи й відносини між ними; про матеріальну й духовну культуру.

СОЦІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ – соц. група, орієнтована на досяг­нення взаємопов'язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.

СОЦІАЛЬНА ПОТРЕБА – необхідність у чомусь для підтримання життєдіяльності людини, соц. групи чи суспільства загалом, внут­рішня спонукальна сила активності.

СОЦІАЛЬНА ПРАКТИКА – свідома, доцільна діяльність людей, яка спрямована на  задоволення їхніх потреб, здійснення екон. і соц. інтересів і веде до зміни соц. та  екон. умов життя. С.п. охоплює всі сфери життя: матеріальне виробництво, побут, духовне життя,  культуру. Суб`єктами  С.п. є окремі особистості, групи людей, соц. верстви і спільноти, все  суспільство в цілому. С.п.  підпорядкована  об'єктивним законам сусп. розвитку.

СОЦІАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ – розмаїття форм об'єктивно існуючого соц. буття.

СОЦІАЛЬНА СПІЛЬНОТА – сукупність людей (сім'я, плем'я, етнос то­що), об'єднана відносно стійкими соц. зв'язками, відносинами, яка має загальні ознаки, що надають їй неповторної своєрідності.

СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ – ступінь рівності (й нерівності) в життєвому становищі людей, соц. груп і класів, яка зумовлена рівнем матеріального й духовного розвитку суспільства. Поняття С.с. не є чимось  застиглим, вона завжди має конкретний  екон. і соц. зміст. Справедливими можна назвати сусп. відносини лише в тому випадку, коли вони відповідають  істор. необхідності  і практичній  можливості  створення  таких  умов життя людини, які відповідають даній істор. епосі.

СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ (лат. stratum – верства) – 1) система ознак  і критеріїв соц. розшарування, нерівності в суспільстві (освіта, зайнятість, доходи, престиж тощо); соц. структура суспільства; 2) поділ суспільства на вертикально розташовані соц. групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА – ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соц. груп, спільнот, організацій, ін-тів, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами.

СОЦІАЛЬНА СФЕРА – 1) відносини і взаємодія індивідів, соц. груп, спільнот, що мають різне соц.-екон. становище в суспільстві; 2) галузь життєдіяльності суспільства, в якій реалізуються соц. та екон. інтереси людей. С.с. становлять соц.-побутові умови життя людей, система освіти, охорони здоров`я, культури, соц. забезпечення тощо; 3) навколоземний простір, який охоплює людство і змінюване ним природне середовище і складається з взаємозалежних соц. форм діяльності людини і суміжних завдань щодо пошуку нових форм самовизначення, гармонії в умовах нового соц. порядку.

СОЦІАЛЬНА ЦІННІСТЬ – значущість явищ і предметів з т.з. їх відповідності чи невідповідності потребам суспільства, соц. груп і особистості. Вона існує як у вигляді колективних уявлень, так і суб'єк­тивних уподобань, переваг, які є орієнтирами діяльності людини.

СОЦІАЛЬНЕ – 1) сукупність певних рис та особливостей суспільних відносин, інтегрована індивідами, спільнотами у процесі спільної діяльності в конкретних умовах, яка виявляється в їх стосунках, ставленні до свого місця в суспільстві, явищ і процесів сусп. життя; 2) поняття, яке характеризує цілеспрямовану регуляцію обміну речовиною між людиною і природою шляхом і за допомогою праці.

СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО (лат. socialis – товариський, громадський) – складна сусп. система, яка охоплює ідеологічну, політ. та екон. сфери держави з ринковою економікою, основними діючими особами якої є роботодавці та наймані працівники.

СОЦІАЛЬНЕ СЕРЕДОВИЩЕ – сукупність соц. умов життєдіяльності людини, що впливають на її свідомість і поведінку. С.с. має багатопланову структуру; залежно від критеріїв поділу – це сукупність сфер сусп. життя  або система соц. ін-тів або соц. груп. За масштабністю соц. факторів  розрізняють дві крайні форми С.с. – “мікросередовище”  і “макросередовище”.

СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ – розмаїття форм соц. дійсності.

СОЦІАЛЬНИЙ – суспільний; пов’язаний з життям та відносинами людей у суспільстві.

СОЦІАЛЬНИЙ ЕВОЛЮЦІОНІЗМ – один з підходів, який розглядає соц. зміну в межах біологічної еволюційної теорії, яка вміщує в собі основну думку, що розвиток в суспільствах відбувається від простих до складніших форм.

СОЦІАЛЬНИЙ ЗАКОН – об'єктивний і повторюваний причинний зв'язок між соц. явищами та процесами.

СОЦІАЛЬНИЙ ЗВ'ЯЗОК — соц. дія, що виражає залежність і сумісність людей або груп.

СОЦІАЛЬНИЙ ІН-Т – 1) соц. утворення, яке організується відповідно до загальноприйнятих структур і правил, дотримання яких досягається примусовим шляхом через систему формальних та неформальних санкцій. Це – основа суспільства тому, що він є стійкою відносно часу моделлю поведінки людей і організацій, що істор. склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства; 2) основний вид соц. діяльності, яка грунтується на нормах і цінностях, які використовує більшістю членів даного суспільства; 3) сукупність ролей і статусів, призначених для задоволення певного соц. споживання.

СОЦІАЛЬНИЙ ІНТЕРЕС – спонукальні сили діяльності соц. груп, мас людей, спираючись на які суспільство може вдаватися до необхідних управлінських впливів на цю діяльність.

СОЦІАЛЬНИЙ ПРОГРЕС – послідовне сходження до складніших форм сусп. життя, що здійснюється в результаті вирішення розбіжностей, які розгортаються на попередніх етапах розвитку. Загальний механізм С.п. для всіх сусп. систем полягає у появі нових потреб у різних сферах життя та пошуку можливостей для їх задоволення.

СОЦІАЛЬНИЙ ПРОЦЕС – послідовна зміна станів у соц. сис­темах і підсистемах, соц. ін-тах та організаціях; соц. зміни в динаміці.

СОЦІАЛЬНИЙ СТАТУС ОСОБИСТОСТІ – це її позиція в соц. системі, пов'язана з належністю до певної соц. групи чи спільноти, сукупність її соц. ролей та якість і ступінь їх виконання.

СОЦІАЛЬНИЙ ТИП ОСОБИСТОСТІ – результат взаємодії істор.-культурних і соц.-екон. умов життєдіяльності людини, су­купність повторюваних якостей людини як істоти соціальної.

СОЦІАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР – наслідок динамічної адаптації на ос­нові невід'ємних властивостей людської природи, закладених біоло­гічно або сформованих історично.

СОЦІАЛЬНИЙ ЧАС – одна з форм існування суспільства, функціону­вання якого має місце у часі, невіддільно від нього; є часовим просто­ром людської діяльності, характеризує послідовність різних видів та­кої діяльності.

СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ – відносини між групами людей, що мають різне становище в суспільстві, беруть неоднакову участь у його екон., політ.  та духовному житті, а також відрізняються способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою особистого споживання.

особистості, які відображають можливості особи діяти відповідно до об'єкта дії.

СОЦІОГЕНЕЗ (лат. sosi(etas) – суспільство і грец. genos – походження) – у психології: виникнення, розвиток вищих псих. функцій особистості, міжособистісних відносин, обумовлених особливостями соціалізації в різних культурах і сусп.-екон. формаціях.

СОЦІОЛОГІЗМ – концепція, яка стверджує першорядне і винятко­ве значення соц. дійсності і соц. методів у поясненні бут­тя людини та її середовища.

СОЦІУМ (лат. socium – спільне) – 1) людська спільнота визначеного типу (напр.: плем'я, нація); 2) термін для позначення особливого типу процесів дійсності; тут наголошується на якісній відмінності соц. процесів від будь-яких ін. та підкреслюється їх внутрішня характеристика.

СПЕНСЕР Герберт (1820–1903) – англ. філософ, головний представник еволюціонізму. С під філософією розумів абсолютно однорідне, цілісне знання, яке базується на конкретних науках і досягло універсальної узагальненості, тобто вищого ступеня пізнання закону, який охоплює весь світ. Згідно з вченням С., цей закон полягає в розвитку (еволюціонізм).

СПЕЦИФІЧНІ ЗАКОНИ – закони, які виражають зв’язки і відносини, характерні для певного кола однотипних явищ.

СПІЛКУВАННЯ – складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, породжуваний потребою спільної діяльності й обміну, який включає в себе обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння ін. людини.

СПІНОЗА Бенедикт (Барух) (1632 – 1677) – нідерландський філософ-пантеїст. С. вважав, що чим більше значить людський дух, тим краще пізнає він свої власні сили і порядок природи, тим легше може керувати собою, встановлювати для себе правила і утримуватися від марних речей. С. обстоював думку, що оскільки в природі не може існувати нічого такого, що суперечило б її законам, більше того, усе здійснюється за певними законами, а всі конкретні дії природи здійснюються за певними законами і в нерозривному зв’язку, то з цього виходить, що душа, поки вона вірно розуміє речі, продовжує здійснювати ці дії об’єктивно. Душа, за С., сама є тільки часткою всеосяжної природи, субстанції, яка виявляє себе у двох атрибутах: протяжності і мисленні, матерії і дусі. Всі речі, ідеї, на думку С., є способами буття цієї єдиної, вічної і нескінченної субстанції, поза якою немає ніякого буття і Бога. Він доводив, що чим більше і чим краще ми пізнаємо окремі речі, тим більше ми пізнаємо Бога і тим більше ми любимо його. Ця інтелектуальна любов до Бога, за С., є частиною нескінченної любові, якою Бог любить самого себе. У такому пізнанні і любові до Бога і полягає наше благо. Серед ін. творів: “Короткий трактат про Бога, людину та її щастя”, “Етика”.

СПОЖИВАННЯ – використання продукту у процесі задоволення потреб, заключна фаза про­цесу відтворення.

СПОКІЙ – стан матеріальних тіл, які знаходяться у певній стабільності, рівновазі, стійкому стані.  Будь-який С. є відносним, тоді як будь-який рух носить абсолютний характер. С. має місце лише по відношенню до тих чи ін. матеріальних об’єктів, але не до всієї матерії; С. відносний лише до окремого виду руху, але не до всіх видів руху, які притаманні даному об’єкту.

СПОНТАННИЙ  (грец. spontaneus – довільний) – самодовільні псих. процеси, які виникають під впливом внутрішніх детермінант.

СПОНУКАННЯ – чуттєва форма, в якій проявляються мотив і намір до здійснення вчинку.

СПОРІДНЕНА ПРАЦЯ – одне з ключових понять філософії Г.Сковороди; означає вид діяльності, який людині особливо до душі, відповідає її природним схильностям і здібностям, приносить радість і задоволення не тільки своїми результатами, але й сам по собі.

СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА – категорія, яка характеризує істор. визначений спосіб добування засобів для життя. Він представляє собою діалектичну єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

СПОСІБ ЖИТТЯ - 1) види життєдіяльності суспільства, соц. груп і особи з різним рівнем доходу, освіти, культури, неоднаковими ціннісними орієнтаціями тощо; 2) стійкі, типові для істор. конкретних сусп. відносин форми індивідуального (групового) життя і діяльності людей, які характеризують особливості їх спілкування, поведінки і способу мислення у різних сферах сусп. життя.

СПОСОБИ ОСМИСЛЕННЯ ПРАВА – методологічні парадигми, що мають цілісність світоглядного розуміння змісту права і його обґрунтування (напр.: теорія природного права, правовий позитивізм).

СПОСТЕРЕЖЕННЯ – початковий етап емпіричного дослідження, який полягає в цілеспрямованому сприйнятті предметів і явищ дійсності для отримання безпосередніх чуттєвих даних про об’єкт пізнання.

СПРАВЕДЛИВІСТЬ – 1) одна з основних категорій моралі, що відбиває прагнення народних мас до утвердження таких соц. порядків, які виключають будь-які форми  гноблення. С. належить до загальнолюдських норм моралі, що регулюють відносини між людьми; 2) основна правова цінність, що полягає в суворій повазі прав взагалі. Значення С. передає давній вислів: “Кожному – своє”. Розрізнюють С., що зрівнює, розподіляє і віддає. Цінність С. в тому, щоб встановити між людьми істинну і анонімну рівність, яка не залежить ані від соц. ситуації, ані від особистості індивідів.

СПРАВЕДЛИВІСТЬ СОЦІАЛЬНА – одна з фундаментальних цінностей сусп.-політ. життя, що виходить із принципу врівноваженості в соц. відносинах прав і обов`язків людей, інтересів суспільства і особи.

CПРИЙНЯТТЯ – відображення предмета, явища у вигляді цілісного чуттєвого образу, який включає в себе усю сукупність його властивостей, якостей, сторін, що відображені у відчуттях.

СПРОСТУВАННЯ – обґрунтування хибності якого-небудь твердження (думки, судження) або сукупності тверджень (теорія). З логічної т.з. С. судження – доказ істинності його заперечення.

СТАТУС – 1) соц. визнання або престиж, які одержує певна група індивідів від ін. членів суспільства. Статусні групи звичайно відрізняються між собою стилем життя – способами поведінки, характерними для індивідів даної групи. Статусні привілеї можуть бути  як позитивними, так і негативними; 2) сукупність прав і обов`язків, що визначають юрид. стан особи, держ. органу чи міжнародної організації; 3) становище суб'єкта в системі міжособистісних відносин, яке визначає його права, обов'язки і привілеї.

СТИМУЛ (лат. stimulus – гостра палка, якою поганяли тварин) – 1) спонукання, поштовх до дії, спонукальна причина; 2) вплив, що обумовлює динаміку псих. станів індивіда (що визначається як реакція) і відноситься до неї як причина до наслідку.

СТИХІЙНИЙ МАТЕРІАЛІЗМ – неусвідомлені, неоформлені, не обґрунтовані теоретично матеріалістичні погляди на навколишній світ.

СТОЇК  (грец. stoikos) – людина, яка мужньо переносить труднощі.

СТОЇЦИЗМ (за назвою портика Stoa в Афінах, де вчив Зенон, засновник стоїцизму) – 1) напрямок в ант. філософії, згідно з яким завдання мудреця – звільнитися від пристрастей та потягів і жити, підкоряючись розуму; C. закликав покірно переносити удари долі; римський С., в якому переважали ідеалістичні та реліг. погляди й заклики до покірності долі, справив значний вплив на раннє християнство; 2) стійкість та мужність у життєвих випробуваннях.

СТРИБОК – момент переходу предмета в ін. якість, переривання поступовості, зміна складу або структури, чи обох одночасно.

CТРУКТУРА – філос. категорія для позначення відносно стійких зв’язків елементів цілого, система відношень елементів у межах даного цілого.

СТРУКТУРАЛІЗМ – науковий напрямок у гуманітарному знанні, який виник у 20-х рр. ХХ ст. і отримав пізніше різноманітні філос. та ідеологічні інтерпретації. Виникнення С. як конкретно-наукового напрямку пов’язане з переходом ряду гуманітарних наук від переважно описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного рівня дослідження; основу цього переходу склало використання і застосування структурного методу. Засновником С. вважається Клод Леві-Стросс. Об'єкт дослідження С. – культура як сукупність знакових систем (мова, наука, мистецтво, міфологія, мода, реклама). Основа структурного методу – виявлення структури щодо стійкої сукупності відносин; визнання методологічного примата відносин над елементами з системи.

СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АНАЛІЗ – один з принципів системного дослідження соц. явищ і процесів як структурно розчленованої цілісності, в якій кожний елемент структури має певне функціональне призначення.

СУБ’ЄКТ (лат. subjectus – той, що знаходиться знизу, лежить в основі) – активно діючий, такий, що володіє свідомістю та волею, індивід або соц. група.

СУБ’ЄКТ ІСТОРІЇ – самодіяльна одиниця, що в істор. процесі постає джерелом істор. активності та, в кінцевому підсумку, вихідною мотивацією істор. дій.

СУБ’ЄКТИВІЗМ  (лат. subjectum – суб’єкт) – 1) філос. позиція, що бере за точку відліку суб'єкт, те ж саме, що суб'єктивний ідеалізм; 2) ставлення до чого-небудь з явними особистим упередженням; 3) світоглядна позиція, яка ігнорує об’єктивний підхід до дійсності, заперечує об’єктивні закони природи і суспільства. С. притаманне прагнення поставити активність суб’єкта поза дією будь-якої закономірності.

СУБ’ЄКТИВНА ДІАЛЕКТИКА – відображення об’єктивної діалектики у людській свідомості; діалектична логіка.

СУБЛІМАЦІЯ  (лат. sublimare – підносити) – 1) непряме, опосередковане (іноді – символічне) виявлення несвідомого у діяльності людини; 2) у психоаналізі З.Фрейда: один з механізмів психол. захисту, який знімає напругу в ситуації конфлікту шляхом трансформації інстинктивних прагнень у соц. діяльність та культурну творчість.

СУБСТАНЦІЯ  (лат. substantia – сутність) – 1) одне з центральних понять новоєвроп. філософії, яке означає таку основу світу, яка охоплює та пронизує собою всі форми та явища дійсності, є самодостатньою і не потребує для свого буття ніяких ін. джерел або причин; першооснова, сутність всіх речей і явищ, причина самої себе; 2) об'єктивна реальність, матерія в єдності усіх форм свого руху.

СУБСТРАТ (лат. substratum – підстилка) – загальна основа безлічі одиничних явищ та предметів.

СУДЖЕННЯ – форма мислення, яка пов’язує декілька понять і завдяки цьому відображає відносини між речами та їх властивостями.

СУСПІЛЬНА ДУМКА – виражене у формі певних суджень, ідей і уявлень ставлення соц. груп до явищ і проблем соц. життя, яке стосується загальних інтересів.

СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ – філос. категорія, яка відображає духовну сторону життя суспільства, систему ідей, теорій, поглядів, почуттів, настроїв, які стихійно виробляються соц. групами, класами, націями під впливом їх повсякденного життя.

СУСПІЛЬНЕ БУТТЯ – філос. категорія, яка відображає матеріальну сторону життя суспільства, систему матеріальних відносин, що визначають в результаті суспільну свідомість.

СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО – виробництво людьми свого сусп. життя, відтворення суспільства, людини в усьому багатстві її індивідуальності, спосіб існування та розвитку людства.

СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ – відносно стійкі зв’язки між соц. групами, народами, державами та ін. об’єднаннями людей, що виникають у виробничо-екон., соц.-політ. сферах людської діяльності, різних видах культури і визначають специфіку конкретного суспільства, його якісні характеристики та соц. структуру.

СУСПІЛЬНІ ЗАКОНИ – закони, які належать до всіх явищ однієї або декількох сфер дійсності або форм руху матерії.

СУСПІЛЬНОГО ДОГОВОРУ ТЕОРІЯ – вчення про виникнення держави і права в результаті свідомо укладеного між людьми договору. Перші уявлення про договірний характер держави виникли ще у давнині (напр., в ант. суспільстві), а розгорнуте обґрунтування С.д.т. отримує з XVII ст. Особливий внесок в її розробку зробили Т.Гоббс, Б.Спіноза, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо та ін.

СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ФОРМАЦІЯ – одна з фундаментальних категорій матеріалістичного розуміння історії, зокрема, марксизму, яка використовується для виділення у цілісному істор. процесі розвитку суспільства його основних етапів, кожний з яких характеризується специфічною екон. і соц. структурою. Вперше поняття С.-е.ф. введено у науковий обіг К.Марксом, який уподібнив етапи сусп. розвитку геологічним нашаруванням – формаціям.

СУСПІЛЬСТВО – відокремлена від природи частина матеріального світу, яка являє собою форму життєдіяльності людей, що істор. розвивається.

СУСПІЛЬСТВО ВІДКРИТЕ – демократичне суспільство, якому влас­тиві дух критики і здатність легко змінюватися і пристосовуватися до обставин зовнішнього середовища.

СУТНІСТЬ – філос. категорія, яка виражає внутрішні, глибинні зв’язки, основу предмету.

СУТНІСТЬ ПРАВА – ідеальна реальність відносин між людьми, яка виражається принципом формальної рівності.

СУТТЄВІ ЗВ’ЯЗКИ – зв’язки, які виражають стійке у предметах і явищах, без чого вони не можуть існувати.

СХОЛАСТИКА (грец. scholastikos – шкільний, вчений) – 1) середньов. реліг. філософія, що з’єднує теолого-догматичні передумови з раціоналістичною методикою й інтересом до формально-логічних проблем; 2) формальні знання, відірвані від життя та практики.

СЦІЄНТИЗМ (лат. scientia – знання, наука) – 1) світоглядна установка, згідно з якою лише наукове знання постає найбільш виправданим, цінним для людини і суспільства; 2) філос. течія, яка ставить завдання уподібнити соц. науки природничим як за методами, так за функціями у суспільстві.

СЦІЄНТИЗМ І АНТИСЦІЄНТИЗМ (лат. scientia – наука) – протилежні світоглядні позиції, пов’язані з абсолютизацією позитивних (сцієнтизм) або негативних (антисцієнтизм) аспектів впливу природничих наук на розвиток культури.

СЮРРЕАЛІЗМ (франц. surrealisme – сюрреалізм) – 1) художній напрямок, що виник у 20-х роках ХХ ст. у Франції та проголосив джерелом мистецтва сферу підсвідомого: інстинкти, сновидіння, галюцинації тощо; 2 ) естетична теорія, заснована на розриві логічних зв'язків, замінених суб'єктивними асоціаціями митця.