§1

§1. Проблема людини в історії філософії

Один стародавній мудрець сказав: для людини немає більш цікавого об’єкта, ніж сама людина. Що ж таке людина? На перший погляд, це питання здається до смішного простим – хто не знає, що таке людина! Така думка глибоко помилкова. Адже людина є складним творінням природи, суспільства і самої себе. Це і розум, і воля, і характер, і емоції, і праця, і спілкування. Ось чому її вивчають такі науки, як генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія і багато інших. Сьогодні ці науки об’єднуються в систему комплексного людинознавства. Важливе місце в цій системі посідає і філософія. Сформувалась навіть спеціальна дисципліна – філософська антропологія, тобто філософське вчення про людину. Обговоренню проблеми філософського розуміння поняття “людина” був присвячений XVIII Всесвітній філософський конгрес, який відбувся в середині 1988 року в місті Брайтоні (Англія). Майже дві тисячі вчених з 70 країн світу зібралися там, щоб обговорити її.

У комплексному людинознавстві філософія виконує: по-перше, світоглядну функцію, тобто обґрунтовує суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості; по-друге, методологічну функцію, тобто створює оптимальну стратегію вивчення і вдосконалення людини.

Історія пізнання людини свідчить про складність та суперечливість даної проблеми. Кожна філософська концепція (попри певні недоліки і історичну обмеженість) додавала до неї нові риси, відкривала нові грані в пізнанні людини.

У філософії Стародавньої Греції панував космологізм у розумінні людини. Філософи мілетської школи твердили: людина містить усі основні елементи стихії, космосу. Демокріт підкреслював: якою мірою Всесвіт є макрокосмосом, такою ж мірою і людина є мікрокосмосом. У другій половині V століття до н. е. у Греції з’являються софісти. Вони зберегли успадкований від давньої філософії цілісний погляд на людину і бачення її як частини природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття. Устами Протагора вони проголошують тезу: “Людина – міра всіх речей…” Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ. Він її поставив у центр своєї філософії.

Учень Сократа Платон розрізняв у людині безсмертну душу (виявлення світу вічного та ідеального) і тіло (виявлення всього тимчасового та суєтного).

Інакше розумів природу людини Арістотель. Людину він розглядає як “політичну тварину”, вершину світової ієрархії. Вона, з одного боку, внутрішньо пов’язана з природою, а з другого – протистоїть їй, оскільки в неї є душа – причина і початок людського тіла.

Європейська середньовічна філософія, опираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла проблему співвідношення між Богом і людиною. Що ж головне в цьому співвідношенні? Найважливішим для людини є спасіння, котре християнство розуміє як сходження недосконалої особи до найдосконалішої – Бога. Поняття особи було введено Августином Блаженним. Він підкреслював, що Бог є сама особа, персона (від лат. – persona). Тому і людина, яку створено за образом і подобою Творця, теж є особою. Щоправда, внаслідок гріхопадіння вона втратила досконалість і цілісність. Суттєвими складовими або іпостассю особи є воля, інтелект і пам’ять. Через них пролягають шляхи вдосконалення людської душі і єднання її з Богом.

Оригінальність духу Відродження полягає у відкиданні будь-яких принципів обмежень земного розвитку людини. Бог зміщується на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. На місце Бога вона ставить “людинобога” (Федір Достоєвський). Набуваючи статусу дійсно богоподібної істоти, людина робилася головним предметом духовних пошуків. Вона шукає опори передусім у собі, у своїй душі і у своєму тілі. Вище за все вона ставить своєрідність та унікальність індивідуума. Оригінальність і відмінність від інших стають найважливішими проявами особистості. Отже, смисловим стрижнем Ренесансу є сповнена пафосу ідея про самодостатність і автономність особистості, віра в її безмежні творчі можливості. Ренесанс – це разом узяті теорія і практика гуманізму.

Філософія Нового часу вважала істинно людським в людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII століття особливого значення надавала розуму як специфічні особливості людини. Наприклад, Рене Декарт пов’язував сутність людини з її мисленням: “Мислю – отже, існую”. Раціоналістичний підхід до людини об’єднувався в Декарта з натуралістичним: він розглядав людину як реальний зв’язок бездушного і мертвого тілесного механізму з розумною душею, яка має волю і мислить. Багато уваги проблемі людини приділяли і такі філософи Нового часу, як Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Дені Дідро, Клод Гельвецій, Жюльєн Ламетрі.

Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як суб’єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала, духу, розуму. Іммануїл Кант наголошував на моральному характері природи людини, Йоганн Фіхте – на ролі діяльності в житті людини, Георг Гегель – на духовності, Людвіг Фейєрбах – на любові до ближнього. Людвіг Фейєрбах розглядає людину як природну істоту, як вищий щабель природного саморозвитку. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як про щось незмінне, абсолютне, а не як про конкретну історичну людину.

Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб’єкта суспільно – практичної діяльності. Сутністю людини Карл Маркс вважав саме сукупність всіх суспільних відносин. Марксизм обґрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, “незапрограмованість” раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя. Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне.

На початку ХХ століття у філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот – проблема людини стає невід’ємною частиною досліджень практично усіх філософських напрямків, зокрема і тих, що раніше виводили її за свої межі. З’явилось безліч концепцій людини. Залежно від того, що слід вважати суто людським в людині (природне, соціальне, духовне), їх умовно об’єднують в три групи (схема 13.1.).

Перша група – біологізаторські концепції. Домінуючою рисою цих концепцій є уявлення про людину як про переважно природну істоту, життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості якої обумовлені природними (біологічними) чинниками. До таких концепцій належать: психологізм, натуралізм, волюнтаризм, натуралістичний дуалізм.

Психологізм. Тут перебільшується психологічна природа людини. Вона розглядається поза зв’язком з конкретно-історичною системою суспільних відносин. Наприклад, прихильник цього напрямку австрійський філософ Альфред Щюц стверджує, що люди за своєю природою різні. Їх слід сприймати такими, якими вони є, і не нав’язувати їм один для всіх ідеал.

Схема . Філософські концепції людини

Натуралізм намагається пояснити сутність людини законами природи (кліматичними умовами, географічним середовищем, біологічними і расовими особливостями). Перебільшення ролі природних чинників притаманне сучасному соціобіологізму. Його сповідують такі відомі вчені, як нобелівський лауреат Жан Моно (Франція), професор Гарвардського університету Беррес Скіннер і австрійський фізіолог, лауреат Нобелівської премії Конрад Лоренц та багато інших. Удосконалення людини з їх точки зору зводиться до удосконалювання її генетичних основ.

Волюнтаризм. Він проголошує першоосновою людського буття волю. Як філософська концепція волюнтаризм сформувався у працях Артура Шопенгауера, який проголошував основою світу ірраціональну волю, недосяжну для пізнання розумом. Його послідовник Фрідріх Ніцше твердив, що сутність людини – в нестримній “волі до влади”. “Воля до влади” – основа права сильного, найзначніший критерій будь – якого типу поведінки. Саме цим повинна керуватися справжня людина. На цій основі Ніцше обґрунтовує культ надлюдини.

Натуралістичний дуалізм. Сюди відносять релігійні вчення, згідно з якими людина складається з двох рівнів, що забезпечує її існування в різних світах – матеріальному і духовному. Наприклад, у такому вченні як індуїзм душі виступають як самостійні сутності по відношенню до своїх тілесних оболонок. Вони здатні після смерті переходити з однієї оболонки в іншу. Цей перехід (реінкарнація) пов’язується з загальним законом (кармою), який за сукупністю добрих та поганих вчинків визначає майбутню долю людини.

Друга група – соціологізаторські концепції. Вони ігнорують природно-біологічні чинники людського існування, яким відводиться роль лише передумови соціального життя і які не мають ніякого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. До таких концепцій належать:

Конвенціоналізм. Елементи конвенціоналізму властиві “філософії науки” або “позитивній філософії”. Її прихильники Карл Поппер, Томас Кун, Імре Лакатос, Пауль Фейєрабенд та інші вважають, що вся наука має певний конвенціоналістський характер, тобто характер певного узгодження, договору між вченими. Це стосується і науки про людину. Життя людини і її поведінка обумовлені нормами, які є наслідком конвенції (угоди) між вченими, що довільно приймаються у суспільствах різного типу. Такі норми можна описувати і конструювати, але даремно давати їм порівняльну оцінку.

Соціологізм. Це вульгарно–матеріалістична концепція. Вона, як і попередня, ігнорує природну основу людини. Представники цієї концепції не помічають її “надсоціальної”, духовної сутності. Звідси бере свій початок відома теза про формування “нової людини”, згідно з якою за певних соціальних обставин з людини можна “виліпити” все, що завгодно, а вдосконалення людини залежить від вдосконалення суспільства.

Панлогізм. Прихильники цієї концепції вважають, що існує світова логіка, або світовий розум. Закони логіки (мислення) є універсальними закономірностями становлення світу. Людина – це засіб втілення в життя задумів світового розуму. Вища честь для людини – бути свідомим знаряддям для реалізації цієї цілі.

Соціологічний дуалізм. У сучасній антропології варіантом соціологічного дуалізму є вчення Зігмунда Фрейда. Людську психіку він розглядає як складне явище, до змісту якого входять несвідоме (сфера витіснених афективних поглядів), передсвідоме (виконує функції “цензури”, яка вибірково пропускає у свідомість те, що для неї прийнятне) і свідоме (сфери знань про себе самого і про зовнішнє середовище). Основну ж її “масу” становлять заражені величезною енергією несвідомі психічні імпульси активності людей. Ці динамічні джерела інстинктивного заряду мотиваційної енергії нестримні і аморальні, а також цілком ірраціональні за своєю природою. Саме вони, а не розум, не свідомість є головними стимулами поведінки і загалом діяльності людини в цілому – головний висновок З.Фрейда.

Третя група сучасних концепцій людини -- спіритуалізм (лат. духовний). Вона об’єднує погляди, за якими в основі розкриття сутності людини лежить її внутрішній духовний світ (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) і проголошують первинність індивідуального “Я” як духовного стрижня особистості. До цієї групи належать:

Суб’єктивний антропологізм. Його форми дуже різноманітні. Найбільш впливовим є екзистенціалізм (Карл Ясперс, Мартін Хайдеггер, Жан-Поль Сартр, Альберт Камю, Габріель Марсель). Він вважає, що немає заданої людської природи, ніяка зовнішня сила, крім даного індивіда, не може за нього здійснити його перетворення на людину. І саме він несе відповідальність, якщо перетворення на людину реально так і не відбулося. Людина є свого роду “проектом”, який живе, реалізується або не реалізується, і процес набуття людської сутності триває все життя, не втрачаючи гостроти, напруги, драматизму. Вільний вибір індивіда – його доля, відповідальність і його трагедія.

Антропологічний матеріалізм апелює до чуттєвості. Людина – універсальна істота, якій притаманні почуття, розум та воля. І цією універсальністю вона відрізняється від інших живих істот. Важливим для цього вчення є так званий “туїзм”, тобто розуміння людини як істоти пов’язаної з іншою, собі подібною істотою. Людська сутність виражається тільки в спілкуванні, в єдності людини з людиною, в єдності, що лише спирається на реальність відмінності між Я і Ти. Антропологізму бракує історичного погляду на людину. Тому він має абстрактний характер.

Релігійний антропологізм. Його зміст розкривається в таких положеннях. Людина є істота-двійник: вона має в собі і божественний початок, і природне буття, але ні тим, ні другим повністю не визначається. Властивий їй божественний початок звільняє людину від природної залежності, а та, у свою чергу, робить його вільним стосовно божества. Людина дістає свободу тільки ціною повного підкорення Богові. Щастя людини не можливе без віри в Бога. А її призначення – вільне вдосконалення світу на шляху до ідеалу, даного Богом.

Спіритуалістичний дуалізм. Ця концепція трактує людину в космічному смислі. Людина – засіб космічної еволюції, точка перетину світових струменів. Тільки через космічну еволюцію завдяки низці космічних перетворень людська особистість прилучається до абсолютного буття. Це прилучення, на думку прихильників цієї концепції, простежується завдяки наявності в людини, особливих надприродних властивостей, завдяки яким стає реальністю спілкування з нібито існуючим світом духів. Космічна еволюція, у свою чергу, функціонує тільки завдяки діянню Бога, і водночас Бог є лише моментом космічної еволюції.

Такий, коротко, зміст сучасних концепцій людини. Вони містять як позитивні, так і негативні моменти. До позитивних слід віднести:

а) конкретно-наукове спрямування дослідження людини;

б) об’єктивність наукових досліджень;

в) доведення принципового значення основних чинників існування людини.

До негативних моментів належать передусім однобічність біологізаторського, соціологізаторського та спіритуалістичного підходів, які розривають цілісність вивчення людини, що веде до абсолютизації однієї з сторін, складових частин людського єства.

Відомо, що людину не можна пізнати, якщо підходити до неї як до автономної складної істоти, яка існує незалежно від природи та суспільства. Вона є природною і, водночас, соціальною, бо є продуктом і природи і суспільства, їх головною дієвою особою. Завдання полягає в тому, щоб синтезувати позитивний філософський досвід дослідження людини.

Як же виникла людина? Звiдки вона бере свiй початок? Цi питання надзвичайно складнi i суперечливi. Незважаючи на досить розгалужену систему дослiджень, проблему походження людини, втiм, як i виникнення життя на Землi, не можна вважати розв'язаною. Власне кажучи, сьогоднi не існує переконливої теорiї, що була б пiдкрiплена незаперечними фактами і яка могла б пояснити передiсторiю становлення людства. Мiркування з цього приводу можна класифiкувати як гiпотези. Найчастіше виокремлюють три гiпотези: релiгiйну, космiчну, еволюцiйну.

Релiгiйна (теологiчна) гiпотеза походження людини базується на біблійних сказаннях про створення Богом свiту i людини, гріхопадіння Адама i Єви, Всесвітній потоп, про те, що заповiдав Бог людям, та регламентацiю життєдiяльностi людини, яка викладена в заповiдях. Звернімо увагу на те, що в Біблії сказано: людина створена “з пороху земного”, а це можна прочитати й так: вона має земну природу і не занесена на Землю з Космосу.

Космiчна гiпотеза походження людини базується на припущеннi, що життя принесено на Землю з Космосу, у тому числi в його цивілізованих проявах. Пiд Космосом мають на увазі Всесвiт, котрий знаходиться за межами нашого планетарного середовища. Рiзновидом космічної гiпотези є припущення про те, що життя на Землю могло бути занесено космiчним пилом через атмосферу, який завдяки сприятливим умовам географії та біології Землi перетворився на сучаснi форми живого. Ще є припущення про iснування неземних цивiлiзацiй, розвиток яких дозволяє долати космiчний простiр i час. Вони були на Землi, залишили своїх представникiв, які згодом перетворились на землян і досягли нинiшнього цивiлiзованого розвитку. Проте всi цi припущення залишаються гiпотезою, бо не мають експериментально-практичного пiдтвердження.

Еволюцiйна гiпотеза походження життя та людини з'явилась у другій половинi ХIХ століття. Спочатку Чарльз Дарвiн (1809 – 1882) зробив опис бiологiчної передісторії людини, створивши теорiю природного вiдбору. Згiдно з цією теорією, пiд дiєю природних факторiв вiдбору, внаслiдок потреби адаптацiї до середовища Homo sapiens виник як прямий наслiдок еволюційного вдосконалення живих iстот. Потім Люiс Морган ( 1818 – 1881) дослiдив процес становлення людського суспiльства i людини як суспiльної icтоти. Вiн дав таку картину поетапного становлення людства:

1)стадія австралопітеків (мавполюдей), здатних до дiяльностi за допомогою

знарядь ( 2 – 3 млн. рокiв до н. е.);

2) стадiя пiтекантропiв як регулятора початкових виробничих вiдносин ( 2 млн. – 200 тис . рокiв до н. е.);

3) стадія неандертальцiв, яким властивi розвиток мови як засобу обмiну iнформацiєю, формування логiко–понятiйної форми відображення дiйсностi ( вiд 200 тис. до 40 тис. рокiв до н. е.);

4) початок стадії людини сучасного типу (кроманьйонця), пов'язаної з розвитком предметної свiдомостi, родової спільності, приватного господарства.

На основi цих досліджень Фрiдрiх Енгельс ( 1820 – 1895 ) обґрунтував теорію походження людини і суспільства. Вiн довiв, що вирішальну роль у цьому процесі відіграла праця, як цілеспрямована дiяльнiсть. Початкова праця привела до того, що: а) органiзм предкiв людини почав пристосовуватися не тiльки до умов середовища, а й до трудової дiяльностi. В процесi тривалого пристосовування органiзму до виконання трудових операцiй у людської iстоти з'явилася пряма хода, відбулася диференцiацiя функцiй переднiх та заднiх кiнцiвок, розвинулися руки, головний мозок; б) праця, яка була спiльною дiяльністю, обумовила появу та розвиток різних видiв спiлкування, членороздільної мови як засобу спiлкування і передачi трудового та соцiального досвiду; в) завдяки трудовій дiяльності утворилися виробничі вiдносини. Люди не можуть виробляти матерiальнi блага, не об'єднавшись мiж собою. На основi виробничих вiдносин з'являються рiзноманiтнi iдеологiчнi вiдносини, форми суспiльної свiдомості і вiдповiднi установи й організації. Це означало, що формувалося людське суспiльство. Ця схема задовольняє певною мiрою наукову допитливiсть, хоча, без сумнiву, потребує уточнень i є вiдкритою для нових висновкiв антропологiв, археологiв, iсторикiв, iнших спецiалiстiв.