Памфіл    Юркевич

                         Історія філософії права. Вступ.

 

 

Безсумнівно, що наука має такі засади й підвалини, які не залежать від духу часу; але, вивчаючи науку, необхідно ставити її у певне відношення до нашої епохи, позаяк звичайний люд­ський глузд може збагнути істину лише тоді, коли вона перебуває в якихось стосунках з його інтересами. Тому розглянемо наявний сучасний суспільний рух.

У нашому суспільстві переважає здебільшого практичний на­прямок, він настільки дужий, що саму філософію робить наукою практичною, яка є таким чином знання заради практичних цілей, натомість Арістотель визначав філософію як знання, що є само собі за мету. Безперечно, що цьому практичному напрямку ми зобов'язані багатьма життєвими благами, але він не повинен бути переважним і винятковим.

Недолік практичного напрямку полягає в тому, що він тримається переважно окремостей і не лає тієї єдності, за якою кожне коло знань набуває вищого значення. Якщо ми звернемося до юридичних знань, то побачимо тут, шо кожна ссрера життя має відповідну сферу права, звідки і походять відмінності між правом державним та приватним, і у галузі останнього — між системами прав особистих, майнових, позивних, договірних тощо. Але су­купність цих прав складає такий величезний матеріал, вивчити який немає ніякої змога. Звідси виходить завдання філосо­фії права: воно полягає в тому, щоб знайти єдність для юридичних знань.

Ця внутрішня єдність серед наук юридичних може бути по­трійною. Терміни права можуть вивчатися, по-перше, як явище, продукт національного духу; по-друге, як явище історії і, по-третє, як явище самої ідеї права. Те саме ми можемо помітити у кожній людині. Щось успадкувала вона від батьків, і це складає її природжений характер, національний. Згодом вона живе у суспільстві, яке впливає на неї своїми правами і переконаннями, і це складає придбаний, історичний характер. Зрештою, людині властиві здатність розрізняти добро і зло, любов до істини, правди і справедливості, що складає риси її одвічного характеру.

Ці три форми єдності наук юридичних помітні і у трьох різних школах, з яких одна визнає джерелом права національний дух, друга — дух історичний, і, зрештою, третя — суто філософ­ський дух.

Національний дух є пеший законодавець, який диктує народу його права отже, яким буде цей дух, таким буде і право. Якщо народу властива природна енергія, він виробить собі авто­номію; якщо ж він має пасивний, млявий темперамент, то у нього розвинеться деспотизм (приклад: східні народи). Таке значен­ня національного духу особливо помітне щодо запозичень, які завжди викликали протест, якщо не відповідали змісту національ­ного духу. Незважаючи на таку могутність національного духу, його не можна визнати за єдине джерело права, як це робить історична школа [4] в особі Савіньї, Гуго та ін., на тій підставі, що певний народ неспроможний висловити в усій повноті ідею права, а висловлює її лишень у спосіб, йому посильний і більш ніш розвинений, тобто національний дух висловлює ідею права не в тому чистому вигляді, в якому визначає її точна наука. Крім того, помилку історичної школи можна бачити з аналізу ідеї народної свідомості. Ця ідея відбилася у двох епохах — поганській і християнській. За першої доби народна свідомість була покли­кана до розв'язання завдань, властивих тому чи тому народу, натомість за доби християнської національний дух прагне до розв'язання завдань, властивих усьому людству. Тому переконан­ня історичної школи про дух національний як єдине джерело права є поверненням до поганського світоспоглядання.

 2)  Історичний дух  як джерело  права діє  відчутніше  у  не-розвинених народів, оскільки правила житгя обираються нами не івнаслідок їхньої розумності, але внаслідок їхньої корисності, їтобто якщо певний устрій дав позитивні результати, то він і буде загальною формою права. Багатожонство на Сході було благом для жінки: чоловік повинен утримувати своїх дружин. Цей факт багатоженства, сприятливий у певному випадку, був зведений згодом історичним правом у принцип, і багатоженство зробилося типом шлюбу. Але у цьому випадку історичне право йде від окремого до загального — фактдорівнюється принципу і фактич­ний стан юридичному, в цьому полягає його вада і недостатність, бо принципи життя не повинні бути випадковими і мають грун­туватися не тільки на окремих фактах, але й на всезагальних засадах розуму.

  3) Ідеальний дух як джерело права. Поняття про ідею взагалі ми отримуємо від спостереження щоденного життя, із спостере­ження дійсності, тобто у кожній творчості ми можемо знайти ідею. Але право є також творчість людини, отже, і в ній повинна бути певна ідея, яку і висловлюють певні державні, суспільні та інші установи. Розв'язання ж питання про тс, яка розумна ідея була тим джерелом,  з якого виникло те чи те позитивне право, є завданням науки, відомої під назвою позитивного права. І справді, багато форм позитивного права ми можемо пояснити — з духу індивідуального, багато — з впливів історії, але для повного пояснення цих форм ми повинні знати ідею або систему ідей, які керують усім. Така, наприклад, ідея єдиного Бога у народу єврейського. Розкрити цю ідею є справою філософії позитивного права. Але цю науку треба відрізняти від філосо­фії права. Філософія позитивного права вказує нам ідею, що міститься у тому чи тому позитивному праві. Філософія ж права показує, яка ідея повинна бути втілена, повинна міститися у позитивному праві .

Природне право є виразом-того, що вміщене у людській природі, і кожне позитивне право, встановлене авторитетом або звичаєм, повинно бути здійсненням цього права природного.

Наука природного права містить у собі всі ті відносини людини, які є джерелом обов'язкового за природою і невиконання яких людина розглядає як зло.

Цих відносин, обов'язкових для-людини за природою, існує чотири: 1) відношення до Бога; 2) відношення до зовнішнього світу; 3) до самого себе і 4) до істот собі подібних.

Окресливши ідею природного права у цих відношеннях, обо­в'язкових для людини природно, ми зводимо три знайдені на­ми джерела права до двох, позаяк дух історичний і національ­ний мисляться як одне начало (форми життя народного зале­жать як від природних ознак його духу, так і від ознак, набутих ним унаслідок його історичного розвитку). Ці два джерела суть 1) емпіричне і 2) раціональне, що дають початок двом мето­дам — емпіричному і раціональному. Цей розподіл методів прийнятнії скрізь і дослідження показали, що без цих двох методів і без правильного їх поєднання немислимі ніякі моральні науки, отже, і філософія права.

Розглядаючи різні науки, ми можемо підвести їх під дві групи: 1) одні вивчають те, що є, і називаються науками поясню­вальними; 2) інші вивчають те, що повинно бути, тобто відкривають норми для того, що є, і називаються науками, що дають норми, або науками оцінювальними.

Кожна окрема наука розкриває один певний світогляд. Алє для вдосконалення загальнолюдського глузду кожне пізнання з необхідністю повинне знайти своє відношення до цілого; звідси необхідна така наука, яка давала б загальний світогляд, що знову стосується філософії.

Отже, філософія є наукою, що як вивчає загальну методу окремих наук і їхнє припущення, так і дає загальний сві­тогляд.

Отже, серед позитивних наук, що вивчають явище через досвід, ми не можемо досягти істинного пізнання, по-перше, тому, що в явищі ми маємо справу з нашими уявленнями, а не з самими речами; по-друге, тому, що і поняття, що відповідають досвіду, можуть містити у собі внутрішнє протиріччя, по-третє, тому, що і буття досвіду не задовольняє принципів розуму. Звідси завдання філософії полягає в тому, щоб, по-перше, дати систему засад, що визначають явище, по-друге, переробити поняття так, щоб вони мислшгися без протиріччя, і, по-третє, доповнити наш світогляд так, як цього вимагають принципи чистого розуму.

Фідософія розподіляється на три частини: 1) логіку, 2) метафізику, 3) практичну філософію.

Фактичний стан ми повинні вивчати з досвіду, але цим не можна обмежуватися, а треба розв'язати такі питання: по-перше, що повинно бути, а не що є, і як поєднати наші думки, щоб вони відповідали законам розуму, — відповідь на це дає логіка, по-друге, як ми повинні доповнити поняття про речі, щоб знайти істинну сутність, — відповідь дає метафізика, по-третє, зрештою, за якими ідеями повинні ми скерувати спої вчинки, щоб вони були внутрішньо гідними, - на це відповідає практична (моральнісна) філософія. Таким чином з досвіду випливає необхідність такого розподілу. Грунтовність цього розподілу виправи дозується ще з точки зору загального смислу. Наша людяніспІ має дві підвалини. Першою підвалиною є віра людства в істину дослідження підґрунтя цієї віри є справою філософії теоретичної, а саме логіки — коли ми вивчаємо формальні ознаки істини і метафізики — коли ми вивчаємо матеріальні ознаки істини. Друга підвалина полягає у переконанні в існуванні відмінності між вчинками за їхньою внутрішньою гідністю, а не за тим задоволенням, яке вони дають. Вивчити підґрунтя цих ознак, що характеризують вчинки внутрішньо гідні, є справою філософії практичної.

Отже, логіка є наукою про норми для зв'язку думки, мета­фізика — про норми для зв'язку речей, практична філосо­фія — про норми для наших вчинків.

Загальну придатність має логіка, необхідна у будь-якій діяль­ності, як науковій, так і практичній, але особливе значення має практична філософія або етика. Завдання цієї науки про право, тобто завдання філософії права, полягає у тому, щоб пока­зати сутнісний зв'язок різних можливих форм права з мо­ральними їхніми ідеями.

Перехід до філософії права.

Стародавні філософи, не маючи перед очима міцного по­зитивного права, не знали потреби зазначати місце філософії права у загальній системі наук етичних, вони викладали нам не філософію права, а особисту і соціальну етику. Головне питання, що постає тут, є питання про наше відношення до інших істот і навпаки, тобто чим ми повинні бути для іншого, яке значення повинно мати моє життя для інших. Стародавні відповідали на це таким чином: 1) neminem laede — не ганьби нікого, 2) suum cuique — віддай усім належне, 3) imo omnes quantum potes juva — допомагай завжди всім скільки можеш1. У першому вислові міс­титься ідея права, у другому — ідея справедливості, у третьому — ідея безкорисливої любові. Ідея права переважає у державі, у спілці громадянській, вище за неї стоїть справедливість, вона панує у спілці людській; останнє місце посідає любов, присутня у спілці релігійній, але це не значить, що де є право, там немає релігії, всі ці ідеї поєднані не по окремості, але так, що одна переважає тут, інша там.

Ідея права. Хоча ідея права вся просякнута моральним зміс­том, все ж таки її необхідно вивчати окремо від інших мораль­них ідей. Цього вимагають такі особливості цієї ідеї, внаслідок яких вивчення її пов'язане з утрудненнями.   1)  Багато з вимог права такі, що їхнє виконання примушується силою, натомість щього не можна сказати ні про справедливість, ні про любов, бо

іостанні втілюються лише внаслідок внутрішнього і вільного руху серця. 2) Принцип, утілений у давньому вислові niminem laede, що стосується ідеї права, вимагає, щоб одна особа не порушувала прав іншої і залишилася до неї байдужою, але з точки зору справедливості таке байдуже ставлення, байдужість до іншого є вже зневажанням, бо справедливість вимагає не негативного, а позитивного ставлення до інших осіб. 3) Для визначення права

нам треба мати певне поняття про саме зневажання, бо ним визначається і саме право. Вивчати ідею права природніше за все. по-перше, в історії людини, це антропологія, по-друге, в історії людства, це історія філософії права.

Викладемо у стислому нарисі ті форми права, якими повинна займатися юридична антропологія, перш ніж перейдемо до самої антропології.

Є два закони, які зумовлюють юридичний і громадський побут на всіх щаблях розвитку: перший закон — людина не може жити самотньо, другий закон — жодна істота не мислима без індивідуальних прагнень до самозбереження через індиві­дуальні засоби. З цих двох законів виводяться вс: простіші форми права таким чином:

1) Природне прагнення до самозбереження може переходити в егоїзм і на цьому щаблі воно втручається у сферу іншої особи, котра таке втручання до своєї сфери називає неправом, не­виправданими діями. Ці невиправдані дії, внаслідок своєї непра­воти, завдають страждань, наслідком яких з необхідністю є по­чуття помсти,  почуття відплати,  освячуване  і  релігією, і суспільством.

2) Зневажання певної особи може розповсюджуватися тільки на порушення її володарських прав, тобто як власника: раба, котрий нічого не має, неможливо зневажити. Власність у вузь­кому розумінні є таке право на річ, яке до всіх фізичних вигід речі приєднує ще те, що річ моя. У власності ми маємо дві вигоди: по-перше, річ служить нам своїми фізичними якостями і, по-друге, тим, що вона наша; з цієї останньої обставини ми можемо отримати користь у вигляді ренти за користування нашою річчю, хоча б вона від цього нічого не втратила. Наше взаємне спіл­кування можливе лише на моєму і твоєму, тобто на власності.

3) Право власності грунтується спочатку на першому заволодінні і на обробці предмета. Проти першого заволодіння може бути висунуте заперечення: яким чином просте заволодіння дає мені право власності? Здавалося б, що якщо я насолодився чимось, то й досить, — але ні, — виникає і право насолоджуватися. Друга умова така: предмет, оброблений нами, повинен і належати нам, але для того, щоб перейти до обробки предмета, треба спочатку його мати. Хоч би звідки власність отримувала силу, вона має різні форми — дарування, відчуження тощо.

4) Щодо форм неправди, то вони подвійні: 1)насильство; 2) психічна хитрість, тобто висування фальшивих мотивів для волі іншої особи. Різновиди хитрошів: кривда і ошука, коли фальшиві мотиви підставляються іншій особі, і наклеп, коли вони підставляються третій особі стосовно другої.

5) Трапляється інколи, що ми^порушуємо інтереси іншого без будь-якого наміру і через обставини, тоді виникає бажання запо­бігти таким взаємним зневагам, яких лої не бажаємо — так відбувається угода. Порушення угоди є ошукою, звідси відбу­ваються віроломство, зрада і запроданство.

Якщо непрлплл здійснюється нлсігч.стном, го можливо і при­пинення и також через насильство, тобто можливі як правомірне насильство, так і хитрість (хитрість перед злодієм, наприклад, не може бути нам поставлена ні юридичне, ні морально). Звідси виникають форми громадянського і кримінального права. Ось загальні засади для форм права, вивчати які, власне кажучи, є справою філософії.

З двох головних законів юридичного і суспільного побуту щиться і виникнення держави. На підставі першого закону і дві людини складають суспільство, яке у великих розмірах репрезентує явище, що ми називаємо державою. Хоч би якою була ідея держави, її походження грунтується на необхідності охорони права через примусову силу. Але держава не є установою, покликаною знищувати неправду на землі. Вона переслідує її тільки з боку пасивного, тобто настільки, наскільки від неправди страждають, тому вона байдужа до неправди, якщо від неї ніхто не страждає. На грунті держави розвиваються: 1) приватне право, 2) державне право. Державне право, у свою чергу, стає приватним, позаяк є права інших народів, тобто ідея права загальнолюдського. Особливо цікавим колом досліджень є відношенні держави до церкви. Ці дві установи перебувають у такому відношенні, що їх не можна ні відокремити, ні злити разом, держава шукає допомоги у церкви і водночас вважає її небезпечною.

Юридична антропологія.

Спочатку звернемо увагу на те, яким чином ця наука входить до загальної науки філософії права. Антропологія є наукою, що вивчає людину, і до того ж, на відміну від психології, вивчає її всебічно. Юридична антро­пологія вивчає людину також з усіх боків, але як істоту соціальну.

Таким чином, до нашого вивчення повинна належати низка, фактів про сутність людини та її здатність діяти. Можна б з них і починати, але якщо людина є істотою і якщо таємні закони, які належать істоті як такій, справляють потужний вплив на людину та її право, то в антропології потрібно провести дослідження про ідею істоти, позаяк ті закони, які стосуються істоти взагалі стосуються і людини. Крім того, я повинен зупинитися на походженні нашої науки, відокремленої тепер від наук моральних. До цього ми й звертаємося.

Історія юридичної антропології.

Думка, ідея про право не має штучного походження. Ми на­трапляємо на неї скрізь, де є люди, і до того ж у поєднанні з іншими ідеями — краси, святості. У загальній думці про право легко розрізнити три факти: 1) людина може визначатися не лише зовнішніми, емпіричними причинами, але й усвідомленням ідей, 2) людина має певні правила, звичаї, підкорятися яким є справою доброю і святою, 3) підкоряючися цим правилам і звичаям, вона має здатність міркувати про їхню гідність. Гоббс, проте, визнає, що людина може міркувати про справедливе і несправедливе лише на підставі позитивного закону, позаяк, на його думку, до появи держави всі вчинки були байдужими. Але ця думка не­правильна, оскільки відмінність між справедливим і несправед­ливим, добрим і поганим можлива скрізь, де людина досягла моральної самосвідомості, а її можна досягти поза державою — і дикун розуміє, що, крадучи чужу власність, він робить зло. Отже, людина має здатність міркувати, філософувати про те, що є право і що ні. Філософія ж права методично досліджує ті сталі і суттєві підвалини, з яких виходять з необхідністю форми права по­зитивного. Якби не було цього факту довільного міркування про факт, філософія права була б неможливою. Але вона не має значення кодексу для народного права, її значення полягає в тому, що вона досліджує спочатку загальні підвалини права, загальну теорію, за якою ми могли б міркувати про всі права, це аналістика начал, отримавши цю загальну теорію, вона потім застосовує її до вивчення прав окремої особи, сім'ї, суспільства і, зрештою, держави, це — синтез (синтетика) фактів. Але зна­чення окремої науки філософії права отримали пізно.

Греки і римляни вивчали філософію права у загальній мо­ральній філософії, позаяк у них релігія як безумовна санкція права складала частку держави. З цієї невіддільності науки про право від науки   про   моральність   і   пояснюється   піднесений   характер Досліджень Платона і Сократа, які за середньовічної доби вважалися священними та обов'язковими. Середньовічна доба дослідження права грунтувалася, таким чином, цілком на авторитеті римлян. З відродженням наук і мистецтв починаються дослід­ження як у галузі зовнішнього світу, так і у галузі права, яке стали грунтувати на природі людини. Щодо цього особливе значення має кривава і спустошувальна тридцятирічна війна 1618 року, біди якої покликали до розумової діяльності двох великих геніїв — слов'янина Амоса Коменського і Гуго Гроція. Перший дістався переконання, що необхідно виховати нову генерацію на нових засадах, Гуго Гроцій прийшов до необхідності раціональних підвалин у праві, які були б священними для всіх.

Справді, коли ми подивимося на громадське життя давніх і нових народів, то побачимо, що на останнє справляють вплив два кола наук: науки природничі і соціальні, до останніх належать політична економія і філософія права, значення останньої вище, ніж значення політичної економії.

Гуго Гроцій, шукаючи принципів для визна­чення того, що повинно бути прийняте за право, звертається до вивчення людської природи, вибравши у захисники людей, що заперечують право Карнеада. У цій природі людини Гуго Гроцій знаходить схильність, потяг до спілкування, до співжиття, Societatis appetitus, що не залежать від ідеї користі.

Натура вимагає, щоб людина не йшла за своїми пристрастями, але керувалася своїми переконаннями про добро і зло, відтак усе, шо суперечить цим міркуванням про добре і зле, суперечить праву моральності. У цьому широкому розумінні ідея права є системою ідей, пізнаних розумом, яка вказує наше одвічне призначення. Але людина прагне не простого співжиття, але мирного й суголосного, і все, що суперечить збереженню цього співжиття, суперечить праву суспільному. Ось ця метода, за якою Гуго Гроцій відділив науки моральні, етичні від наук прав­ничих. Отже, цей розподіл, повторю ще, грунтується на такому: 1) розум може пізнавати призначення людини, що на підставі цього пізнання виявляється чужим цій сутності, те є немораль­ним, 2) людині за природою притаманний потяг до мирного співжиття; все, що робить неможливим це мирне співжиття, порушує право суспільне. Іншими словами: що згідно до сутності людини, те морально, що підтримує співжиття, те правомірно.

Наказ здорового розуму, який вказує нам на те, що яко­мусь вчинку, згідно до його відповідності розумній природі, притаманна або моральнісна мерзенність, або ж моральнісна необхідність і є моральне право. Воно є джерелом права позитивного й повинно бути визнане навіть атеїстами, тобто існувало б і тоді, коли не було б Бога. Далі Гуго Гроцій говорить, шо у кодексах не все може бути поясненим на підставі перших двох міркувань, у них є форми права у вигляді якогось інтересу, тому він і повинен був визнати jus naturale, в якому вміщена ідея корисного. Отже, ось два джерела природного права: 1) ідеї права, пізнавані розумом суспільним, 2) ідеї права, що грунтуються на користі  - jus naturale laxius. Від природного права Гуго Гроцій відрізняє право позитивне, що випливає з волі — jus voluntarium, яке він поділяє на  jus divinum і jus homanum.

Позитивне право не може знищити права природного, але може видозмінювати його, тобто реалізувати ідеї природного права можна різними шляхами, який шлях обрати — це залежить від волі.

Ось найпростіші визначення Гуго Греція, що складають досі міцне підґрунтя нашої науки.

Звернемо увагу на помилки Гуго Греція. Перша помилка Гуго Греція полягає в тому, що він дивиться на державу як на таку інституцію, яка реалізує право й більше ні на що не здатна, як тільки на здійснення наших інтересів. Але погляд цей неправильний на тій підставі, шо у державі ми не тільки не досягаємо щастя, але інколи й страждаємо, натомість чабанські племена, що не знають ніякої держави, живуть у блаженному стані. Щоправда, держава має суб'єктивні цілі, одна з них полягає в тому, щоб вносити лад у наші прагнення до вигід, але позаяк держава є організм, то вона повинна мати й об'єктивні цілі, незалежно від наших інтересів.

Другий недолік Гуго Греція полягає у самій назві, що призводить до непорозуміння.

1) За природне право можна прийняти й те, що не є насправді таким, римські юристи говорили, що jus naturale est id quod natura omnia animalia docuit, а звідси можна припустити, що тва­ринні інстинкти є джерела права.

2) Ця назва дає відчути, буцімто позитивне право не збігається з природним і відкидається ним; це, звичайно, річ можлива, але не необхідна, не можна погодитися, щоб усе, що у позитивному праві не виводиться з почуття природного, було не обов'язковим.

Далі, говорячи про мирне співжиття, Гуго не пояснив, у чому воно повинно полягати, а це важливо, бо мирне співжиття нерідко може розумітися у значенні мирної отари овець. Ясно, що Гуго не знав про існування закону полярності у моральній сфері. Тільки пізнішому часові належить відкриття цього закону, який полягає у тому, що життя складається з прагнення протиріч, наприклад, приватне і державне право. Панування того, чи того залежить від відношення полярних сил. Народ, упевнений у своїх силах, обмежує право державне у іньшого народу діяльнійсть держави має широкі межі. Звідси зрозумілим буде, що якщо з′являлися комуни у значенні мирної отари овець, то вони вимирали й саме тому, що таке спілкування супротивне вищій натурі, яка визначається ци законом полярності. Отже, не будьяке співжиття відповідає нашому призначенню. Цю ідею Гуго не розвинув до справжнього смислу.

Ставлення права до політики.

Давні філософи Платон, Арістотель свої дослідження про право називали політикою, що вказує на те, що право не є таким ізольованим від політики, як це уявляють у наш час Томмазіус і Кант.

Отже, будь-яке живе право є політичним, будь-яке право має політичну сутність. Саме до розв'язання завдань цього політичного мистецтва нас і веде філософія позитивного пра­ва, сутність якої полягає в установленні реформ і касуванні права.

Методи вивчення філософії права.

Будь-яка наука має споріднену їй методу, визначену її предме­том, отже, вивчаючи якусь методу, ви водночас вивчаєте й саму науку. Ці методи, визначені предметом науки, поділяються, по-перше, на об'єктивно-формальні і, по-друге, на об'єктивно-мета­фізичні. Пояснимо останні. Гуго Гроцій, вивчаючи право при­родне, передбачав у нас ідею натурального розуму, який є ніщо інше, як гармонійна система пізнання істин. Ці істини характерні тим, що їм властива необхідність, яка може бути поділена на умовну та безумовну. Перша необхідність належить істинам емпі­ричним, які здобуваються через інтуїцію, безумовно ж необхідні істини складають зміст самого розуму, входять до нього як його визначення. Особливість цього роду істин і привела філософів двох метод — історичної (індуктивної) та спекулятивної (споглядальної); перша відкриває істину факту, яка не має ніякої необхідності (наприклад, зараз світло надворі), друга — істину розуму, в якій ми бачимо безумовну необхідність. Застосовуючи все ска­зане до філософії права, ми повинні погодитися з тим, шо вона не може бути наукою індуктивною у виключному розумінні.

Нам указують, проте, на природничі науки, які досягли великих результатів за допомоги індуктивного методу. Щоб відповісти на це заперечення, слід зазначити, що людство в його праві, релігії тощо має дещо специфічне, таке, що не підпадає під ідеї речей; якщо коло явищ різне, то повинні бути різними й методи.

Юркевич П. Історія філософії права. Вступ //Філософська і соціологічна думка. – 1996. - № 3-4