| | |
ПАЛІНГЕНЕЗИС (грец. palin – знову і genesis – джерело, народження, походження) – 1) у біології: позначення повернення
вже втрачених особливостей організації в який-небудь період розвитку; 2) в ант.
філософії (вчення Геракліта та піфагорійців): вірування у постійне відродження
життєвого світу, постійну репродукцію фундаментальних життєвих ознак у процесі
нескінченної еволюції організмів (речей).
ПАМ’ЯТЬ – псих. процес, який
полягає в закріпленні, збереженні і відтворенні у мозку індивіда його минулого
досвіду
ПАМФЛЕТ (англ. рamphlet) –
1) злободенний викривальний твір на сусп.-політ. тему; 2) жанр
художньої літератури.
ПАНЕНТЕЇЗМ (грец. pan
– все, en – у, theos – Бог) – реліг.-філос.
вчення, яке синтезуючи теїзм и деякі риси пантеїзму, обстоює
ідею, що існуюча реальність є частиною буття Бога, але на відміну від пантеїзму,
не розчиняє Бога у світі. Термін П. ввів нім. філософ К.К.Ф.Краузе у 1828 р.
Нині цей термін використовується деякими теологами (Наср, Реммерт та ін.) як
концепт щодо вирішення екологічних проблем.
ПАНТЕЇЗМ (грец. pan – все і theos
– бог) – філос. вчення, яке ототожнює Бога та світ. П. існував у двох формах:
натуралістичний П., який наділяв природу якостями живого, божественними
властивостями і розчиняв Бога у природі, та містичний П. – все у Богові, тобто
розчиняв природу у Богові.
ПАРАБОЛА (грец. parabole – наближення) – притча, алегоричне
моральне повчання.
ПАРАГРАФ (грец. paragraphos)
– частина тексту, яка починається з першої строки і має самостійне
значення (іноді позначається знаком).
ПАРАДИГМА (грец. paradeigma –
приклад, зразок) – вихідна концептуальна схема, модель постановки та вирішення
проблем, домінуючих протягом певного істор. періоду у науковій спільноті. Зміна
парадигм є науковою революцією, дослідженню яких, зокрема, присвячена праця Т. Куна
“Структура наукових революцій”.
ПАРАДОКС (грец. paradoxos –
дивний; несподіваний) – дивна, несподівана думка, що виступає як ґрунтовне
судження, висновок, твердження, але різко розходиться з загальноприйнятим,
традиційним.
ПАРАЛЕЛЬНА УГОДА (УГОДА
“ОФСЕТ”) – одна з форм зустрічної торгівлі, яка передбачає як обмін товарами й
послугами, так і надання можливості вкладати капітал замість різного роду
послуг і пільг.
ПАРАЦЕЛЬС Філіп Ареола Теофраст
Бомбаст фон Гогенгейм (1493 – 1541) –
філософ, лікар, натураліст. Він вважав, що все наше знання є самоодкровенням, а
всі наші можливості – результат взаємодії з природою, яка має божественне
походження. Всі істоти виникають в результаті поєднання видимого, елементарного
земного тіла і недоступного спостереженню небесного, астрального життєвого
Духа. Серед філос. творів: “Філософія”, “Потаємна філософія”.
ПАРИТЕТ (лат. paritas (paritatis)
– рівність) – рівність, рівноправність, однакове положення сторін.
ПАРМЕНІД із Елея (прибл. 540/515
– після 480 до н.е.) – давньогрец. філософ, засновник т.зв. елейської
школи. Своє вчення П. виклав у поемі “Про суще (природу)”. Він – зачинатель
строгого мислення, умоглядної
метафізики, яка виводить свої положення із самої думки.
ПАРСОНС Толкотт (1902 –
1979) – видатний амер. соціолог, який розробив теорію людської дії як
системи, що самоорганізується, і специфіка якої полягає у символічності
(символічні механізми регуляції – мова, цінності), нормативності (залежність
від загальноприйнятих цінностей і норм) і волюнтаристичності (суб’єктивність і
певна ірраціональність людської дії). Головні праці: “Структура соціальної
дії”, “Соціальна система” та ін.
ПАСКАЛЬ Блез (1623 – 1662) – франц. філософ,
математик і фізик. Він вважав, що великі душі, навіть якщо вони досягли всіх
можливих знань, повертаються до незнання, піддаються одкровенню і віддаються на
милість Бога, яка сама є таємницею. Істина, за П., ґрунтується на “логіці
серця” і на суб’єктивному переживанні містичного доказу Бога. Серед ін. творів:
“Листи провінціала”, “Думки про релігію”.
ПАСІОНАРНІСТЬ (лат. passio – пристрасть)
– термін, введений Л.Гумільовим для характеристики нездоланного прагнення людей
до здійснення своїх ідеалів. Він вважав, що П. складає основу істор. процесу і
формується за рахунок потужних сплесків біохімічної енергії космосу, відкритої
та описаної В.Вернадським і яка концентрується у локальних
областях нашої планети. На основі такої ідеї Л.Гумільов створив пасіонарну ідею
етногенезу, у центрі якої – уявлення про етнос як про біосферне, несоц. явище
людської поведінки. П., за Л.Гумільовим, забезпечує створення та існування у
біосфері Землі всього розмаїття етнічних систем – природних колективів людей з
загальним стереотипом мислення, на який накладає відбиток географічне
середовище, культурна традиція та етнічне оточення.
ПАТЕРНАЛІЗМ (лат. paternus –
батьківський) – соц. відчуття, яке передає стан орієнтованості громадян на
фактор їх захищеності з боку держави.
ПАТОЛОГІЧНИЙ (грец.) – ненормальний.
ПАТРИСТИКА (грец. pater –
батько) – сукупність теологічних, філос. і соц.-політ. доктрин христ.
богословів II-VIII ст.
ПЕЙН Томас (1737 – 1809) – амер. філософ-просвітник,
політ. діяч, літератор. П. з позицій деїзму та радикального просвітництва
розробляв проблеми революційного демократичного оновлення суспільства,
конституціоналізму, висунув ідею творення держави загального доброботу,
обстоював як універсальний для нової цивілізації принцип захисту прав людини.
Головні праці: “Права людини”, “Сторіччя розуму” та ін.
ПЕНІТЕНЦІАРНА СИСТЕМА (лат. poenitentia)
– встановлені у державі порядок та режим відбування карного покарання у вигляді
позбавлення свободи. П.с. містить: в'язниці, виправні колонії, виправні школи
для неповнолітніх тощо.
ПЕНОЛОГІЯ (лат. рoena – покарання і logos – слово) – вчення
про мету і засоби кримінальних покарань.
ПЕРВЕРСІЯ (лат. perversio від perversus – перевернутий)
– перекручення, спотворення.
ПЕРЕВТІЛЕНІСТЬ – це вияв особливого різновиду каузальності, притаманної досить
складним системним утворенням, - заміщенням їхнього дійсного змісту тим, який
знаходимо на поверхні системи (за М.Мамардашвілі).
ПЕРЕДБАЧЕННЯ – припущення про майбутній
стан явищ природи і суспільства або про явища, невідомі в даний час, але які
піддаються виявленню. Розрізняють наукове, буденне (за народними прикметами),
інтуїтивне, релігійне (у вигляді пророцтв, “одкровень” тощо) П., а також у
вигляді різноманітних гадань.
ПЕРЕДБАЧЕННЯ НАУКОВЕ –
обґрунтовані припущення про майбутній стан явищ природи і суспільства або про
явища, невідомі в даний момент, але такі, що піддаються виявленню.
ПЕРЕКОНАННЯ – стійка психол. настанова,
непорушна переконаність у правоті своїх ідеалів, принципів, ідей, поглядів,
які, ніби заволодівши усією сутністю людини, підкорюють собі її почуття,
совість, волю і вчинки.
ПЕРИФЕРІНИЙ (грец. periphereia –
окружність) – окраїнний, віддалений від центру чого-небудь.
ПЕРІОД (грец. periodos) –
як прав., проміжок часу, який охоплює який-небудь закінчений процес; в істор. науці:
час, що характеризується настанням, наявністю або пануванням того чи ін. соц.
явища.
ПЕРМАНЕНТНИЙ (лат. permaneо –
залишаюсь, продовжуюсь) – триваючий безупинно, постійний, неперервний.
ПЕРСОНАЛІЗМ (лат. persona –
особистість) – реліг.-ідеалістична течія в сучасній філософії, яка розглядає
особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ – як вияв
творчої активності верховної особи – Бога.
ПЕРСОНІФІКАЦІЯ (лат. persona –
особистість, особа і facere – робити) – наділення тварин і рослин,
абстрактних понять, неживих предметів і явищ природи людськими властивостями,
представлення їх в особах.
ПЕРСПЕКТИВА (лат. рerspicere –
уважно розглядати) – 1) у вузькому значенні: вид удалину на предмети, що
знаходяться далеко; 2) у широкому значенні: види на майбутнє; очікуване або
можливе.
ПЕРТУРБАЦІЯ (лат. perturbation –
хвилювання, збудженість) – раптова зміна, ускладнення, які вносять безпорядок.
ПЕРЦЕПЦІЯ (лат. perceptio –
уява сприйняття) – те саме, що і сприйняття.
ПЕСИМІЗМ (лат. pessimus –
найгірший) – схильність убачати в усьому найгірші сторони, бачити все у
невідрадному світлі.
ПЕТРАЖИЦЬКИЙ Лев Йосипович (1867 – 1931) – юрист і
філософ, один із засновників психол. школи права. П запропонував
феноменологічне тлумачення права; сутність права вбачав у псих. переживанні.
Середовищем формування правової норми П. вважав психіку індивіда, тому
інтуїтивне право гнучко реагує на життєві запити. Соц. ж ін.-ти не визначають
поведінки індивідів, а лише створюють ситуації і умови для формування правової
норми.
ПІАЖЕ Жан (1896 – 1980)
– швейцарський логік, психолог і філософ, основоположник операціональної
концепції інтелекту та генетичної епістемології. Згідно з концепцією П.,
функціонування і розвиток психіки здійснюється у рамках адаптації індивіда до
середовища: асиміляції матеріалу, що сприймається, за індивідуальних схем
мислення й поведінки, а також пристосування цих схем до конкретних ситуацій.
Головні праці: “Психологія інтелекту” (увійшла до виданих російською мовою)
“Обраних психологічних праць”.
ПІДЗАКОННИЙ АКТ – правовий акт
держ. органу, виданий у межах його компетенції, на основі закону та щодо його
виконання.
ПІДСВІДОМІСТЬ – див. Несвідоме.
ПІДСТАВА – у філософії: необхідна
умова, яка є передумовою існування яких-небудь явищ (наслідків) і служить їхнім
поясненням. Історія філософії і конкретних наук являє собою ланцюг пошуків П.
та пояснень за їх допомогою явищ природи і суспільства.
ПІЗНАВАЛЬНІ (гносеологічні) ЦІННОСТІ
– ціннісне значення процесу і результатів пізнавальної діяльності людини, передусім
знань в усій їх багатоманітності.
ПІЗНАННЯ – вища форма відображення
об’єктивної дійсності; процес збагачення людини новим знанням. П. – це
сусп.-істор. процес творчої діяльності людей, який формує їх знання на основі
яких виникають цілі й мотиви людських дій. Механізм П. індивідуалізується
особистістю суб’єкта, який пізнає, включаючи тією чи ін. мірою необхідні
елементи: споглядання, рефлексію, логічну діяльність мислення, інтуїцію,
почуття, практику, життєвий досвід тощо.
ПІРС Чарльз Сандерс
(1839 – 1914) – видатний амер. філософ, логік, природознавець,
засновник “фанероскопічної” (“фанерон” – явище, видимість) концепції буття та
пізнання, родоначальник прагматизму, засновник семіотики. Найфундаментальніші
категорії концепції П.: “первинність”, “вторинність”, “третинність”, що
концентровано характеризують рівні багатомірної світобудови. У своїх
космологічних поглядах П. виходив з принципу еволюції Всесвіту, рушійною силою
якої є прагнення до досконалості. Відкидаючи механістичний детермінізм, П. приділяв
велику увагу у космічному процесі “творчої випадковості”. За П., дух не тільки
раціоналізує світ, але й привносить до нього любов і гармонію, невіддільні від
творчої свободи. Найвище втілення духу П. вбачав у Богові, до якого людина
звернена всіма своїми духовними якостями – почуттям досконалості, любов’ю та
вірою. Раціональні докази Бога, за П., неможливі та марні, у поведінці людини
завжди залишок, що не пізнається раціонально і спрямовується вірою. Творчий
доробок: “Зібрання статей” у 6-ти томах та ін.
ПІФАГОР (584/570 – поч. V
ст. до н.е.)
– давньогрец. філософ, вчений і соц. реформатор, якому приписують перше
застосування терміну “філософія”. П. створив власну реліг.-філос. школу.
ПІФАГОРЕЇЗМ – напрям ант. філософії,
започаткований творчістю Піфагора, що проіснував в різних модифікаціях
майже тисячоліття. Головна мета П. – осягнення пануючої у світі гармонії,
розкриття її природи і слідування їй як у розумінні сущого, так і в людскому
житті. Очищення душі задля вдосконалення особистості є центральним завданням П.
ПЛАГІАТ (лат. plagiums –
викрадення) – запозичення з чужого твору думок і фраз автора без творчої їх
переробки, а також без вказівки джерела з метою їх видачі за власні.
ПЛАТОН (427 – 347 до
н.е.) – видатний філософ античності, засновник філос. школи
Академія і творець системи об’єктивного ідеалізму. Ідеї П., поряд з творчістю Парменіда,
Піфагора, Сократа (учнем якого він був) та деяких ін. давньогрец.
мислителів заклали фундамент європ. філософії. Серед ін. творів: “Апологія”,
“Держава”, “Закони”, “Післязаконня”, “Про справедливість”.
ПЛАТОНІК – послідовник філософії Платона.
ПЛАТОНІЧНИЙ (від імені давньогрец.
філософа Платона) – суто духовний, не зв’язаний з чуттєвістю.
ПЛЕБС (лат. plebs) – простолюддя.
ПЛЕМ’Я – тип етнічної спільноти і
соц. організації людей докласового суспільства. Відмінною рисою П. є існування
кровно-родинних зв’язків між його членами.
ПЛЕСНЕР Гельмут (1892 –
1958) – нім. філософ, один із засновників філос. антропології. П.
тлумачив людину як ексцентричну істоту, яка постійно прагне до виходу за межі
безпосереднього існування, до нескінченної самозміни, оскільки завжди перебуває
“поза місцем” і “у нічому”. Ексцентричні акти її поведінки, за П., визначають
ставлення людини до самої себе і оточуючого світу. Серед головних праць: “Щаблі
органічного і людина”, “Запізніла нація”.
ПЛОТІН (205 – 270) –
давньогрец. філософ, засновник неоплатонізму, який виходив з “єдиного”, яке є
першосутністю, але не розумом, не предметом розумного пізнання. “Єдине”, за П.,
виділяє з себе завдяки виливанню (еманації) світовий дух, нус. Нус створює з
себе світову душу; він поєднує у собі світ ідей, істинний світ, у той час як
чуттєвий світ є лише ілюзорним відображенням світу ідей. Світова душа, на думку
П., дробиться на окремі душі; матерія виникає як нижчий ступінь еманації,
абсолютне заперечення божественної першосутності. Остання і найвища мета душі,
за П., виділяється з “єдиного”, возз’єднується з ним завдяки екстазу, по
відношенню до якого пізнання є тільки підготовчим ступенем.
ПЛУТОКРАТІЯ (грец. plutos –
багатство і kratia – влада, сила) – держ. лад, за якого політ. влада
формально і фактично належить заможній верхівці суспільства.
ПЛЮРАЛІЗМ (лат. pluralis –
багатоманітний) – філос. концепція, згідно з якою основу світу складають
декілька або ціла множина незалежних і незвідних один до одного начал.
ПОВСЯКДЕННА СВІДОМІСТЬ – сукупність знань, поглядів, почуттів, настроїв, які
стихійно виробляються соц. групами, класами, націями під впливом їх
повсякденного буття.
ПОДОЛИНСЬКИЙ Сергій Андрійович (1850 -1891) – укр. вчений, громадський
діяч. П. досліджував зв’язок між фізичними і соц. науками, питання енергетики
виробництва. Серед праць: “Громадівство й теорія Дарвіна”, “Людська праця і
єдність сили” та ін.
ПОДРАЗЛИВІСТЬ – найпростіша форма біологічного
відображення, яка притаманна усім організмам і служить засобом їх орієнтування,
пристосування до навколишнього середовища.
ПОЗИТИВІЗМ (лат. positivus –
позитивний) – напрям філософії, представниками якого всі істинні (“позитивні”,
звідси й назва) знання вважаються результатом конкретних наук. П. заперечує
філософію як науку зі специфічною для неї теоретичною та світоглядною
проблематикою.
ПОЗИТИВНЕ – основне поняття філос.
міркувань О.Конта: чітке, реальне, спостережуване, корисне, те,
що повинні вивчати науки, відкидаючи примарне, невпевнене, непотрібне людині і
суспільству.
ПОЗИТИВНЕ ПРАВО – діюча
система правових норм, відносин і присуджень.
ПОКАЗНИКИ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ
– кількісна і якісна характеристика стану, тенденцій і напрямків соц. розвитку,
застосована в управлінні та плануванні для оцінки розвитку, відповідності
реальних змін у соц. процесах науково
обґрунтованим вимогам.
ПОКОЛІННЯ (лат. generatio –
зачаття) – окрема ланка у ланцюгу продовження роду (батьки, діти, онуки),
сукупність людей приблизно одного віку, які належать до якого-небудь народу.
Тривалість діяльності П. дорівнює приблизно 30 рокам. За такий час П. набуває
певних загальних знань й світосприйняття. Сукупність конфліктів, які виникають
з боротьби молодшого П. проти старшого за те, щоб прийняти нові знання й
світовідчуття, складає проблему поколінь.
ПОЛЕ – у філософії: особливий
вид матерії, який зв’язує частки речовини, передає дії однієї частки на ін.
(гравітаційні, ядерні, електромагнітні П). П. не має маси спокою.
ПОЛЕМІКА (грец. polemikos –
войовничий) – суперечка, дискусія, зіткнення думок щодо якого-небудь питання.
ПОЛЕМОЛОГІЯ (англ. рolemos –
війна і logos – вчення) – наука про війну як явище соц. порядку, про її
причини та наслідки в екон., політ., демографічній та ін. сферах.
ПОЛІ … (грец. poly –
багато) – частина складних слів, яка означає множинність та частоту.
ПОЛІС (грец. polis) – місто-держава в регіонах ант.
Середземномор’я.
ПОЛІСЕМАНТИЧНИЙ (грец. polу – багато і semanticos – означальний)
- багатозначний.
ПОЛІТЕЇЗМ (грец. poly –
багато, theos – бог) – форма вірувань і культу, що полягають у
поклонінні багатьом богам.
ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ –
сукупність поглядів на політ. організацію суспільства, держ. устрій, соц.
відносини, відносини між класами, націями, державами, питання війни та миру.
ПОЛІЦЕНТРИЗМ (грец. polу – багато
і лат. сеntrum – осереддя, центр) – наявність у системі міжнар. відносин
кількох центрів (найсильніших держав
або блоків держав),
взаємовідносини яких визначають
розвиток людства.
ПОЛЯРИЗАЦІЯ (грец. polos –
полюс, протилежна точка) – надання, набуття або втрата полярності.
ПОЛЯРНІСТЬ (грец. polos –
полюс, протилежна точка) – володіння двома протилежними полюсами.
ПОНЯТТЯ – форма мислення, у якій
виражаються властивості, зв’язки і сторони предмета, що повторюються.
ПОППЕР Карл (1902 - 1994) – австр.-британський
філософ, прихильник “еволюційної епістемології” та “критичного раціоналізму”
основною сферою наукових досліджень якого епістемологія та філософія науки. П.
припускав, що жодна теорія не гарантована від спростування, і допускав
можливість конкуренції різних теорій. Головну увагу П. зосередив на виявленні
способів мислення, які лежать в основі тоталітарних ідеологій, з метою їхнього
подалання. Серед основних праць: “Логіка наукового відкриття”, “Відкрите
суспільство та його вороги” тощо.
ПОПУЛЯЦІЯ (франц. population)
– сукупність людей, які мешкають на даній території і мають певне політ.
управління; група населення, що підлягає дослідженню.
ПОСИДОНІЙ (прибл. 135 –
51 до н.е.) – давньогрец. філософ, що створив
філос.-наукову еклектичну систему, яка в центр божественної всезагальної
природи поміщала людину, дуалістично розколоту на тіло і душу (за гріхи
повернену в тіло).
ПОСТІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО –
поняття для позначення нової стадії розвитку світового співтовариства, яка
зміняє його індустріальну стадію; П.с. базується переважно на виробництві
інформації, ніж на матеріальному виробництві товарів.
ПОСТМОДЕРНІЗМ – якісно новий напрямок
сучасної культури; характеризується вільним відношенням до класичних традицій,
часто ігнорує, “обігрує” їх; явище в
художній культурі останньої чверті ХХ ст., якому притаманні: критичне звернення
до минулих істор. форм культури, активна взаємодія різних художніх систем у
художніх творах.
ПОСТПОЗИТИВІЗМ – течія в сучасній
філософії науки, що склалася в 60-70-х рр. ХХ ст. як спроба подолати деякі
найодіозніші недоліки неопозитивізму.
ПОСТСКИПТУМ (лат. post scriptum
– після написаного) – приписка до закінченого, підписаного листа, яка, як
прав., позначається літерами P.S.
ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ – комплексна течія
соц.-гуманітарної думки, 70-80-х рр. ХХ ст. (переважно у Франції та США).
Відмінною рисою П. є прагнення подолати обмеженість структуралізму. П.
націлений на осмислення всього “неструктурного” у структурі, на виявлення
апорій і парадоксів, що виникають при змозі об’єктивного пізнання людини і
суспільства за допомогою мовних структур, на подолання структуралістського
аісторизму та лінгвістичного редукціонізму, побудову моделей смислоутворення, створення
нової практики “відкритого” читання, яка долає герменевтичні й аналітичні
моделі тлумачення тощо. Найвідоміші представники П.: Ж.Дерріда, Ж.Дельоз,
Ж.Бодрійяр, Ж.Ліотар, К.Касторіадіс та ін.
ПОСТТОТАЛІТАРНЕ СУСПІЛЬСТВО –
суспільство перехідного типу, яке спонтанно переборює обмеження конкретної
тоталітарної системи під впливом факторів ендогенного та екзогенного
походження, прямує від тоталітарного до природно-істор. стану.
ПОСТУЛАТ (лат. postulatum –
вимога) – твердження, яке приймається як вихідне при побудові якої-небудь
наукової теорії або умовиводу.
ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович (1835 – 1891) – укр.
мовознавець, етнолог, філософ. Вбачаючи у мові єдино властиві кожній людині та
певній спільності спосіб та можливість сприймати світ і мислити його, П.
виступав проти денаціоналізації загалом і де українізації зокрема. Він доводив,
що зникнення хоча б однієї мови спричиняє втрату на рівні загальнолюдської
культури, яка становить інтегративний продукт різних нац. культур. П. захищав
право нац. культур на самостійне і рівноправне співіснування і розвиток.
Поняття “націоналізм” розглядав як світогляд, що обстоює нац. розмаїтість
людства, стверджував, що “послідовний націоналізм є інтернаціоналізмом”. Серед
головних праць: “Про зв’язок деяких уявлень у мові”, “Про долю і спорідненні з
нею істоти” та ін.
ПОТЕНЦІАЛ (лат. potentia –
сила) – джерела, можливості, засоби, запаси, що можуть бути використані для
вирішення якого-небудь завдання, досягнення певної мети; можливості окремої
особи, суспільства, держави в якій-небудь сфері.
ПОТЕНЦІЯ (лат. potentia –
сила) – здатність до певний дій.
ПОТРЕБА – повна або часткова
відсутність будь-чого необхідного для підтримання життєдіяльності організму,
людської особистості, соц. групи, суспільства в цілому; внутрішній спонукальний
чинник активності; нужда людини в чому-небудь. П. регулює поведінку, визначає
спрямованість розуму, почуттів і волі людини. Визначення П. – це мотив або
бажання; 2) у психології: стан індивіда, викликаний нестатком в об'єктах,
необхідних для його існування і розвитку, і який виступає джерелом його
активності; 3) бажання споживача придбати і використати конкретний товар
(послугу) відповідно до культурного рівня та індивідуальних особливостей.
ПОТРЕБИ СОЦІАЛЬНІ –
сукупність вимог у реалізації соц. інтересів людей як в галузі життєдіяльності
кожної окремої людини, так і сусп. групи (класу).
ПОТРЕБИ СУСПІЛЬСТВА –
потреби людини в природному об'єднанні з ін. людьми (від малої соц. групи до
людства в цілому) в об'єктах і явищах, необхідних для існування і розвитку. П.с. пояснюються наявністю у
системного цілого (в даному випадку –
суспільства) особливих властивостей, не притаманних його підсистемам і блокам,
сукупності окремих індивідів.
ПОЯСНЕННЯ – одна з важливих функцій
свідомості, яка полягає у розкритті сутності об’єкту, що вивчається. У реальній
практиці дослідника П. здійснюється шляхом показу того, що об’єкт пояснення
підлягає певному закону (законам). Розрізняють атрибутивні, субстанційні,
генетичні (зокр., причинні), контрагенетичні (зокр., функціональні), структурні
тощо. За своїм механізмом П. розподіляються на такі, що виводяться з власного
закону, і такі, що створюються шляхом моделювання. П. виступає базою для
наукового передбачення.
ПРАВА ЛЮДИНИ – 1) поняття,
що характеризує коло соц. можливостей
особистості в екон., політ.,
культурній та ін. сферах, які сучасні держави зобов'язані гарантувати. Поняття
П.л. виникло в період Великої Французької
революції (1789 р). Франц. просвітителі справедливо вважали, що влада і народ – не пани і раби,
а рівноправні члени суспільства; 2) суб'єктивні права – це те, що належать
людині як такій і на володіння якими може претендувати кожна людина незалежно
від обставин.
ПРАВО (є похідним від слів
“правий” і “правда”) – 1) система встановлених (санкціонованих державою)
регулюючих сусп. відносин, загальнообов`язкових норм, дотримання і виконання
яких забезпечується шляхом як переконання, так і держ. примусу; 2) ступінь
свободи громадян, виражений у системі норм, що виходять від держави,
забезпечені нею і регулюють сусп. відносини в ім'я досягнення прогресу в
соц.-екон. розвитку суспільства.
ПРАВО НА ГІДНЕ ІСНУВАННЯ
– природне право, яке передбачає забезпечення засобів для існування, гідного
відпочинку, а також можливостей для духовного вдосконалення.
ПРАВОВА АКСІОЛОГІЯ – розділ
філософії права, в якому вивчаються правові цінності (справедливість, свобода,
рівність, права людини тощо), їх співвідношення й способи реалізації у
сучасному правовому житті.
ПРАВОВА АНТРОПОЛОГІЯ – 1)
розділ філософії права, що висвітлює основні проблеми відносин людини і права;
2) вчення про право як спосіб людського буття.
ПРАВОВА ГНОСЕОЛОГІЯ – розділ
філософії права, в якому досліджуються особливості процесу пізнання у сфері
права, проблема істини, основні етапи, рівні та методи пізнання у праві.
ПРАВОВА ДЕРЖАВА – 1) тип
держави, основними ознаками якої є зв`язаність правом, верховенство закону,
поділ влади, правовий захист особи, юрид. рівність громадянина і держави; 2)
всеохоплююча політ. організація суспільства, заснована на верховенстві закону,
що створює умови для найповнішого забезпечення прав і свобод людини
(громадянина), а також послідовного
обмеження держ. влади з метою неприпустимості зловживань з її боку.
ПРАВОВА ІНТЕРСУБ'ЄКТИВНІСТЬ
– спосіб осмислення права, згідно з яким зміст права виводиться з взаємодії
правосуб'єктів; П.і. є відмінною рисою сучасних концепцій природного права.
ПРАВОВА КУЛЬТУРА –
невід'ємна частина культури суспільства в цілому, що виражає певний рівень
розвитку правосвідомості і стану законності, які характеризують ступінь
правоздатності і дієздатності громадян
у вирішенні сусп. протиріч.
ПРАВОВА ОНТОЛОГІЯ – розділ
філософії права, в якому вивчаються проблеми природи права і його основ,
сутності права і форм його існування.
правова поведінка – соціально
значуща поведінка суб`єктів, яка передбачена нормами права, підконтрольна
свідомості та волі, а також має юрид. наслідки.
ПРАВОВА РЕАЛЬНІСТЬ – поняття
для позначення особливого автономного світу права з його законами, логікою
функціонування та розвитку, “базисними конструкціями”, а також способом їхнього
зв'язку в одне ціле.
ПРАВОВА РІВНІСТЬ – рівність
вільних і рівність у свободі, загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів,
коли свобода кожного є умовою свободи ін.
ПРАВОВА СВІДОМІСТЬ – сукупність
ідей, поглядів, теорій, норм, уявлень, почуттів, які відображають відношення
людей до чинного і бажаного права, законності, правопорядку, їх оцінку з т.з.
інтересів того чи ін. класу (або суспільства в цілому) і спонукають їх до
певних дій.
ПРАВОВА СИСТЕМА – сукупність
взаємопов’язаних правових елементів і засобів, що регулюють сусп. відносини і
характеризують рівень правового розвитку тієї чи ін. країни.
ПРАВОВЕ СУСПІЛЬСТВО – суспільство, у якому всі суб'єкти підкоряються праву не за примусом, а за переконанням. Така правова реальність дозволяє їм безперешкодно висловлювати свою думку, приймати власні рішення, почувати себе самостійними і вільними.
ПРАВОВИЙ НІГІЛІЗМ (лат. nihil
– ніщо, нічого) – ігнорування права, юрид. норм, правових цінностей, зневажливе
ставлення до правових традицій.
ПРАВОВИЙ ОБ’ЄКТИВІЗМ – спосіб
осмислення права, що вбачає джерела права в об'єктивному світі, у соц.
реальності.
ПРАВОВИЙ ПОЗИТИВІЗМ – спосіб
осмислення права, що зводить багатогранну правову реальність до позитивного права;
ґрунтується на емпіричному пізнанні права, стверджує відносність правових норм
і цінностей, ціннісну нейтральність права і вважає право похідним лише від волі
держави.
ПРАВОВИЙ СУБ’ЄКТ – носій
здатності, що уможливлює право, тобто здатності визнання права.
ПРАВОВИЙ СУБ’ЄКТИВІЗМ –
спосіб осмислення права, згідно з яким зміст права вбачається у свідомості
суб'єкта, ідеї права.
ПРАВОВІ ЦІННОСТІ – вищі
регулятори (ідеї) свідомості, відповідно до яких визначається обрій руху
людського мислення і практики в обґрунтуванні прав, обов'язків і правових норм.
ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ – прерогатива держави
застосовувати і забезпечувати виконання обов'язкових для загального виконання
правових норм.
ПРАВОРОЗУМІННЯ – категорія, що відбиває
процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, що складається
з пізнання права, його сприйняття (оцінку) і відношення до нього як до
цілісного соц. явища.
ПРАВОСВІДОМІСТЬ ПОВСЯКДЕННА – сфера
сусп. свідомості, яка містить уявлення, переконання, почуття та волевиявлення
людей, їх суб’єктивне ставлення до діючого права, знання про існуючі закони, їх
оцінку.
ПРАВОСВІДОМІСТЬ ТЕОРЕТИЧНА –
теоретично оформлена система юрид. положень, істин, які розкривають зміст і
призначення права як способу (форми) реалізації свободи людини.
ПРАВОТВОРЧІСТЬ – прерогатива держави
встановлювати обов'язкові для загального виконання правові норми, видавати
відповідні держ. нормативні акти, закони, укази, постанови тощо.
ПРАГМАТИЗМ (грец. pragma – дія,
діяльність, справа) – напрямок у сучасній філософії, згідно з яким цінність
понять, суджень та ін. знань про об’єкти, їх властивості тощо визначається
практичними наслідками для людини дій, що базуються на цих знаннях.
ПРАКТИКА (грец. praktikos –
діяльний) – матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність людини,
основний зміст якої полягає в освоєнні і перетворенні природних і соц.
об’єктів. П. складає всезагальну основу, рушійну силу розвитку людського
суспільства і пізнання.
ПРАЦЯ – доцільна діяльність
людини, спрямована на створення матеріальних і духовних цінностей, необхідних
для забезпечення життєвого процесу.
ПРЕАМБУЛА (лат. preambulus –
передуючий) – вступна частина виступу, тексту, важливого акту, договору.
ПРЕВАЛЮВАТИ (лат. praevaleo –
переважаю) – переважати, мати перевагу.
ПРЕВЕНТИВНИЙ (лат. praeventus) –
попереджуючий що-небудь, запобіжний; випереджальні дії противної сторони.
ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІІ ПРАВА
– неюридичні (граничні) підстави права, виявлення смислу права і його
обґрунтування.
ПРЕДМЕТНІСТЬ – здатність людської
свідомості вибудовувати свій зміст з опорою на ідеальні системи визначень,
внаслідок чого цей зміст не збігається з наочно спостережуваним. Завдяки такій
здатності людина може бачити в речах світу не лише чуттєво надане, але й
приховане, потенційне, належне. В цілому П. – сприйняття людською свідомістю
дійсності у вимірах людської інтелектуальної та матеріальної діяльності.
ПРЕЦЕДЕНТ (лат. praecedens –
попередній) – 1) подія в минулому, яка слугує прикладом або зразком для
подальших подій подібного роду; 2) юрид. рішення суду або якого-небудь ін.
держ. органу, винесене щодо конкретної справи і обов'язкове при рішенні
аналогічних справ у подальшому.
ПРИВІД – поняття для позначення
події, яка виступає спонукальним поштовхом, останньою “краплею” для дії
причини.
ПРИГАДУВАННЯ – розумові дії, пов'язані з
пошуком та відновленням з довгострокової пам'яті необхідної інформації.
ПРИГОЖИН Ілля Романович
(народився 1917) – видатний вчений, лауреат Нобелівської премії з
хімії (1977 р.). П. - засновник найбільшої наукової школи у галузі
нелінійної термодинаміки й статистичної фізики (Брюссельська школа). Крім
спеціальних досліджень П. зробив значний внесок в осмислення філос. аспектів
історії науки й обґрунтування перспектив розвитку наукового знання. Важливим
висновком П. є обґрунтування того, що оновлена сучасна наука набуває нової
людської якості, виступає як плюралістична, полідисциплінарна сфера знань, не
нав’язує одну-єдину модель розуміння
дійсності, розглядаючи кожну з них в єдиному контексті буття і
становлення. Такий аспект творчості П. відображений у його працях: “Порядок з
хаосу. Новий діалог з природою” (у співавторстві з І.Стенгерс), “Час, хаос,
квант” (у співавторстві з І.Стенгерс).
ПРИМУС – форма поведінки, що
змушує діяти всупереч бажанням чи інтересам. У сфері сусп. відносин П. є формою П. політ., у т.ч. військового та екон.
ПРИНЦИП (лат. principium –
початок, основа) – 1) підстава, з якої слід виходити і якою необхідно
керуватися у науковому пізнанні або практичній діяльності; 2) внутрішнє
переконання людини, яке визначає її відношення до дійсності, норми поведінки і
діяльності.
ПРИНЦИПИ ПРАВА – керівні,
основні начала, що характеризують зміст права, його сутність і призначення в
суспільстві.
ПРИНЦИПОВІСТЬ – позитивна моральна
якість, що характеризує особистість та її дії, означає вірність певній ідеї в
переконаннях і послідовне проведення цієї ідеї в поведінці.
ПРИРОДА – 1) у широкому значенні:
все суще, весь світ у багатоманітності його форм; 2) у вузькому значенні:
об’єкт науки, а точніше – сукупний об’єкт природознавства.
ПРИРОДА ЛЮДИНИ – поняття, що
виражає, спорідненість людини зі всім сущим, а також все різноманіття власне
людських виявів, що відрізняють його від всіх ін. форм сущого.
ПРИРОДНЕ НАВКОЛИШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ
– гео- та біосфера, тобто ті матеріальні системи, які виникли й існують поза і
незалежно від людини, але, разом з тим, можуть з часом стати об’єктом її
діяльності.
ПРИРОДНЕ ПРАВО – вчення про
ідеальне, незалежне від держави право, що випливає з велінь розуму й природи
людини.
ПРИРОДНИЧО-НАУКОВІ ЗНАННЯ
– знання про навколишній світ у вигляді логічних понять, суджень, теорій,
побудованих на фактах, а не на вірі чи домислах.
ПРИРОДНО-ПРАВОВЕ МИСЛЕННЯ
– одна з ключових парадигм філос.-правового і юрид. мислення, що спирається на
ідею універсальних ціннісних принципів, здатних бути мірилом справедливості
законоположень, встановлених державою.
ПРИСТОСУВАННЯ – прийняття індивідом
(групою) культурних норм, цінностей та еталонів нового середовища, якщо норми й
цінності, засвоєні у попередньому середовищі, не задовольняють потреби, не
відповідають прийнятній поведінці.
ПРИЧИНА – філос. категорія для
позначення явища, процесу, які обумовлюють, викликають ін. явище, процес.
ПРИЧИННІСТЬ – вплив одного фактора або перемінної на ін.
Причинно-наслідкові відносини з`являються в тому випадку, коли окремі події або
положення справ викликані ін. (причиною). Причинні фактори в соціології містять
в собі причини, що лежать в основі дій індивідів, а також численні зовнішні фактори, які визначають їх
поведінку.
ПРОБЛЕМА (грец. problema –
завдання) – усвідомлення суб'єктом неможливості вирішення труднощів і протиріч,
що виникли в даній ситуації засобами наявного
знання і досвіду. Початок виникає з проблемної ситуації, а центральним
елементом є протиріччя.
ПРОБЛЕМНА СИТУАЦІЯ – ситуація,
для оволодіння якою індивід чи колектив повинні знайти і використовувати нові
для себе засоби діяльності.
ПРОГНОЗ (грец. prognosis –
передбачення) – ймовірне судження про стан певного явища в майбутньому.
ПРОГНОЗУВАННЯ – дослідження динаміки,
перспектив розвитку соц. процесів і явищ з метою підвищення наукової обґрунтованості й ефективності соц. планування, проектування, управління;
передбачення майбутнього характеру процесів на основі інформації про їх
протікання в минулому і в теперішній час.
ПРОГНОСТИКА – 1) наукова дисципліна, предметом якої є дослідження закономірностей і способів прогнозування; 2)
теорія розробки прогнозів, методологія і методика дослідження динаміки та перспектив
розвитку різноманітних процесів і явищ.
ПРОГРЕС (лат. progressus –
рух уперед) – 1) поступове поліпшення чого-небудь у процесі розвитку; розвиток
у сприятливу сторону; 2) такий характер розвитку певних, насамперед соц.,
процесів, коли їх параметри підлягають оцінці або вимірюванню за принципом
переходу від простого до складного, від одноманітної тотожності до
диференційованої єдності, від меншого до більшого тощо.
ПРОГРЕСИВНИЙ РОЗВИТОК – перехід
об’єкта з якісного стану нижчого ступеня складності в ін. якісний стан вищого
ступеня складності.
ПРОДУКТ (лат. productivus –
вироблений) – матеріальний або духовний результат діяльності людини,
призначений для задоволення матеріальних або духовних потреб.
ПРОДУКТИВНІ СИЛИ (лат. рroductus – вироблений) – знаряддя і засоби виробництва, а також люди,
які приводять їх у рух і здійснюють виробництво завдяки своїм знанням, досвіду
і трудовим навичкам.
ПРОКОПОВИЧ Феофан (1677-1736)
– видатний представник могилянської філос. школи. Творцем і першопричиною світу
він вважав Бога. Весь світ, за П., складається з природних (фізичних) тіл,
кожне з яких він визначає як субстанцію, що, у свою чергу, складається з
матерії і форми. Матерію розглядав як спільний і єдиний субстрат природних тіл,
витлумачував її як активну, єдину і однорідну в усіх природних тілах (земних і
небесних), як ненароджувану і незнищувану, був переконаний у наявності у
матерії власного існування, а форму розглядав як основу якісної різноманітності
речей. Стверджував, що світ складається з нескінченно подільних найдрібніших
частинок –
корпускул.
Простір і час вважав невід’ємними від рухомого тіла і був близьким до розуміння
простору як протяжності.
ПРОЛЕГОМЕНИ (грец. prolegomenа –
передмова) – попередні міркування та пояснення, які слугують вступом до
вивчення будь-якого предмету.
ПРОЛОНГАЦІЯ (лат. prolongare –
продовжувати) – продовження чинності дії домовленості.
ПРОПОРЦІЯ (лат. proportio –
домірність) – закономірне співвідношення частин предметів чи явищ між собою і
цілим.
ПРОСВІТНИЦТВО – 1) ідейний рух XVII-XVIII
ст, який ставив за мету розповсюдження освіти і культури серед народних мас,
можливість вирішення на цій підставі складних сусп. проблем, встановлення нових
сусп. відносин.
ПРОСТІР – одна з основних
об’єктивних форм існування матерії. Поняття П. характеризує розташування
матеріальних об’єктів один відносно ін., виражає протяжність тіл, їх
співіснування.
ПРОТАГОР (480 – 410) –
давньогрец. філософ, найвідоміший із софістів. П. наголошував, що “людина є
мірою всіх речей – сутніх у їх бутті і несутніх у їх небутті”. Всезагально
значуща істина неможлива. Для однієї і тієї ж людини ніколи одне і те ж не
буває істинним раз і назавжди, у різний час, оскільки “та ж” людина стає
ін. людиною.
ПРОТЕСТАНТИЗМ (лат. protestans –
незгодний) – христ. віровчення, що відділилося від католицизму у XVI ст.;
головна відмінність П. від ін. напрямків християнства полягає у вченні про
зв’язок людини з Богом без посередництва церкви й духовенства.
ПРОТИЛЕЖНОСТІ – одночасно існуючі у
предметах і явищах сторони або тенденції, притаманні об’єкту як системі, які
взаємно передбачають і в той же час виключають, заперечують одна одну.
ПРОТИРІЧЧЯ – активне взаємовідношення,
взаємодія протилежностей, їх єдність і протидія.
ПРОТОТИП (грец. prototypon) –
реальна особа, що стала джерелом створення художнього образа.
ПРОФАНАЦІЯ (лат. profanatio –
опоганення святині) – перекручування чого-небудь неосвіченим образливим
звертанням; нешанобливе ставлення до того, що гідне поваги.
ПРОЦЕДУРА (лат. procedere –
рухатися, пересуватися) – загальна система дій дослідника, засоби організації
та проведення дослідження,
послідовність операцій тощо.
ПРОЦЕС (лат. processus –
просування) – 1) послідовна зміна явищ,
стану під час розвитку якої-небудь системи, об'єкту, явища; 2) сукупність
послідовних дій для досягнення цілі (результату).
ПСЕВДО… (грец. pseudos –
неправда) – перша частина складних слів, що позначає: помилковий, мнимий.
ПСИХІКА (грец. psyche –
душа) – 1) спосіб відображення світу живою істотою (твариною, людиною) у формі
суб’єктивного образу і практичних дій.
ПСИХОАНАЛІЗ – метод психотерапії і
психол. вчення, яке ставить у центр уваги несвідомі псих. процеси і мотивації.
П. був розроблений наприк. ХІХ – на поч. ХХ ст. Зигмундом Фрейдом.
Від П. як конкретної теорії і методу психотерапії слід відрізняти фрейдизм,
який підносить положення психоаналізу до рангу філос.-антропологічних
принципів.
ПСИХОГЕННИЙ (грец. psyche – душа і genos – рід) – те, що
виникло наслідок такого, що відбиває вплив псих. факторів.
ПСИХОСФЕРА – ментальне і
міжіндивідуальне утворення глобального порядку, яке не підлягає точній фіксації,
але підпорядковує собі духовну діяльність людини і проявляється у різних видах
її соц. поведінки. П. знаходить вираження у “світоглядному кліматі”, в
атмосфері якого триває свідоме життя людини і який накладає свій відбиток на
неї.
ПУАНКАРЕ Жюль Анрі (1853 – 1912)
– франц. математик і філософ. Він вважав математику творенням духу, яке
покоїться на мовчазно прийнятій згоді, тобто на довільній системі знаків,
прийнятій для зображення реальних зв’язків. Принципи фізики є вільними
прийняттями духу: вони ані істинні, ані хибні, але зручні і лише відповідають
тим дослідам, в яких вони будуть розвиватися. Філос. погляди П. ґрунтуються на
доктрині конвенціоналізму. П. вніс вагомий внесок у методологічний аналіз
парадоксів теорії множин. Серед ін. творів: “Наука і гіпотеза”, “Наука і
метод”.
| | |