ОБГРУНТУВАННЯ – у широкому значенні: спосіб оцінки і прийняття знань, норм та рішень у різних областях науки та практичної діяльності; у логіці О. зводиться: до доказу істинності одних суджень за допомогою ін., істинність або доведеність яких вже встановлено; до підтвердження імовірнісного або правдоподібного ствердження (напр., гіпотези) релевантними аргументами, або доводами. У методології наукового пізнання О. зв’язане з аналізом та оцінкою теоретичного фундаменту відповідної науки, а саме з оцінкою її вихідних абстракцій, понять, основоположних принципів і законів, методів дослідження. Враховуючи фактор розвитку наукового знання, з відкриттям у ньому нових результатів вирішального значення, виникненням протиріч між новими фактами і старими способами їх пояснення доводиться переглядати колишній фундамент або окремі його елементи або навіть приймати нову парадигму дослідження і тим самим переходити до нового О.

ОБ’ЄКТ (лат. objectum – предмет) – те, на що спрямована пізнавальна і перетворювальна діяльність людини (суб’єкта).

ОБ’ЄКТ ПРАВА – конкретні майнові і немайнові блага та інтереси, відношення з приводу яких регламентуються законом.

ОБ’ЄКТИВАЦІЯ – в ідеалізмі: перетворення суб’єктивних змістів свідомості (уявлень) на предмет (об’єкт) сприйняття.

ОБ’ЄКТИВІЗМ (лат. objectum – предмет) – 1) філос. позиція, яка бере за точку відліку об'єкт, тобто зовнішній світ, що існує поза нами і незалежно від нашої свідомості; 2) нейтральний підхід до явищ громадського життя, що обмежується лише реєстрацією подій, констатацією їхньої необхідності і для якого характерне стримування від їх соц., політ. та ін. оцінок; 3) те саме, що й об’єктивність.

ОБ’ЄКТИВНА ДІАЛЕКТИКА (лат. objectum – предмет) – діалектика об’єктивного світу, природи і суспільства.

ОБ’ЄКТИВНА ІДЕЯ – в ідеалізмі: найвище родове поняття, яке не тільки має об’єктивну  реальність,  але  й  являє  собою  чуттєве  буття.  О.і. – суб’єктивне

відображення матерільної дійсності, на яку вона активно впливає з метою її перетворення.

ОБ’ЄКТИВНА ІСТИНА – незалежний від людини та людства у цілому зміст знання. Як зазначав В.Ільїн, істина за формою є суб’єктивною, а за змістом – об’єктивною, тому що не залежить від свідомості, а обумовлена материіальним світом, що відображається в ній. Теорія когеренції, конвенціоналізм, прагматизм, напротивагу цій т.з. О.і., трактують істину як ілюзорну, умовно значущу конструкцію.

ОБ’ЄКТИВНА РЕАЛЬНІСТЬ (лат. objectum – предмет) – буття поза свідомістю; найзагальніше визначення матеріального світу.

ОБ’ЄКТИВНЕ (лат. objectum – предмет) – характеристика природної і соц. дійсності як такої, що існує поза і незалежно від свідомості суб’єкта.

ОБ’ЄКТИВНИЙ – той, що належить об’єкту, не залежить від суб’єкта,  існує поза і безвідносно нього. Ця категория, як вважає В.Ільїн, стосовно продукції духовної сфери (поняття, принципи, цінності, знання) вживається для позначення її неминущої значущості, яка підтверджується практикою.

ОБ’ЄКТИВНИЙ ІДЕАЛІЗМ – різновид ідеалізму, представники якого визнають духовне першоначало поза і незалежно від матеріального (абсолютна ідея, світовий розум тощо).

ОБ’ЄКТИВНІСТЬ (лат. objectum – предмет) – 1) справжнє, незалежне від волі і свідомості людини існування світу, предметів, їх властивостей та відношень; належність до об’єктивної реальності; 2) зміст знання, що відповідає об’єкту (див.: об’єктивна істина); 3) відповідність об’єктивній дійсності, бепристрасність, неупередженість.

ОБ’ЄМ і ЗМІСТ ПОНЯТТЯ – два взаємопов’язані поняття, які визначаються наступним чином: об’єм – клас узагальнених у понятті предметів, а зміст – сукупність (як прав., суттєвих) ознак, за якими здійснено узагальнення й виділення предметів у даному понятті. Формулювання змісту поняття виявляє тотожнє (загальне) в предметах даного класу; характеризує об’єм, тобто розрізнення у ньому елементів (предметів – носіїв ознак, що утворюють зміст) і частин (видів, підкласів даного класу), виявляє відмінності у межах даного класу. Між змістом і об’ємом є зв’язок, що у формальній логіці виражається законом зворотного відношення.

ОБРАЗ – у філософії: результат відображення об’єкта у свідомості людини (суб’єкта).

ОБРАЗ ЖИТТЯ – сукупність типових видів життєдіяльності індивідів, груп, суспільства у цілому, які розглядаються у єдності з формуючими їх умовами життя і характеризують відмінності суспільних категорій. Основні О.ж.: праця, побут, сусп. життя, культура.

ОБРАЗ СВІТУ – цілісна, багаторівнева система уявлень людини про світ, ін. людей,  про себе та свою діяльність. У понятті О.с. втілено ідею цілісності та спадкоємності у зародженні, розвитку та функціонуванні пізнавальної сфери особистості. О.с. та близькі до нього поняття – картина світу, модель універсуму, схема реальності, пізнавальна карта тощо – мають у контексті різних психол. теорій неоднаковий зміст.

ОДИНИЧНЕ – філос. категорія, яка відображає неповторне у предметі, явищі, те, що притаманне тільки даному предмету, явищу.

ОККАМ Уільям (прибл. 1285 - 1349) – англ. філософ-схоластик. Він відчув вплив Оксфордської школи, Р.Бекона, І.Дунса Скота і завдяки вмілому володінню діалектикою отримав почесне ім’я “doctor invinebilis” (непереможний вчитель). О. розвинув теорію двоїстої істини, довів до кінця ідею відділення знання від віри, виступав за незалежність мирської влади від духовної, передбачив багато ідей Реформації. У боротьбі проти середньовічного реалізму висунув принцип, що отримав назву “бритви Оккама” ( “Сутності не слід приумножувати без необхідності”) і став лозунгом боротьби проти засилля у науці різних “прихованих якостей”, “форм” та ін. метафізичних причин. Гносеологія О. містить вчення про два види пізнання: первинне – інтуїтивне (досвідне), яке складається з зовнішнього сприйняття та інтроспекції, та вторинне – абстрактне (пізнання про загальне). На відміну від номіналізму І.Росцеліна та П.Абеляра, в основі якого був аристотелізм (у тлумаченні Порфірія і Боеція), вирішення проблеми універсалій у філософії О. було пов’язане з емпіричною тенденцією у тлумаченні природничонаукового знання.

ОЛЮДНЕНА ПРИРОДА – частина природи, що певною мірою перетворена людиною в процесі сусп.-істор. практики, залучена до системи сусп. зв’язків, стала полем практичної та об’єктом духовної діяльності сусп. людини.

ОМАНА – стихійне спотворення знань, обумовлене у даний момент обмеженістю сусп.-істор. практики.

ОНТОГЕНЕЗ (грец. on, род. відмінок ontos – суще, genesis – народження, походження) – процес розвитку індивідуального організму. У психології О. – формування основних структур психіки індивіда протягом його дитинства; вивчення О. – головне завдання дитячої психології.

ОНТОЛОГІЯ  (грец. ontos – суще, logos – вчення) – 1) давньогрец. філос. вчення про буття як єдине і неподільне, яке базується на раціоналістичному підході до природи мислення. 2) окрема галузь філос. знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час тощо.

ОПИС – закономірний етап наукового дослідження, що полягає у фіксуванні даних експерименту або спостереження за допомогою визначених систем позначень, прийнятих в науці. О. – необхідна умова переходу до теоретичного дослідження об’єкта у науці.

ОПОСЕРЕДКОВАНІ ЗВ’ЯЗКИ – зв’язки, що виражають відношення предметів або явищ через одну або декілька проміжних ланок, тобто через посередництво ін. предметів і явищ.

ОПРЕДМЕЧУВАННЯ – у діалектико-матеріалістичній традиції: процес матеріалізації у людській діяльності інформаційно-смислових (розумових) структур,   схем,   проектів.  Переведення   абстракцій,   образів,   здібностей   у

предметний план, форму буття реалізується як відтворення первинного або створення вторинної (штучної) природи.

ОПТИМАЛЬНИЙ (лат. optimus – найкращий) – найсприятливіший; такий, що дозволяє досягти найкращих результатів.

ОПТИМІЗАЦІЯ (лат. optimus – найкращий) – 1) у широкому значенні: процес вибору найкращого варіанту з усіх можливих; 2) у вузькому смислі: процес приведення системи у найкращий (оптимальний) стан.

ОПТИМІЗМ (лат. optimus – найкращий) – трактується як переконання та віра у краще майбутнє, у можливість перемоги добра над злом, справедливості над несправедливістю. Світогляд, що ґрунтується такому феномені, властивий філософам різних епох, починаючи від Аристотеля та Епікура в античності й до представників чисельних філос. шкіл сучасності.

ОРГАНИ ПОЧУТТІВ – органи зору, слуху, гравітації, нюху, смаку, дотику, які складаються з чутливих (рецепторних) нервових клітин і допоміжних структур, що сприймають і первинно аналізують різні подразнення, отримані організмом з зовнішнього та внутрішнього середовища; передають життєво забезпечуючу інформацію до центральної нервової системи. О.п. сприяють найдосконалішому пристосуванню організму до навколишнього середовища.

ОРГАНІЗАЦІЯ  (франц. organisation від лат. organizo – надаю злагодженого вигляду, влаштовую) – 1) внутрішня упорядкованість, узгодженість, взаємодія більш або менш диференційованих та автономних частин цілого, обумовлені його побудовою; 2) сукупність процесів або дій, що ведуть до утворення й удосконалення взаємозв’язків між частинами цілого; 3) об’єднання людей, які сумісно реалізують програму або мету і діють на основі певних правил і процедур.

ОРГАНІЗМ (лат. organizo – надаю стрункого вигляду) – у широкому значенні: будь-яка істота; у вузькому розумінні: цілісна система, здатна підтримувати самостійне існування завдяки пристосувальній взаємодії з навколишнім середовищем.

ОРГАНІЧНИЙ СВІТ – сукупність організмів, які населяють біосферу нашої планети.

ОРТЕГА-І-ГАСЕТ Хосе (1883 – 1955) – видатний іспанський філософ, засновник вчення раціовіталізму. Він піддав критиці картезіанство, класичний ідеалізм у цілому за те, що людська суб’єктивність в ньому опинилась вилученою зі світу і у цій системі людина виступила суб’єктом, який пізнає, проте не живе, внаслідок чого спонтанні прояви її буття залишились за межами дослідження. Вчення О. звернене до існування людини як індивіда, до особистісних структур її буття й свідомості, і у цьому воно багато в чому споріднене з антропологічним напрямком у зах. філософії – філософії життя, феноменології та екзистенціалізму. Концепція раціовіталізму О. дала таке розуміння проблеми взаємодії людини і суспільства (сам О. називав її філос. соціологією), яке протистояло суто соціол. позиції Е.Дюркгейма. Розроблена на таких засадах теорія культури отримала тлумачення  як  система ідей про світ  і людину, принципово відмінних від ідей науки та масової культури. Для О. справжньою є лише “жива” культура, тобто та, яку людина робить особистим надбанням, звертаючись до неї в силу спонтанної внутрішньої потреби. Основні праці: “Дегуманізація мистецтва”, “Повстання мас”.

ОРТОГЕНЕЗ (грец. orthos – прямий і …генез) – антидарвіністська теорія розвитку живої природи, згідно з якою еволюція органічних форм відбувається у суворо визначеному напрямку і є передбаченою. О. заперечує творчу роль природного добору і визнає тим самим “первісну доцільність” у природі.

ОРТОДОКС (грец. orthodox) – людина ортодоксальних поглядів.

ОРТОДОКСАЛЬНИЙ  (грец. orthodoxos – правовірний) – правовірний, той, що неухильно дотримується певного вчення, переконання.

ОРУЕЛЛІЗМ (англ. оrwellism – від власного імені письменника Оруелла) – пропагандистське маніпулювання фактами, словами й поняттями.

ОСВІТА – 1) сукупність систематизованих знань, умінь і навичок, набутих індивідом самостійно або у процесі навчання у спеціальних навчальних закладах. Розрізняють: початкову, середню, вищу, загальну та спеціальну (професійну) О.; технічну, гуманітарну, природничонаукову О. О. – один з показників соц. статусу індивіда та один з факторів зміни та відтворення соц. структури суспільства; 2) соц. ін-т, який виконує функції підготовки і включення індивіда у різноманітні сфери життєдіяльності суспільства, залучення його до культури даної сусп. системи.

ОСНОВНЕ ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ – питання про відношення свідомості до буття, духовного до матеріального: що є первинним – матерія чи свідомість, а також про можливість пізнання світу.

ОСНОВНІ ПРОТИРІЧЧЯ – протиріччя, які відіграють провідну роль у розвитку даного явища і визначають загальну спрямованість цього розвитку.

ОСОБИСТІСТЬ – 1) людський індивід як суб’єкт відносин і свідомої діяльності (особа в широкому смислі слова); 2) стійка система соц.-значущих рис, яка характеризує індивіда як члена того чи ін. суспільства, спільноти; 3) соц. активна індивідуальність, яка вільно обирає норми поведінки, встановлює свої внутрішні моральні максими. О. може бути більше або менше сильною, соц. позитивною, соц. негативною, суперечливою. О. – це людина вчинку, реальної справи, в ній завжди виражений дієвий вольовий початок, який може мати два напрямки у своєму застосуванні: всередину себе (інтровертний) і назовні (екстравертний).

ОСОБЛИВЕ – філос. категорія, яка відображає відмінність специфічних властивостей явищ даного виду від явищ ін. виду. Особливе по відношенню до окремого, одиничного виступає як загальне, а по відношенню до більш широкого, загального – як окреме. О. є перехідним ступенем від одиничного до загального і всезагального.

ОСЬОВИЙ ЧАС – один з чотирьох і найважливіший етап у культурно-істор. концепції К.Ясперса, час, коли людина починає осмислювати буття у цілому і своє місце у ньому.

ОТВІР У БУТТІ – характеристика людини у фундаментальній онтології  М.Гайдеггера: лише через людину буття проявляє себе як буття, оскільки окрім людини ніхто не усвідомлює себе у своєму відношенні до дійсності; із названої характеристики людини випливають також: “при-бутті-перебування”, “вартовий буття”, “тут-буття”.

ОТЦІ ЦЕРКВИ – церковні письменники ІІ-VII ст., в творах яких христ. віровчення набуває концептуального оформлення. О.ц. дали витлумачення понять Бога, Христа, людини й людства та узгодили їх з фактом спокутування тощо. Серед найбільш вшанованих О.ц. варто визначити Іринея, Афанасія Олександрійського, Климента Олександрійського, Василія Великого, Григорія Назіанзина, Григорія Ниського, Іоана Златоуста, Федорита Кірського, Іоана Дамаскіна, Тертулліана, Іларія, Амвросія, Ієроніма, Августина, Григорія Великого, Ісідора Севільського.

ОХЛОКРАТІЯ (грец. ochlos – натовп і kratos – влада) – 1) тимчасове або більш-менш тривале домінування в політ. житті суспільства натовпу, “маси”; 2) у давньогрец. вченнях про державу (Платон, Аристотель): влада натовпу.

ОЦІНКА – 1) схвалення або засудження різноманітних явищ соц. дійсності; 2) процедура вибору на основі цінностей, яка відбувається у формі усвідомлення значимості речі для діяльності людини.