ДАМАСКІН Йоан (прибл. 675 – до 753) – видатний візантійський теолог і філософ, систематизатор грец. патристики. Д. заклав основи схоластичного методу та доводив підпорядкування філософії теології. Головна його праця “Джерело знання” є розлогим тлумаченням основних теологічних і філос. понять. Цією працєю Д. завершує розробку неоплатонівської традиції у філософії. Його вчення справило значний вплив на розвиток середньовічної релігійної філософії у Європі.

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Микола Якович (1822-1885) – рос. вчений, мислитель, публіцист. Його концепція культурно-істор. типів підготувала вихід світової соціології на якісно новий рівень, зробивши наголос на відмінності соціокультур різних народів, врахувавши тим самим різноманітність людських спільнот. На місце однолінійної істор. схеми Д. ставить “драму” багатьох культурно-істор. типів, кожний з яких утворює цілісний організм й переживає, подібно до нього, багатостадіальний життєвий цикл. Полеміка Д. та його послідовників (О.Шпенглер, А.Тойнбі, Л.С.Берг та ін.) з дарвіністами сприяла виведенню еволюційно-теоретичної думки на принципово новий парадигмальний рівень. Головні твори: “Росія та Європа”; “Дарвінізм. Критичне дослідження”.

Дарвінізм – наукова теорія походження видів тварин та істор. розвитку живої природи Землі, основоположником якої є Ч.Дарвін (1809-1882). З приводу її основних положень досі ще тривають дискусії.

Девіація (франц. deviation – відхилення) – зміна належного напрямку розвитку під впливом випадкових причин.

ДЕДУКТИВНИЙ МЕТОД – спосіб дослідження або викладання, який базується на логічно послідовному переході від загальних положень до окремих.

ДЕДУКЦІЯ (лат. deduction – виведення) – один з головних способів міркування (умовиводу) та методів дослідження. Під Д. у широкому смислі розуміється будь-який висновок взагалі; у більш специфічному й найбільш вживаному смислі – доказ або вивід твердження (наслідку) з одного або декількох ін. тверджень (посилань) на основі законів формальної логіки, який має достовірний характер. Сучасне поняття Д. є узагальненням аристотелівського тлумачення Д. як висновку від загального до часткового й демонструє його однобічність.

ДЕЇЗМ (лат. deіs – бог) – філос.-реліг. вчення, згідно з яким Бог є безособова першопричина світу, яка знаходиться поза природою та соціумом і не втручається в їхній розвиток.

декарт Рене (1596–1650) – один із найвидатніших франц. філософів Нового часу, математик і природознавець. Д. - засновник сучасного раціоналізму, переконаний у суверенності розуму. В основі філософії Д. – дуалізм душі і тіла, “мислячої” і “протяжної” субстанцій. Матерію він ототожнював з протяжністю (або простором), рух зводив до переміщення тіл. Загальна причина руху, за Д.,  – Бог, який створив матерію, рух і спокій. Людина, на його думку, – зв’язок тілесного механізму з душею, яка має мислення і волю. Безумовне основоположення всього знання, за Д., – безпосередня достовірність свідомості (“мислю – значить існую”). Він прагнув довести існування Бога і реальності зовнішнього світу.

Деконструкція (лат. de – заперечення і constructio – будування) – тенденція у сучасній західній культурі, естетиці, яка спрямована на скасування традиційних цінностей та істин.

ДЕМІУРГ (грец. demiurgos – ремісник) – творець (майстер, ідеальна першооснова, Бог).

ДЕМОКРАТІЯ (грец. demos – народ і kratos – влада) –  форма держ.-політ. устрою суспільства, заснована на визнанні народу в якості джерела влади. Головні принципи Д.: верховенство права, рівноправ’я громадян, їх правова захищеність, розподіл гілок влади на законодавчу, судову й виконавчу, вибірність голови держави та представницьких органів тощо. Розрізнять безпосередню Д., втілену у принципі прямої участі громадян у прийнятті найважливіших держ. рішень (шляхом референдумів, всезагального голосування на виборах голови держави і урядових органів влади) і представницьку (коли рішення щодо важливих держ. справ приймають обрані громадянами представницькі органи влади: парламенти, органи місцевого самоврядування тощо).

демокріт (прибл. 460–прибл. 371 до н.е.) – давньогрец. філософ, засновник атомізму. Вважав, що все, що відбувається, являє собою рух атомів, які розрізняються за формою і величиною, місцем і розташуванням, знаходяться у пустому просторі і вічному русі, і завдяки їх з’єднанню і роз’єднанню речі і світи виникають і гинуть. Вище благо – це блаженство; воно полягає у спокої і радості душі і може досягатися завдяки обмеженню своїх бажань і помірному способу життя. Головний твір: “Великий діакосмос (світоустрій)”.

ДЕОНТОЛОГІЯ (грец. deon – потрібне і logos – вчення) – розділ етики, в якому розглядаються проблеми обов’язку, моральних вимог і нормативів, а також належного взагалі як специфічної моральної форми прояву соц. необхідності.

ДЕРЖАВА – головний політ. ін-т, що здійснює управління суспільством, громадянами, матеріальними і культурними цінностями на певній території; політ. організація, яка переслідує певні цілі та інтереси. Джерелом Д. є громадянин як правосуб’єкт, який створює її за угодою з ін. правосуб’єктами для врегулювання міжсуб’єктних правовідносин. Тип Д. обумовлений конкретно-історично, розрізняється залежно від форм правління та устрою ін-тів політ. влади.

деррИда Жак (народ. 1930) – сучасний франц. філософ, літературознавець і культуролог. За Д., історія існує лише настільки, наскільки сучасне ніби “запізнюється по відношенню до самого себе”. Вторинне не просто змінює первинне, воно по суті конституює його, дозволяє йому бути первинним зусиллям власного запізнення. Висунув тезу про первинність знака, а не живої мови, внаслідок чого розвивав ідеї: 1) мова не може розглядатися як вираження того, що мовчазно переживається; 2) писемність є “знак знака”, графічний знак заміняє усний знак, який є знаком мови. Д. вважає, що “мислити буття” є завдання вічне і недосяжне, пошук того, “чому?” – процес нескінченний. Основні твори: “Про граматологію”, “Поля філософії” та ін.

ДЕСПОТІЯ (грец. despoteia – необмежена влада) – форма самодержавної необмеженої влади.

ДЕСТРУКТИВНИЙ (лат. destructivus) – такий, що призводить до руйнування чого-небудь.

ДЕСТРУКЦІЯ (лат. destruction) – порушення, руйнування нормальної структури (побудови) чого-небудь.

Детермінізм (лат. determino – визначаю) –  матеріалістичне вчення про загальну діалектичну зумовленість явищ природи, суспільства та людської психіки, зокрема волі. Головним у Д. є положення про причинність як такий зв’язок явищ, при якому одне явище (причина) за певних умов породжує ін. (дію).

ДЕ-ФАКТО (лат. de facto – на ділі) – фактично, насправді.

ДЕФІНІЦІЯ (лат. definitioп – визначення) – коротке логічне визначення, що встановлює суттєві відмінні ознаки предмету або значення поняття – його зміст та межі.

ДЕФОРМАЦІЯ (лат. deformatio – викривлення) – у соц.-гуманітарному знанні: зміна форми, викривлення сутності чого-небудь (напр., Д. соц. структури).

ДЕЦИЗІОНІЗМ (від лат. decisio – рішення) – філос. вчення, яке на противагу когнітивістській парадигмі (напр., філософія Канта, комунікативна філософія), виключає можливість раціонального обґрунтування норм, цінностей та цілей і, тим самим, виправдання універсальних (що були б обов’язковими для усіх суб’єктів соціуму) домагань значущості належнісних висловлювань. Д., як підкреслює дослідник цього філософського феномену А.Єрмоленко, редукує таку легітимацію до ірраціонального рішення.

ДЕ-ЮРЕ (лат. de jure – по праву) – за законом.

ДИЛЕМА (грец. dilemma букв.: двічі і lemma – посилання) –  ускладнений вибір між двома небажаними можливостями.

ДИНАМІКА (грец. dynamikos – такий, належить до сили, силовий) – у соц.-гуманітарному знанні: стан руху, розвитку, що розглядається з т.з.: а) послідовної зміни соц. форм і б) рушійних сил, що лежать в основі істор. розвитку.

ДИНАМІЧНИЙ СТЕРЕОТИП (грец. dynamikos – сильний, рухливий, stereos – твердий і typos – відбиток) – інтегральна система звичних умовно-рефлекторних відповідей, що відповідає сигнальній, порядковій і тимчасовій характеристиці стимульного ряду. Поняття введене І.П.Павловим (1932 р.).

ДИСЕРТАЦІЯ (лат.  dissertation  – дослідження) – дослідницька робота, підготовлена для публічного захисту на здобуття наукового ступеня.

ДИСКРЕТНІСТЬ (лат. discretus – переривчастий) – переривчатість – протиставляється непереривчатості.

дискурс (лат. discursus – розмірковування, доведення) – логічно струнке, розмірковане судження (на відміну від чуттєвого та інтуїтивного); поняття, особливо популярне в постструктуралізмі і комунікативній філософії.

ДИСКУРСИВНИЙ (лат. discursus – розміркування, доведення) – розумовий; обумовлений попередніми судженнями.

ДИСФУНКЦІЯ (лат. dis – не і functio – виконання) – порушення, розлад функцій якого-небудь органу, системи, переважно якісного характеру.

диференціація (лат. differentia – відмінність, різниця) – розділення, розчленування цілого на різні частини, форми й ступені.

Диференціація соціальна (лат.  differentia – відмінність, різниця) відмінність між макро- і мікрогрупами, а також індивідами, які за своїм характером можуть належати як до об`єктивних ознак  (екон., професійних, освітніх, демографічних), так і до ознак масової та індивідуальної свідомості. Поняття Д.с. є більш загальним, ніж поняття соц. структури, соц. стратифікації, соц. групи тощо. 

ДИХОТОМІЯ (грец. dichotomia від dicha на дві частини  і tome – розтин) –  ділення цілого на дві частини.

Діалектика (грец. dialektike – мистецтво вести бесіду) –  наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та мислення; метод пізнання дійсності в її суперечливості, цілісності, розвитку; процес розвитку чого-небудь у всій різноманітності його форм і у всій його суперечливості.

діалектична  інтерпретація  змін – інтерпретація  змін, яка виділяє зіткнення протилежних інтересів або груп в якості джерела розвитку соц. трансформації.

Діалектичне заперечення – заперечення як момент процесу розвитку, зв’язку старого з новим із збереженням найхарактернішого змісту старого у новому.

ДІАХРОНІЧНИЙ (грец. dia – через і chronos – час) –  розташований в істор. послідовності.

дідро Дені (1713–1784) – видатний франц. письменник і філософ, один з провідних редакторів славетної “Енциклопедії”. Д. прийшов від теїстичної віри в одкровення  до матеріалізму і пантеїзму, тобто вбачав божество у законах природи і в усьому істинному, прекрасному і доброму (поняття, які означають, по суті, одне і те ж). За Д., атоми є носіями відчуттів, із яких виникає мислення; із зіткнення цих атомів виникає єдина свідомість людства і Всесвіту. Серед багатьох особистих творів слід відзначити: “Філософські роздуми”, “Філософські принципи відносно матерії та руху” тощо.

Дійсність – філос. категорія для позначення реалізованої можливості, тобто того, що реально існує.

ДІКЕ (грец. dike) – правда, справедливість; богиня Правда – дочка бога Зевса і богині правосуддя Феміди; протиставлення силі, насильству.

дільтей Вільгельм (1833–1911) – нім. філософ, котрий працював над обґрунтуванням “емпіричної науки про прояви духу” і тлумаченням “історичних процесів духу”. Д. створив теорію пізнання наук про дух, доводячи самостійність предмета і метода останніх щодо природничих наук. Головні праці: “Дослідження першооснов наук про дух”, “Типи світоглядів та їхнє виявлення в метафізичних системах” тощо.

ДІОГЕН ЛАЕРТСЬКИЙ (ІІІ ст.) – автор єдиної в ант. культурі істор.-філос. праці – “Про життя, вчення та вислови славетних філософів” у 10 книгах. Складаючи його, Д.Л. опрацював близько 200 автентичних філос. творів понад 80 мислителей давнини, деякі з текстів яких наведені тільки ним. Це дозволяє рахувати його внесок в становлення історії філософіі унікальним.

діоген сИнопський (прибл. 412–323 до н.е.) – давньогрец. філософ-кінік, що сповідував принцип: має право на існування лише те, що відповідає природі. Сократівську ідею самоспоглядання Д. розвинув до ідеї внутрішнього аскетизму, який заперечував усякі надмірності у способі життя і вважав своїм обов’язком зведення потреб до крайнього мінімуму. Керуючись принципом “жити згідно з природою”, Д. відмовлявся від будь-яких узвичаєних людських форм існування, здійснивши тим самим першу спробу радикальної критики культури. На цій підставі він вимагав спільності дружин та дітей і не визнавав пануючої моралі. Д. дійшов думки, що всі людські встановлення надлишкові й шкідливі, тому слід відмовитися від будь-якого надбання й відчути себе дійсно вільним.

ДІОНИСІЙСЬКЕ НАЧАЛО (від імені давньогрец. бога виноградарства й виноробства Діоніса) – на противагу аполонівському началу символічно-образне позначення (введене Ф.В.І.Шеллінгом) сил хаосу, які руйнують всі форми творчих запалів бога Діоніса.

ДІОРАМА (грец. dia – через, крізь і horama – вид, видовище) –  1) вид живопису, де зображення виповнюється на матеріалі, що просвічується, спеціально освітленому; 2) картина з об'ємним першим планом; на відміну від панорами, охоплює не все коло обрію, а лише його частину.

ДІЦГЕН Йосиф (1828-1888) – нім. філософ, світогляд якого значною мірою сформувався під впливом марксизму. Втім, Д. створив самобутню філос. систему, яка, не збігаючись з марксистською теорією, доповнює її. Д. прагнув подалати дуалізм духа й матерії і тим самим зняти угрунтовану на ньому непримиренну полярність матеріалізму та ідеалізму. Він доводив, що чистий, тобто вільний від матерії, дух – це неіснуюча химера філософії; дух, за Д., - це теж матерія, але максимально витончена: мислення – онтологічно матеріальний процес, єдиносущний з матерією. Між ними, на його думку, “як між будь-якими частинами універсальної єдності природи існують поступові переходи і непомітні, лише кількісні, не метафізичні відмінності”. Особливість його парадигми полягає в релятивізації моменту полярності протилежностей й абсолютизації моменту єдності: він розробив діалектику примирення протилежностей. Головні праці: “Аквізит філософії”, “Суть головної роботи людини” та ін.

Дія соціальна (лат. socialis – суспільний) – 1) спосіб розв`язання соц. проблем і суперечностей, які ґрунтуються на зіткненні інтересів і потреб головних соц. сил  даного суспільства; 2) акція (вчинок), до якої вдається суб`єкт  з метою забезпечення  в певній соц. ситуації необхідних змін, а також для задоволення своїх потреб або реалізації поставлених цілей.

ДІЯЛЬНІСТЬ –  1) динамічна система взаємодії суб'єкта з об’єктивним світом, у процесі якої відбувається виникнення і втілення в об'єкті псих. образу і реалізація опосередкованих ним відносин суб'єкта в предметній дійсності; 2) термін, що у філософії позначає особливу, притаманну лише людині форму активного відношення до оточуючого світу, змістом якого є його цілеспрямована зміна та перетворення; Д. передбачає творчість, смислову та цілеспрямовану організацію дій, а також, врешті, доведення її до самодіяльності, тобто до такої Д., метою якої постає її власне вдосконалення.

догма (грец. dogma – точка зору, вчення, постанова) – положення, що приймається за непорушну істину і визнається безперечним і незмінним без доказу, без урахування конкретних умов.

ДОГМАТ (грец. dogmatos – думка; постанова) – 1) основне положення віровчення тієї чи іншої релігії, яке визнається незаперечною істиною, має силу непохитного авторитету і не підлягає критиці. Заперечення будь-якого з Д. розцінюється церквою як єресь і піддається анафемі; 2) положення, яке приймається на віру, не потребує доказів і не підлягає критиці.

Догматизм (грец. dogma – точка зору, вчення, постанова) –  1) недіалектичний, схематично-закостенілий тип і метод мислення, який спирається на догми і при якому аналіз та оцінка теоретичних і практичних проблем і положень здійснюються без урахування конкретної реальності, умов місця і часу. Д. – однобічне ставлення до істини, визнання в ній абсолютного моменту при одночасному ігноруванні її відносності; 2) перебільшення цінності та незмінності знань, ідей та принципів.

ДОКАЗ – встановлення (обґрунтування) істинності теорії, вислову, судження.

ДОМІНАНТА (лат. dominantis – пануючий) –  пануюча ідея, головна ознака або найважливіша складова чого-небудь.

ДОМІНУВАТИ (лат. dominari – превалювати ) – панувати, переважати, бути головним.

ДОНЦОВ Дмитро Іванович (1883-1973) – укр. філософ-ірраціоналіст, літератор, політик, теоретик інтегрального націоналізму. Гармонійне сполучення нац. ідеї та нац. Еросу, на думку Д., повинно забезпечити подолання “роздвоєння душі” та ослаблення волі, на які передусім хибує укр.. спільнота. Визначальні риси світогляду Д.: ієрархічне бачення суспільства і окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму; націонал-радикалізм у політиці; волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов’язаний з ними ідеал надлюдини. Головні праці: “Незримі скрижалі Кобзаря”, “Націоналізм” тощо.

ДОСВІД – єдність знань і вмінь, які виступають як результат взаємодії людини і світу та передаються від покоління до покоління.

ДОСЛІД – форма пізнання об’єктивної дійсності; спосіб чуттєво-предметної діяльності у науці, коли явища вивчаються за допомоги доцільно обраних або штучно створених умов, що забезпечують протікання у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв’язків між явищами.

Дослідження – виявлення закономірностей виникнення, розвитку і змін, а також можливостей перетворення фрагмента об`єктивної реальності.

ДОСТОВІРНІСТЬ – термін, який, на що вказує його дослідник В.Свириденко, позначає сприйняття істини чи переконань в істинності певного знання. Основною філос. проблемою, пов’язаною з ним, є питання про можливість знання, яке б мало статус Д. для будь-якого суб’єкта.

ДОЦІЛЬНІСТЬ – відповідність певного виду діяльності або риси будови яких-небудь: інструменту, органу тощо тій меті, для досягнення якої вони призначені.

ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович (1841-1895) – укр. суспільствознавець, літератор, громадський діяч. Філос. спадщині Д. притаманні антропологічні акценти й етична зорієнтованість; у системі цінностей першорядну позицію займає людина, її свобода та гідність. Ядром його історіософії є ідея суспільного поступу, рушійною силою якого виступає все людство, а змістом є збагачення духовної культури і зміцнення соц. справедливості, критерієм – утвердження ідеї невід’ємних прав людини. Філос.-політ. концепція Д. ґрунтується на лібералізмі, відповідно до чого вищою вартістю визначається особистість. Серед найвідоміших публікацій: “Зібрання політичних творів”, “Чудацькі думки про українську національну справу” та ін.

ДРОГОБИЧ Юрій (справжнє прізвище Котермак; близ. 1450-1494) –  відомий укр. вчений, доктор медицини і філософії, професор астрономії. Найвідоміша книга Д. – “Прогностична оцінка поточного 1483 р…” – перша друкована праця укр. автора.

ДРУГА РЕФЛЕКСІЯ (або “РЕФЛЕКСІЯ РЕФЛЕКСІЇ”) (лат. reflexio – відображення) – за Гегелем: той рівень самоусвідомлення думки, коли вона фіксує не реальність, а лише свої власні акти, висвітлюючи поле свого ”чистого” споглядання; саме така рефлексія здатна усвідомлювати себе, як єдине та всеохоплююче середовище будь-якого змісту, а логікою Д.р. може бути лише логіка самовідрізняння та самопоєднання – логіка внутрішніх суперечностей, тобто діалектична логіка.

ДУАЛІЗМ (лат. dualis – подвійний) – філос. вчення, протилежне монізму, яке виходить з визнання рівноправними, такими, що не зводяться одне до одного, двох субстанцій, начал: духу та матерії, ідеального та матеріального.

ДУАЛІСТИЧНИЙ (лат. dual – подвійний) – подвійний, той що поєднує протилежності.

Думка – результат розумового відтворення і перетворення (через аналіз і синтез, ототожнення і розрізнення, диференціацію і інтеграцію тощо) пізнавальних образів об’єктів, оперування їх ознаками, що дозволяє виявляти загальне у частковому, абстрактне в конкретному, важливе у випадковому.

ДУХ (лат. spiritus – букв.: подув, подих, запах) – у широкому смислі поняття Д. тотожне ідеальному, свідомості, на відміну від матеріального начала; у вузькому смислі поняття Д. адекватне поняттю мислення.

Духовна культура – сукупність форм сусп. свідомості, способів створення і використання духовних цінностей, форм комунікації людей.

Духовне виробництво – поняття, яке характеризує виробництво ідей, знань, уявлень, художніх цінностей, необхідних у сусп. житті.

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА – сукупність процесів, станів та рівнів інтелектуальної діяльності певного суспільства, що продукує духовні цінності та задовольняє духовні потреби людей.

Духовне спілкування – діяльність людей з обміну і розповсюдження знань, з обміну почуттями, емоціями, ідеалами, вольовими прагненнями тощо, тобто освіта і виховання у широкому смислі слова.

Духовні цінності – нормативна розпорядчо-оціночна сторона явищ сусп. свідомості, яка виражається через відповідні форми. Вони служать нормативною формою орієнтації людини у соц. та природній реальності. Особливе місце тут посідає культура, яку можна розглядати як цінність інтегрального порядку, оскільки вона об’єднує матеріальні, соц.-політ. та духовні цінності і сама є способом реалізації творчого потенціалу людини. ДУША – 1) поняття, яке відбиває погляди, що змінювались історично, на психіку людини й тварин; 2) в релігії, ідеалістичній філософії та психології: нематеріальне, незалежне від тіла, життєстворювальне, таке, що пізнає, начало; за реліг. уявленнями Д. – це духовна сутність людини, що протистоїть тілесному і визначає життя і здатності людини; термін, яким переважно релігія, ідеалістична філософія і донаукова психологія позначають психіку, внутрішній світ людини; 3) в Середньовіччі під Д. розуміли джерело і причину людського життя, результат укорінення у людському тілі частки божественного духу, вважаючи, що душа займає середнє положення між духом і тілом. Через зв’язок із духом Д. постає безсмертною та розумною, через зв’язок із тілом – індивідуальною, чутливою, дійовою. Спрямовувати свої зусилля вона може як вгору – до духу, так і вниз – до тілесного.

дьюі Джон (1859–1952) – амер. філософ, який вважав, що дійсне пізнання досягається лише природничонауковими методами. На його думку, трансцендентне не має реальності; немає нічого довговічного. Людина, за Д., починає мислити тільки тоді, коли їй приходиться долати труднощі матеріального порядку; ідея - продукт і функція досвіду. Вона має цінність лише постільки, оскільки приносить практичну користь. Основні праці: “Психологія”, “Людська природа і поведінка” тощо.

дюринг Євген (1833–1921) – нім. філософ і економіст, поміркований матеріаліст. Д. визнавав поняття сили як специфічного життєвого принципу, відчуття і думку розглядав як прості стани збудження матерії. Виходячи із властивостей числа, стверджував закінченість Всесвіту у просторі і закінченість світового процесу у часі: подільність матерії теж повинна мати межу. На думку Д., оскільки Всесвіт і життя колись почалися, вони завжди можуть розпочатися знов. Головна праця: “Нові основні закони раціональної фізики та хімії”.

ДЮРКГЕЙМ Еміль (1858-1917) – відомий соціолог і філософ, засновник франц. соціол. школи. Предметом соціології Д. вважав особливу реальність, яку не вивчала жодна з наук, що існували: соц. реальність, засадою якої стали “соціальні факти”, що мають об’єктивне, незалежне від індивіда існування й здатність впливати на нього. Завдання соціології Д. вбачав в обґрунтуванні програми реформування кризового суспільства Основні праці Д.: “Метод соціології” (1895), “Елементарні форми релігійного життя” (1912) та ін.