ЕВДЕМОНІЗМ (грец. eudaimonia – щастя) – вчення про щастя як мотив людських культурних прагнень і перетворень.

ЕВЕНТУАЛЬНИЙ (лат. еventus – випадок) – можливий лише при випадковому збігу обставин.

ЕВОЛЮЦІОНІЗМ (лат. evolution – розгортання) – погляд на культуру як на процес поступового удосконалення всіх її елементів. Модель істор.-культурного процесу, що задає схему незворотних змін, яка характеризується уявленнями: про зростання, диференціацію (прирощення різнорідних феноменів), інтеграцію (об’єднання явищ у системі), підвищення рівня організації систем (упорядкування їх елементів у більш складні цілісності).

ЕВОЛЮЦІЯ (лат. evolution – розгортання) – розвиток, у якому повільні, поступові кількісні зміни переважають над якісними змінами.

ЕВРИСТИКА (грец. heurisko – знахожу) – термін, яким ще з ант. часів позначають галузь знання про творчу, інноваційну діяльність, пов’язану з пошуками шляхів відкриття нового в судженнях, ідеях та способах діяння.

евтаназія (грец. eu – добре і thanatos – смерть) – навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковного хворого з метою припинення його страждань. Питання про припустимість Е. залишається відкритим.

ЕГОЇЗМ (франц. egoisme від лат. ego – я) –  1) ціннісна орієнтація суб'єкта, яка характеризується перевагою в його життєдіяльності власних, особистих інтересів і потреб безвідносно до інтересів ін. людей і соц. груп; 2) поводження, цілком обумовлене думкою про власну користь, вигоду, перевагу своїх особистих інтересів над інтересами ін. людей; 3) морально-етичний принцип, що характеризує поведінку людини, яка прагне до задоволення лише власних потреб, нехтує інтересами ін. людей і суспільства.

ЕГОЦЕНТРИЗМ (лат. ego – я і centrum – центр кола) – нездатність індивіда через зосередження на власних інтересах змінити вихідну пізнавальну позицію стосовно деякого об'єкта, або думки, якщо навіть існує суперечлива інформація щодо минулого.

ЕЗОТЕРИКА – система поглядів, призначена і зрозуміла лише обраним, посвяченим у таємницю. Представники Е.: Рерихи, О.Блавацька, Д.Андреєв та ін.

ЕЗОТЕРИЧНИЙ (грец. esoterikos – внутрішній) – таємний, призначений для обраних, посвячених.

ЕЙДЕТИЧНА РЕДУКЦІЯ – один з основних феноменологічних засобів дослідження, запропонованих Е.Гуссерлєм, за допомогою якого з поля зору дослідника виключалися всі дані досвіду, судження, оцінки, що стосувалися предмета вивчення, внаслідок чого, як він вважав, було можливим пізнання його Е. (сутності).

ЕЙДОС (грец. eidos – вид, образ) – термін, що позначає образ, форму, вид або поняття, близький за смислом, але не ідентичний категорії “ідея”. Як філос. термін відомий ще з ант. часів. Зокрема, у філос. системі Платона Е. позначав незмінну справжню природу речі; є одвічною трансцендентною сутністю, яку здатен сприймати людський розум. Пізніше Е. постав центральною категорією ейдології Е.Гуссерля, якою він позначав сутність на відміну від факту.

ЕКВІВАЛЕНТ (лат. aequus – рівний і valens – такий, що має силу, значення) – рівноцінна, рівнозначна іншій величина, що відповідає їй в якому-небудь відношенні, може заміняти її чи служити її вираженням.

ЕКЗЕГЕЗА  (грец. exegesis – тлумачення) – тлумачення важких для розуміння місць у стародавніх, особливо реліг. текстах.

ЕКЗЕГЕТИКА (грец. exegetikos – той, хто пояснює) – 1) мистецтво тлумачення текстів Святого Писання, пояснення змісту та сенсу божественного одкровення; середньовічні теологи-екзегети виділяли, як правило, чотири шари сенсів у змісті Святого писання: реальний, істор., символічний та священний; 2) розділ богослов'я, в якому тлумачаться зміст і сенс Біблії.

ЕКЗИСТЕНЦІАЛ (лат. exestentia – існування) – характеристика людини (атрибут людського існування), поза якою немає людини як людини та поза якою у світі не було б того, що в нього привносить людина.

Екзистенціалізм (лат. exsistentia – існування) – ірраціоналістичний напрям у філософії ХХ ст., який виник як спроба створення нового світогляду. Своїм предметом вважає людське існування у цілому з його несвідомими, емоційно-чуттєвими і розумовими проявами в їх відношенні із свободою і смертю.

ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ (лат. exestentia – існування) –  пов’язаний з корінними проблемами змісту життя, з питанням свободи та смерті.

ЕКЗИСТЕНЦІЯ  (лат. exestentia – існування) – найважливіше поняття екзистенціалізму; означає істинне, внутрішнє буття людини, потік її переживань, що не зводиться ні до яких зовнішніх об’єктивованим форм; істинне “Я” людини як неповторної особистості; С.К’єркегор цей термін тлумачив у його початковому значенні – “вихід за межі встановленого, усталеного” – для позначення провідної особливості людського існування: відсутності надійних, однозначних коренів буття.

ЕКЗОГЕННИЙ  (грец. exo – ззовні і genos – походження) – породжений зовнішніми причинами.

ЕКЛЕКТИЗМ  (грец. eklektikos – такий, що обирає) – відсутність єдності, цілісності, послідовності у переконаннях, теоріях; безпринципне сполучення різнорідних, несумісних, протилежних поглядів.

ЕКЛЕКТИКА (грец. eklektikos – такий, що обирає) – механічне об’єднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які запозичуються з протилежних концепцій.

ЕКОСОФІЯ – екологічна філософія, галузь філософії, головний принцип якої – гармонійне ототожнення людини з живою Природою. Е. за своєї суттю є пост(мета)філософією, що здійснює гармонійний синтез східної мудрості з античною західною раціофілософією (яка за суттю не є “любов’ю до мудрості”, а є більшою мірою споживацьким почуттям щодо “об’єкту=предмету” своєї зацікавленості) і дає на цій підставі знання переходу сучасної людини на рівень свідомого здійснення гармонії її соціуму з природним світом. Е. дозволяє зняти приховане насилля і несправедливість, закодовані у предметній структурі технократичної парадигми техногенної цивілізації, починаючи з насилля над своєю предметно-розчленованої творчою сутністю і самообману, що полягає у тому, що вся сучасна соцієтальна система є нібито природно упорядкованою.

експеримент (лат. experimentum – проба, досвід) – 1) дослід, спроба здійснити що-небудь; 2) дослідницький метод, що дозволяє вивчати процеси за допомогою повного і систематичного контролю, у точно врахованих умовах, які дозволяють слідкувати за явищем і багатократно відтворювати його при повторенні цих умов; 3) у психології: один з основних (поряд із спостереженням) методів наукового пізнання взагалі, психол. дослідження зокрема.

Експеримент соціальний (лат. experimentum – проба, дослід) – спосіб одержання інформації про наявність причинно-наслідкових зв`язків між показниками функціонування, діяльності, поведінки соц. об`єкта і деякими керованими та контрольованими  факторами, що впливають на нього. Залежно від масштабів проведення і завдань Е.с. може  набувати як великого масового, та і вузько-специфічного науково-прикладного характеру.

ЕКСПЛІКАЦІЯ  (лат. explicatio – пояснення, розгортання) – 1) наукове пояснення; 2) розгортання поняття.

ЕКСТЕНСИВНИЙ (лат. еxtensivus – розширювальний) – 1) пов'язаний з кількісним, а не з якісним розвитком, зміною, збільшенням числа чого-небудь.

екхарт Іоганн (прибл. 1260–1327) – нім. філософ-містик, домініканець, який вважав, що віра повинна перетворювати надприродне знання на знання логічне. За Е. вищою силою душі є розум; найблагороднішою діяльністю душі є пізнання, матеріал для якого поставляють почуття; з цього матеріалу “загальне почуття” створює сприйняття; на основі сприйняття розум створює поняття. Сутність Бога, на його думку, складається з ідей, а сенс життя – у пізнанні Бога і поверненні до Бога; таку можливість дають чесне життя, відмова від усього тілесного і добрі справи на благо ближніх; пасивного споглядання недостатньо.

Елемент (лат. elementum – стихія, початкова речовина) – філос. категорія для позначення частин цілого, які знаходяться між собою у взаємозв’язку.

ЕЛІТА – передова, найобдарованіша частина суспільства. Це не просто приналежність до панівного класу або групі, а істотні здатності й обдарованість людей. Е. поповнюється гідними вихідцями з різних соц. верств.

ЕЛІТАРНА КУЛЬТУРА – культура, що створюється на замовлення для обслуговування потреб еліти; в її межах формується особливий стиль життя.

ЕМАНАЦІЯ (лат. emanatio – скінчення) –  у неоплатонізмі: витікання творчої енергії божества, внаслідок чого виникає світ.

емпедокл  (487/82–434/23 до н.е.) – давньогрец. філософ і лікар. Е. вчив, що немає виникнення і зникнення у власному смислі, а є лише змішування і розподіл, поєднання і роз’єднання незмінних елементів (вогонь, повітря, вода, земля), які не виникають і не зникають. Із першопочаткового стану абсолютного змішування, в якому не існує окремих речей, поступово розвивається стан абсолютного розподілу елементів, із останнього – знову стан змішування, і так до нескінченності. Рушійні сили цього розвитку – Любов і Ворожнеча, вони поперемінно приходять до неподільного панування. Основні праці: “Про суще”, “Очищення”.

Емпіризм (грец. empeiria – дослід) – напрямок у теорії пізнання, який визнає чуттєве дослідження джерелом знання і вважає, що зміст знання може бути представленим або як описання цього дослідження, або зведеним до нього.

Емпіричні знання (грец. empeiria – дослід) – комплекс уявлень, поглядів, які формуються у процесі повсякденної діяльності людей, а також багатовіковий досвід трудової діяльності, який передається з покоління у покоління.

Емпіріокритицизм – суб’єктивно-ідеалістичний напрям у філософії, різновид позитивізму, який виник у 70-х рр. ХІХ ст. Парадигму Е. сформулювали Ернст Мах та Ріхард Авенаріус.

ЕНДОГЕННИЙ (грец. endos – з себе і hen – один) – породжений внутрішніми причинами.

ЕНТРОПІЯ (грец. еn – в і thrope – перетворення) – збільшення ступеня неупорядкованості всередині системи, що загрожує їй розпадом.

ЕНЦИКЛІКА (грец. encyclicus – круговий) – послання Папи Римського до всіх католиків, католиків окремої країни, віруючих ін. віросповідань, інколи також до невіруючих, що присвячується найважливішим сусп.-політ., реліг., моральним питанням.

епіктет (прибл. 50–138) – давньогрец. філософ, який проповідував ідеї стоїцизму: основне завдання філософії – навчити розрізняти те, що зробити в наших силах, а що ні. На думку Е., нам непідвладне усе, що знаходиться поза нами, тілесне, зовнішній світ; не самі ці речі, а тільки наші уявлення про них роблять нас щасливими або нещасними; але наші думки, прагнення, а значить, і наше щастя підвладні нам.

епікур (342/41–271/70 до н.е.) – давньогрец. мислитель, який створив особливу філос. систему. Він вважав нескінченними число і різноманітність світів, які спонтанно розвиваються і являють собою результат зіткнення і роз’єднання атомів, крім яких і пустого простору не існує нічого; у просторі між цими світами, безсмертні і щасливі, живуть Боги, не турбуючись про світ і людей. Пізнання природи є, за Е., не самоціль, воно вивільняє людину від страху забобонів і взагалі релігії, а також від боязні смерті; це вивільнення необхідне для щастя і блаженства людини, сутністю яких є задоволення, але це не просте чуттєве задоволення, а духовне. Завдяки розуму, подарунку Богів, за який вони не вимагають ніякої вдячності, прагнення, на думку Е., повинні приводитися у згоду, яка передбачає задоволення, причому одночасно досягаються спокій і незворушність, у яких і полягає істинне благочестя. До громадськості (особливо до держави і культу) мудрець, вказував Е., повинен ставитися дружньо, але стримано. Девіз Е. – живи усамітнено!

ЕПІКУРЕЇЗМ – етико-філос. напрямок, що сформувався і поширився в елліністичний період, в основі етики якого – заклик радіти буденному і не впадати у відчай.

ЕПІСТЕМОЛОГІЯ (грец. epistemologia – теорія пізнання) – розділ філос. знання, філос.-методологічна наука про знання; у деяких країнах насамперед та переважно – про наукове знання.

ЕПІФЕНОМЕН (грец. epi – на, над, зверху, після і phainomenen – той, що з’являється) – побічне явище, яке супроводжує ін. явища, але не чинить на них ніякого впливу.

ЕРАЗМ  РОТТЕРДАМСЬКИЙ (1466-1536) – одна з напотужніших постатей гуманістичного напряму у європейській культурі доби Відродження. Протиставляв схоластиці своє гуманістичне відчуття, що ґрунтувалося на двох головних підмурках: 1) відстоюванні тези щодо парадоксальної двоїстості усіх явищ буття та 2) доведенні згубності будь-якої одержимості, обмеженості, що межує з інтелектуальною засліпленістю. Е. підтримував концепцію християнського епікуреїзму, поєднуючи принцип насолоди Епікура із цінностями християнської моралі. Найбільш відомі праці: “Похвала глупоті”, “Про свободу волі”.

есхатологія (грец. eschatos – останній, кінцевий і logos наука) –  1) реліг.-філос. вчення про скінченність світу і людини. Розрізняють індивідуальну Е., тобто вчення про загробне життя одиничної людської душі, і всесвітню Е., тобто вчення про сенс космосу й історії та їх кінець.

ЕТАТИЗМ (франц. etat – держава) – напрямок сусп. думки, який розглядає державу як вищий результат і мету сусп. розвитку.

ЕТНОГЕНЕЗ (грец. ethnos – плем'я, народ і genesis – походження) – походження народів. Е. включає як початкові етапи виникнення якого-небудь народу, так і подальше формування його етнографічних, лінгвістичних і антропологічних особливостей.

етнос (грец. ethnos – народ, плем’я) – така, що істор. склалася на певній території, стійка сукупність людей, які мають загальні риси і стабільні культурні особливості (включаючи мову), психол. склад, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від ін. подібних утворень (самосвідомість). Формування Е., як правило, відбувається на основі єдності території та екон. життя, хоча за подальшого розвитку чимало Е. втрачають ці ознаки. Ознаки, що виражають системні властивості вже існуючого Е. і відрізняють його від ін. Е., – мова, народне мистецтво, звичаї, обряди, традиції, норми поведінки, звички, тобто компоненти культур, які, передаючись від покоління до покоління, утворюють т.зв. етнічну культуру, що має специфічний для неї стиль. Жоден з компонентів культури не є неодмінною ознакою етнодиференціації, тому що Е. – певна культурна цілісність; йому властива антитеза “ми” – “вони”. Тому Е. є тільки та культурна спільнота, яка усвідомлює себе такою, відрізняючи себе від ін. аналогічних спільнот, тобто має етнічну свідомість.