ЛАБІЛЬНІСТЬ (лат. labilis – змінний, хитливий) – максимальна кількість імпульсів, які нервова клітина чи функціональна структура може передавати в одиницю часу без викривлення. Термін запропонований М.Є.Введенським.

ЛАВЕЛЛЬ Луї (1883–1951) – франц. філософ, який вважав, що з буття, яке в сутності є Бог, витікають усі способи участі в ньому. Існування, за Л., є чистою можливістю – і саме можливістю участі у бутті; дійсність є буття даного існування, вона – явище і об’єкт.

ЛАКАН Жак (1901-1981) – представник франц. структурного психоанализу. Л. відокремлював форму мовних знаков (позначення) від їхнього змісту (позначене) і абсолютизував роль символов-позначень як сили, що зумовлює не тюльки поведінку, а й долю людини. Серед ін. праць: “Функція і царина мовлення й мови у психоаналізі”, “Мова особистості”.

ЛАКАТОС (Лакатош) Імре (1922-1974) – історик науки, представник т.зв. методологічного фальсифікаціонізму – напрямку в англ.-амер. філософії науки, що орієнтується на вивчення закономірностей еволюції наукового знання. Л. розробив універсальну логіко-нормативну реконструкцію розвитку теоретичної науки – методологію науково-дослідних програм. Методологія Л. розглядає зростання “зрілої” (розвинутої) науки як зміну теорій, які складають безперервну послідовність. Головні праці: “Докази і спростування”, ”Фальсифікація й методологія науково-дослідних програм”, “Історія науки та її раціональні реконструкції”.

ЛАКОНІЗМ (грец. lakonismos) –  стислість і чіткість мови, викладу думок; за переказом, цією якістю славилися відомі спартанці, мешканці Давньої Лаконії.

ЛАМАРК Жан Батіст (1744-1812) – франц. мислитель, засновник першого цілісного вчення про еволюцію органічного світу. За Л., види тварин та рослин постійно змінюються, ускладнюючись у своїй організації внаслідок впливу зовнішнього середовища і деякого внутрішнього прагнення всіх організмів до самовдосконалення. Л. цікавився також питаннями класифікації наук, присвятивши цьому працю “Аналітична система позитивних знань людини” (1820). Наприк. ХІХ – поч. ХХ ст. ідеї Л. про наслідування набутих навичок, іманентність стимулів до еволюції, припущенні психіч. здібностей у протоплазми були розвинуті А.Вагнером та А.Паулі (Німеччина), Г.Осборном (США) на противагу дарвіністському вченню.

ЛАМЕТРІ Жюльєн Офре де (1709-1751) – франц. философ, який з антикартезіанських позицій доводив, що існує лише материальна тілесна субстанція. За Л., людина від інших живих істот відрізняється лише більшою мірою чутливості і розумності, а її свідомість – природна, у своїй основі матеріальна властивість. Л. поширював сенсуалістичний підхід на сферу етики, яку вважав підпорядкованим законам природі чинником унормування людських бажань. Вважав цілком можливим існування Бога, хоча був переконаний у його непричетності до людского життя, і на цій підставі відкидав віру у безсмертя душі та потойбічний світ. Серед головних творів: “Природна історія душі”, “Людина-машина”, “Людина-рослина” та ін.

ЛАО-ЦЗИ (власне ім’я Лі Ер, VI-V ст. до н.е., переклад псевдоніму – старий мудрець, старий малюк) – давньокит. філософ, засновник даосизму. Вчення Л. викладене у манускрипті “Дао де цзин”. Давньокит. культурі притаманна міфологізація Л., основою якої є теорія його постійних втілень як наставника кит. імператорів, проповідника своїх ідей у різних країнах (його втіленню приписується виникнення буддизму як версії даосизму в Індії тощо). ЛАПІДАРНИЙ (лат. lapidarіus – висічений на камені) – гранично стиснутий, короткий, виразний стиль, притаманний надписам на давньоримських пам’ятниках.

ЛАТЕНТНИЙ (лат. latens – прихований) – завуальований, непомітний процес.

ЛАДАН Ларрі (народився у 1940) – амер. философ постпозитивістської орієнтації, що розробив концепцию неораціоналістичної методології науки і “сітчасту модель обгрунтування” науки. Він здійснив поєднання крайнощів континуального і дисконтинуального підходів у методології науки, акцентуючи увагу на анлізові цінністного виміру пізнавальної діяльності. Серед ін. праць: “Прогрес та його проблеми”, “Наука і цінності”.

ЛЕВІАФАН  (давньоєвр.) – біблійне чудовисько, яке символізує державу в однойменному трактаті Т.Гоббса.

ЛЕВІ-БРЮЛЬ Люсьєн (1857-1939) – видатний франц. етнолог і філософ. Концепція Л.-Б. значно вплинула на вивчення істор. специфіки мислення (“ментальності”) у різні епохи, у т.ч. на аналітичну психологію К.Г.Юнга і міфологічні теорії школи Н.Я.Марра. Головні праці: “Функції мислення у нижчих суспільствах”, “Первісне мислення”.

ЛЕВІ-СТРОСС Клод (народився у 1908) – видатний франц. етнолог-структураліст, основоположник концепції структурної антропології, заснованої на синтезі чуттєвого й раціонального. Наголошуючи на єдності наукового методу, Л.-С. вважав, що гуманітарні науки стануть науками у повному обсязі тоді, коли повністю асимілюють метод природничих наук. Л.-С. настільки розширено підходить до трактування наукового знання, включаючи до його складу галузі, в яких явище не віддільне від сутності, а споглядач від того, що споглядається, що наукою стають практично всі відомі форми мислення. Тут спостерігається суттєва відмінність структурної антропології Л.-С. від ін. напрямків структуралізму. Головні праці: “Міфологіки” (у 4-х томах), “Структурна антропологія” (у 2-х томах) та ін.

ЛЕВІНАС Емманюель (1905-1995) – франц. філософ, який радикально переосмислив філософію діалогу в напрямці етики свідчення. Антитеза етики Л. і онтології Ю.Гайдеггера – одна з ключових подій філософії ХХ ст. Л. наполягає на асиметрії у діалозі між “Я” і “Ти”, вбачаючи у останньому – інстанцію зобов’язання і відповідальності як початку індивідуації людини. Серед головних творів: “Гуманізм іншої людини”, “Між нами: Дослідження думок-про-іншого” тощо.

ЛЕВІТАЦІЯ (лат. levitas – легкість) – науково не пояснений феномен вільного ширяння людського тіла (або якого-небудь предмета), що відмічається у різних повідомленнях про святих, йогах, медіумах тощо. Стан Л. часто переживається у сновидіннях.

ЛЕВКІПП (прибл. 500-440 до н.е.) – засновник ант. атомістики. Л. вживав термин “атом” для позначення найменшої – “неподільної форми” цілісності буття, котру протиставляв ін. фундаментальному початку Всесвіту (Космосу) – пустоту чи небуттю.

ЛЕГАЛІЗАЦІЯ (лат. legalis – законний) – 1) дозвіл діяльності якої-небудь організації, її узаконення, надання юрид. сили якому-небудь акту, діянню; 2) підтвердження справжності підписів, що є на якому-небудь документі. Л. підлягають насамперед документи, складені за кордоном або призначені для представлення за кордоном. Процедуру Л. здійснюють консульські заклади у взаємодії з нотаріальними органами.

ЛЕГІЗМ (лат. lex, legis – закон) – 1) прийняте у загальнонауковій традицій позначення школи фа цзя – “законників” – одного з напрямків давньокит. етико-політ. думки. Засновниками Л. вважаються: Гуань Чжун (кін. VIII-VII ст. до н.е.), Цзи Чань (VI ст. до н.е.) та ін. Основу Л. складає вчення про верховенство єдиного юрид. закону (фа) у житті держави, творцем якого може бути тільки самодержавний правитель. На відміну від лі – “ритуалу”, норм “ритуальної благочинності”, закони можуть змінюватися й переглядатися відповідно до потреб моменту. Теоретики Л. (напр., Лі Куй, У Ци, Шан Ян, Хань Фей та ін.) створили струнку концепцію деспотичної держави, що обґрунтовувала в якості головних методів держ. управління – примус й заохочення, у співвідношенні яких перевага віддавалась примусовим заходам, покаранню, а головним мірилом людських достоїнств вважались відданість правителю та безумовне  підкорення закону. Акцент на Л. як головний антипод конфуціанства використовувався центральною владою протягом майже всієї історії розвитку кит. суспільства; 2) у широкому значенні: позиція, що ставить закон вище за право.

ЛЕГІТИМАЦІЯ (лат. legitimus – законний) – визнання або підтвердження законності якого-небудь права або повноваження (держ. влади, якого-небудь соц. ін-ту, статусу тощо), яке спирається на прийняті у даному суспільстві цінності. Основою Л. можуть бути традиції  та звичаї, харизма, конституційні норми, демокр. вибори, референдум або плебісцит.

ЛЕГІТИМАЦІЯ ВЛАДИ (лат. legitimus – законний, правомірний) – визнання влади народом, підтвердження відповідності  праву  або  законності того чи  ін.

органу влади, держ.-політ. рішення, повноважень громадських представників, прийняття учасниками політ. взаємодії умов та правил „гри”.

ЛЕГІТИМНИЙ (лат. legitimus – законний) – 1) законний, відповідний законам і принципам справедливості; 2) заснований на законі; такий, що відповідає закону.

ЛЕГІТИМНІСТЬ (лат. legitimus - законний, правомірний) – 1) здатність того чи ін. політ. режиму досягти суспільного визнання та виправдання обраного політ. курсу, прийнятих ним політ. рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади; 2) узгодженість з законами і принципами справедливості.

ЛЕЙБНІЦ Готфрід Вільгельм (1646–1716) – нім. філософ, математик, фізик, історик і дипломат. Він вважав, що реальний світ складається з незліченних псих. діяльних субстанцій – монад, які знаходяться між собою у відношенні завчасно встановленої гармонії. Існуючий світ, за Л., створений Богом як “найкращий із усіх можливих світів”. В дусі раціоналізму він розвинув вчення про природжену здатність розуму до пізнання вищих категорій буття і всезагальних та необхідних істин логіки і математики.

ЛЕНІН (Ульянов) Володимир Ілліч (1870-1924) – засновник радянської держави, лідер більшовистської (комуністичної партії) Росії, теоретик марксизму. У світоглядних питаннях Л. відстоював позиції діалектичного матеріалізму, розробив політ. філософію, головними принципами якої є: 1) звільнення робітників шляхом докорінного революційного перевлаштування суспільства; 2) революційна боротьба народних мас як вирішальна умова відмови експлуататорських панівних соц. груп від влади і привілеїв; 3) розуміння політики як дії великих мас людей; 4) розуміння суб’єктивного фактора як повноцінного істор. фактора, без якого неможливі сусп. перетворення; 5) ідея демократизації суспільства з перспективою відмирання його державницької форми (на стадії високої зрілості розвитку комуністичної формації) і пов’язане з цим докорінне оновлення сутності самої політики, яке передбачає перехід на рівень суб’єкт-суб’єктних відношень, коли ті, хто керують, дорівнюють тим, ким керують. Головні праці: “Філософські зошити” та ”Матеріалізм та емпіриокритицизм”. З останніх десятиліть ХХ ст. в аналізі ідейної спадщини й політ. діяльності Л. існує широкий спектр оцінок: від позитивних до різко негативних.

ЛЕССІНГ Готхольд Ефраїм (1729-1781) – нім. філософ, культуролог, який розробив ідею про притаманність кожному різновиду мистецтва свого особливого чільного принципу, якого представник цього різновида повинен неухильно дотримуватися з метою досягнення довершених результатів (напр., поезія має орієнтуватися на темпоральність, пластичні мистецтва – на просторовість і т.ін.). У своїй етичній теорії головною метою людства обґрунтовував здійснення у діях людей євангельського вчення про вчинення добра заради його самого, а не заради бажаної винагороди. Основні твори: “Лаокоон”, “Виховання людського роду” та ін.

ЛИПИНСЬКИЙ В’ячеслав Казимирович (1882-1931) – видатний укр. політолог, представник консервативної традиції в укр. політ. філософії, обстоював ідею розвою України як самостійної держави на засадах монархізму чи гетьманату. Серед головних праць: “Покликання варягів”, “Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму” та ін.

ЛІБЕРТАРНИЙ  (англ. liberty – свобода) – той, що має відношення до проблеми свободи.

ЛІБІДО (лат. libido – прагнення, бажання, потяг) – 1) у сексології: статевий потяг; 2) у концепції психоаналізу З.Фрейда: категорія для позначення інстинкту любові, псих. енергії, переважно несвідомих статевих потягів, здатних витісненню й складної трансформації (сублімації); 3) у К.-Г.Юнга трактується ще ширше – як всеохоплююча псих. енергія.

ЛІНГВІСТИКА (лат. lingua – мова) – те ж саме, що й мовознавство.

ЛІНГВІСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ – один з головних напрямків аналітичної філософії, відомий також під назвою “філософія лінгвістичного аналізу” або “філософія буденної мови”. Її метод розроблений англ. філософом, представником неореалізму Дж.Е.Муром (1873-1958). Ін. джерелом виникнення Л.ф. стала теорія мовного значення “як використання” австр. філософа й логіка Л.Вітгенштейна (1889-1951). Під впливом ідей Дж.Е.Мура склалась т.зв. “оксфордська” школа Л.ф., а Л.Вітгенштейн стояв у витоків т.зв. “кембріджської” школи Л.ф. Починаючи з 60-х рр. ХХ ст. спостерігається тенденція відходу прибічників Л.ф. від ортодоксальної позиції чистого “аналізу” і звернення до змістовних філос. проблем.

ЛІОТАР Жан-Франсуа (1924-1998) – франц. філософ-постструктураліст, який застосував поняття постмодернизму до розвитку філософії як “філософію постмодерну”. Поняття постмодерну вказує, за Л., не стільки на хронологічний, скільки на змістовний элемент розвитку філософії: визначає початок панування радикального плюралістичного дискурсу у філософії як природної реакції на вади модернізму (на думку Л., модерн був епохою панування “великих метарозповідей” – “діалектики духу”, “емансіпації людини”, “герменевтики смислу” тощо). Епоха постмодерну, з т.з. Л., це – епоха недовіри до метарозповідей, їх делігитимації, вивільнення “мікронаративів”, що не зазіхають на загальновизнаність і використовуються лише ситуаційно. В цьому сенсі ключовим терміном (явищем) філос. дискурсу, за Л., постає поняття (феномен) мовної гри: кожен жанр дискурсу запроваджує свої правила прийнятності ходов цієї гри, неспіввимірні з правилами ін. жанрів, оскільки правило є не денотативним, а суто прескриптивним судженням. Тому, різні жанри дискурсу не можуть нічого “довести” один одному і “суперечка” між ними є єдино можливою формою їх взаємодії як сутності їх існування. Серед ін. праць: “Постмодерністська умова”, “Могила інтелектуала” та ін.

ЛОГІКА (грец. logike – поняття, думка, розум) – 1) розумність, внутрішня закономірність дії, процесу, розвитку мислення; 2) наука про способи доказів й спростувань; сукупність наукових теорій, в яких розглядаються способи доказів й спростувань. Засновником Л. як науки вважається Аристотель. Існують різні типи Л., головними з яких є: індуктивна та дедуктивна, що містять – класичну, інтуїціоністську, конструктивну, модальну тощо.

ЛОГІЧНИЙ ПОЗИТИВІЗМ – напрям у філософії позитивізму, який базується на тлумаченні завдань і проблем сучасної формальної логіки.

ЛОГОС (грец. logos – слово, поняття, розум, закон) – у давньогрец. філософії:  загальний закон, основа світу, його порядок і гармонія; в ідеалістичній філософії: духовний першопочаток, світовий розум, абсолютна ідея.

ЛОКАЛІЗУВАТИ (лат. localis – місцевий) – обмежувати поширення чого-небудь деякими межами, не дозволяти чому-небудь поширюватися далі визначеного місця.

ЛОКК Джон (1632–1704) – англ. філософ, мислитель, політ. діяч, який розробив доктрину лібералізму, розвинув теорію пізнання матеріалістичного емпіризму, рішуче відкинувши вчення Р.Декарта й кембріджських платоників про уроджені ідеї й обґрунтувавши значення досвіду як єдиного джерела будь-яких ідей. Найвидатніша праці Л. – “Досвід про людський розум”.

ЛОРЕНЦ Конрад (1903-1989) – австр. біолог і філософ, один із засновників еволюційної епістемології та фундатор сучасної етології, лауреат Нобелівської премії (1973), ґрунтовно розробляв проблеми культурної антропології. Серед головних творів: “Так зване зло: до історії природи агресії”, “Опала смертного греха в людській цивілізації” та ін.

ЛОСЄВ Олексій Федорович (1893-1988) – рос. філософ, який у річищі традицій Платона і неоплатонізму, діалектики Ф.В.І.Шелінга та Г.В.Ф.Гегеля, феноменології Е.Гуссерля розробляв проблеми символу й міфу. Л. зробив вагомий внесок у вивчення ант. культури, не тільки створивши оригінальні праці ( “Діалектика міфу”; 7 томів, присвячених ант. естетиці тощо), але й переклавши найзначніші літературні пам’ятки Античності та епохи Відродження: твори Аристотеля, Плотіна, Прокла, Ніколая Кузанського.

ЛОСЬКИЙ Микола Онуфрійович (1870-1965) – рос. філософ, який розробив систему т.зв. “інтегрального” інтуїтивізму, що синтезувала ідеї Платона, Г.В.Лейбніца, А.Бергсона, персоналіста А.А.Козлова, руського космізму тощо. Своє об’єктивно-ідеалістичне вчення про буття (онтологію) Л. називав “персоналістичним ідеал-реалізмом”. Він виходив з уявлень про світ як органічне ціле, сутність якого складають надчасові ідеальні особистості, “субстанціональні діячі”, зв’язані між собою та надсвітовим началом (Богом). Ці “діячі” і створюють все розмаїття матеріальних і псих. процесів. У гносеології Л. наближався до “іманентної школи”, наголошуючи на можливості пізнання предметів за допомоги чуттєвої, містичної або інтелектуальної інтуїції (до останньої він, на відміну від А.Бергсона, відносив й розум). Етику та естетику Л. будував на визнанні “царства божого” з його абсолютними цінностями (добра, краси тощо), що втілюються у поведінці та творчості людини. Головні праці: “Обґрунтування інтуїтивізму”, “Світ як органічне ціле”  та ін.

ЛУМАН Ніклас (1927-1998) – нім. філософ, соціолог, представник системної теорії суспільства. Л. на основі еволюційної теорії розглядає  соц. явища крізь призму посилення системної комплексності суспільства, обумовленого диференціацією таких систем як политика, економіка, церква, наука, мораль та ін. Дистанціюючись від традиційного розгляду системи в терминах частини й цілого,  Л.  застосовує  такі  поняття  як  система  і  довкілля. Своими  працями, зокрема,  “Теорія  суспільства  чи  соціальна  технологія  –  що  дає   системний аналіз?” (у співавторстві), “Соціальні системи”, “Екологічна комунікація”, Л. протистоїть комунікативній теорії.

ЛЬВІВСЬКО-ВАРШАВСЬКА ШКОЛА – група польських філософів, логіків, які працювали в період між І та ІІ світовими війнами у Львові, Варшаві, Кракові. Особливо активно вона діяла у 20-30-х рр. ХХ ст. За своїм філос. напрямком близька до неопозитивізму. (Представники: В.Липинський, О.Ольжич).

ЛЮДИНА – істота, яка має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню й здатності свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ і саму себе; вищий ступінь еволюції живих організмів на Землі, суб’єкт сусп.-істор. діяльності і культури.

ЛЮДСТВО – 1) сукупність людей, що живуть на Землі; 2) істор. спільність людей, яка створюється у ході формування спільності екон. та ін. зв’язків між різними країнами, народами світу.

ЛЮДСЬКИЙ РОЗВИТОК – категорія, що її застосовує ООН для визначення ефективності зусиль тієї чи ін. держави в галузі соц. політики. Показником цих зусиль є індекс людського розвитку, що фіксує рівень доходів населення, тривалість життя, рівень освіти громадян певної країни.

ЛЮДЯНІСТЬ – моральна якість, яка виражає принцип гуманізму стосовно повсякденних взаємовідносин людей.

ЛЮТЕР  Мартін (1483–1546) – творець нім. Реформації. Він закликав до боротьби проти папства і духовенства, оскільки вони встановлюють опіку над совістю і вірою. Л. визнавав природне знання про Бога і моральні принципи, засновані на розумі, який, однак, безперервно може лише готувати віру, але ніколи не може замінити її або перевершити. Л. ратував за формальне навчання мисленню за допомоги логіки, яке полягає в тому, що “людині роздільно і ясно називають річ короткими ясними словами”, причому не латиною, а рідною мовою.

ЛЮТЕРАНСТВО – один з основних напрямів протестантизму, який виник в XVI ст. в ході Реформації у Німеччині. Віровчення Л. спирається на Біблію. Основи Л. закладені теологом та сусп. діячем Мартином Лютером (1483-1546). Головним догматом Л. є положення про “спасіння души” через особисту віру (без посередництва церкви) і “добрі справи”.